У статті наведено деякі аргументи на користь “Симультанної історії” – однієї з концепцій сучасного філософського посибілізму. У контексті цієї концепції розглянуто проблему Я-ідентичності, запропоновано й аргументовано поняття Я-розпізнавання.У статті – два розділи. У першому я викладаю загальні положення Симультанної історії, а в другому – розглядаю проблему Я-ідентичності з точки зору Симультанної історії. За стилем викладеного: певну стриманість першого розділу я намагаюся компенсувати розлогішими міркуваннями у другому розділі.
1
Що таке Симультанна історія?
У широкому розумінні, це філософська спроба уявити Універсум як потік можливостей.
Головним онтологічним поняттям Симультанної історії є “потенційоване буття” – буття потенцій, можливостей. Симультанна історія розглядає “буття” та “небуття” (в їхньому традиційному значенні) як складові потенційованого буття. Згідно з цією концепцією, об’єкт може бути і, разом з тим, не існувати.
Питання онтологічного розмежування буття та існування є критерієм для виокремлення в доктрині сучасного філософського посибілізму двох напрямів. Перший пов’язують з філософською традицією Демокріта-Лейбниця, в рамках якої існування визначається як особлива онтологічна внутрішня властивість, завдяки якій можливе стає дійсним. У деяких випадках ця властивість проявляється, і ми кажемо, що річ існує (є дійсною, реальною), в інших випадках ця властивість не проявляється, і ми кажемо, що річ не існує (не є дійсною, не є реальною). Цей напрям найвиразніше представлений у працях А. Мейнонга та Е. Маллі, Б. Рассела, Дж. Фіндлея, Т. Парсонса, Б. Шнайдера, Р. Крісгольма, Е. Н. Зальти та ін. Другий напрям пов’язують з працями В. В. O. Куайна та Д. К. Люїса, на думку яких немає різниці між буттям та існуванням, але є різниця між існуванням та реальністю (дійсністю), тобто всі речі існують, але не всі з них є реальними (дійсними); крім того, ця різниця не визначається наявністю якоїсь внутрішньої властивості, завдяки якій існуюче-в-можливості стає існуючим-в-реальності; реальність є не властивістю, а відношенням, і один об’єкт є реальним по відношенню до іншого лише в тому випадку, якщо обидва належать до одного і того самого світу (Д. К. Люїс).
У рамках Симультанної історії, “розмежування буття та існування vs розмежування існування і реальності” не є істотним, оскільки, у широкому сенсі, мова йде лише про термінологічну різницю. Поняття “потенційоване буття”, запроваджене в Симультанній історії, усуває цю різницю.
Згідно з Симультанною історією, у потенційованому бутті у формі можливостей перебуває все і в усіх сенсах (світ plenum formarum). У цьому розумінні, поняття “можливість” у Симультанній історії є близьким до “ідей” або “форм” Платона. З другого боку, подібно до квантової механіки (в інтерпретації Р. Фейнмана), “можливість” у Симультанній історії має “хвильову природу”[1], характеризується певною амплітудою і ритмом, який є унікальним для кожної речі, будучи при цьому носієм загального світового ритму (подібно до голографічного зображення, кожен фрагмент якого є зменшеною копією всього зображення, або до завихрення у турбулентному потоці). Ці ритми можуть посилювати один одного, внаслідок чого певна можливість стає видимою (реальною, існуючою) для спостерігача. Можливості у потенційованому бутті Симультанної історії умовно поділяються на два види: проявлені можливості (перцептивно дані спостерігачеві) та непроявлені можливості (перцептивно не дані спостерігачеві). Умовність такого поділу пояснюється вказівним (індексальним) характером поняття “існування”. Згідно з теорією можливих світів Д. К. Люїса, наш світ (всесвіт) є реальним лише з нашої точки зору, а всі інші світи ми уявляємо як можливі; але з точки зору будь-якого з можливих світів реальним є лише він, той світ, а наш світ виступає для нього як можливий; крім того, всі можливі світи ізольовані один від одного.[2] Згідно з Симультанною історією, такими “можливими світами” можуть виступати будь-які об’єкти нашого світу, і ці “світи” не є ізольованими. Таким “можливим світом” є будь-який об’єкт, що знаходиться поза перцептивною реальністю спостерігача. Поняття “існування” (“реальність”) у Симультанній історії безпосередньо пов’язано з поняттям “інформація”, яка в рамках даної концепції розуміється як (1) відмінність об’єкта від інших об’єктів (просторова, П-інформація) та (2) відмінність об’єкта від самого себе (часова, Ч-інформація). Кількість інформації, яку можна одержати про об’єкт, відбивається на мовному рівні і визначає шість головних модальностей висловлювань про об’єкт: дійсне (існує), недійсне (не існує), можливе (може існувати), неможливе (не може існувати), необхідне (не може не існувати), випадкове (може не існувати). Існуючим (реальним) уявляється той об’єкт, про який одержано максимум П-інформації і мінімум Ч-інформації. Такою є, наприклад, перцептивна реальність дослідника (спостерігача). У цій реальності будь-який об’єкт уявляється віддаленим відповідно до кількості інформації, яку можна про цей об’єкт одержати. З погляду Симультанної історії, специфіка нашого сприйняття як дослідників чи спостерігачів полягає в тому, що чим менше П-інформації ми одержуємо про об’єкт, тим більш віддаленим від нас (і менш реальним) здається нам цей об’єкт у просторі; і чим менше Ч-інформації ми одержуємо про об’єкт, тим менш віддаленим (і більш реальним) він уявляється в часі (напр., об’єкт, про який немає жодної Ч-інформації, завжди сприймається нами як “новий”). У першому випадку кількість інформації визначає просторову ілюзію (перцептивну перспективу); у другому випадку кількість інформації визначає ілюзію часу (перцептивну ретроспективу). Напр., “найстарішим” об’єктом завжди уявляється той, що містить максимум Ч-інформації, тобто інформації про відношення об’єкта до самого себе. Отже, час, згідно з Симультанною історією, не є об’єктивною умовою перебігу фізичних або психічних процесів, а є лише поняттям, за допомогою якого ми намагаємося пояснити собі цей перебіг.
Таким чином, в рамках Симультанної історії існування є лише однією з форм потенційованого буття. Іншими словами: одна і та сама можливість може мати різні рівні здійснення (проявлення), пов’язані з процесом накопичення або розсіювання інформації, або залишатися нездійсненою (перцептивно не даною спостерігачеві).
Приклади:
(1) Якщо подивитися на свою фотографію, “повернувши очі душі”, то можна легко побачити, що на ній зображено не лише те, яким ви були на момент фотографування, але й те, яким ви могли б стати на той момент. Тобто на фотографії наявні не лише ваші реалізовані (здійснені) можливості, а й всі ваші нереалізовані (нездійснені) можливості. Вони, ці ваші нереалізовані можливості, також втілені у вашому зображенні. Пам’ятаєте, як у Жванецького: “Я не стал этим, и я не стал тем, и я передаю тебе свой опыт”.
(2) Логіка гри в шахи передбачає: якщо ви у шаховій партії зробили, наприклад, хід пішаком е4-е5, то тим самим ви активували свій “не-хід” іншими фігурами, і ваш супротивник керуватиметься в грі не лише (і не стільки) вашим ходом, а й вашим “не-ходом” іншими фігурами.
(3) Перед вами порожній стіл, на якому ніщо не лежить, не стоїть, не розкидане. Як його можна схарактеризувати? Правильно, це порожній стіл, стіл, на якому нічого немає. Тепер я кладу на стіл ручку. І тепер однією з характеристик столу буде: стіл, на якому лежить ручка. Потім я прибираю ручку. Стіл знову порожній. Але до його характеристик додається: стіл, на якому лежала ручка, або (точніше) стіл, на якому немає ручки. Ось так “неіснуюча” на столі ручка може змінювати характеристики існуючого столу. Це відбувається тому, що ручка продовжує бути наявною на столі в потенційованому вигляді (у вигляді можливості).
З прикладів (1) та (2) очевидно, що будь-яка проявлена (реалізована) можливість пов’язана з цілою орбітою акцентованих (актуалізованих) непроявлених можливостей. Але парадокс полягає в тому, що проявлена можливість одночасно і “породжує”, і “породжується” цими непроявленими можливостями. У прикладі (3) вам здається, що ви спочатку зробили хід, який потім активував всі ваші не-ходи. Але все навпаки: спочатку відбувається активація всіх можливих не-ходів, і саме тому ви робите ваш хід. А якщо бути більш точним, то все відбувається одночасно.
Іншими словами: Симультанна історія виходить з того, що (а) в будь-якій “точці”, де наявне щось одне, завжди наявне і щось інше, (б) якщо в будь-якій “точці”, де наявне щось одне, завжди наявне і щось інше, то там наявне і все інше.[3]
У рамках Симультанної історії, будь-яка проявлена можливість (людина, тварина, рослина, об’єкт) визначаються як “можливість можливостей”, тобто можливість, що може створювати (активувати) інші можливості.
Якщо визначати людину в термінах можливості, то легко зрозуміти, що:
- Життя людини – це низка різних психо-філіологічних станів. Людина складається із станів. Ці стани є мінливими. Мінливість їхня проявляється не лише в тому, що вчора, наприклад, мені було весело, а сьогодні – сумно, або що в цю хвилину я роздратований, а за півгодини буду тихим і ніжним, але й у тих процесах, що відбуваються щомиті у моєму організмі на клітинному і молекулярному рівнях і проявляються в моїй сумовитості або веселості, роздратованості або ніжності.[4]
- У кожен конкретний момент психо-фізіологічний “образ” людини є результатом якихось її (людини) зусиль. Людина по життю реалізувала свої можливості саме так, що ця реалізація привела до того, що ця людина має на даний конкретний момент. Вся подоба (образ) людини в кожен конкретний момент визначається тим, які свої можливості ця людина реалізувала, і як вона їх реалізувала. Але цей образ визначається не лише тим, що і як їй вдалося реалізувати, але й тими можливостями, які ця людина не реалізувала. На цей образ наклали відбитки також і можливості, реалізовані іншими людьми, тваринами, рослинами, об’єктами.
- Отже, в кожний конкретний момент людина складається з:
а) своїх реалізованих можливостей;
б) своїх нереалізованих (“загублених”) можливостей;
в) своїх можливостей, які вона усвідомлює (тобто тих, які на даний момент вона має намір (мріє) реалізувати);
г) своїх можливостей, які вона не усвідомлює (тобто тих, про які вона на даний момент не знає);
а також:
а) можливостей, реалізованих іншими людьми, тваринами, рослинами, об’єктами (можливостей, про які дана людина знає, і тих, про які навіть гадки не має);
б) можливостей, не реалізованих іншими людьми, тваринами, рослинами, об’єктами (можливостей, про які вона знає, і тих, про які вона й гадки не має);
- Як реалізовані, так і нереалізовані можливості взаємопов’язані, переплетені, взаємозалежні. Будь-який з моїх рухів (або не-рухів) вносить зміни у всю сукупність можливостей потенційованого буття, і будь-який з моїх рухів (або не-рухів) визначається всією сукупністю можливостей потенційованого буття. Як у потоці, що складається із завихрень: кожне завихрення тією чи іншою мірою визначає потік, і кожне залежить від усього потоку в цілому. Кажучи інакше: людина ліпить буття, а буття ліпить людину.
Приклади:
(1) Якщо не зовсім зрозуміло на прикладі потоку, то уявіть, що ви перебуваєте у туманній області (хмарі), будучи самі частиною цієї області (скажімо, її згустком). Вся область складається з таких згустків. Будь-яка зміна в будь-якому згустку відбивається на всіх інших згустках і приводить до тих чи інших змін всієї області. Питання полягає лише в тому, наскільки значними є такі зміни по відношенню до мене (як згустка), іншого, п’ятого, десятого, тобто наскільки ці зміни впливають на мене, іншого, п’ятого… Але це питання епітетів.
(2) Навіть якщо ви лежите на дивані і споглядаєте стелю, ви однаково реалізуєте певні свої можливості і стаєте іншим, оскільки одержуєте певний психо-фізіологічний стан. Крім того, визначаючи себе як такого, що лежить на дивані й споглядає стелю, ви водночас змінюєте і визначаєте всю сукупність своїх нереалізованих можливостей, тобто “повертаєте калейдоскоп” (або “розкручуєте туман”) у якомусь напрямі в тому розумінні, що відбувається перегрупування у всіх можливостях потенційованого буття в цілому.
2
Схоже на те, що Симультанна історія намагається залучити нас до якоїсь всеприсутності, де немає ні минулого, ні майбутнього, а є лише “вічне теперішнє”, адже, за цією концепцією, все і в усіх смислах наявне тепер і нині у вигляді проявлених та непроявлених можливостей.
Однак, якщо говорити в термінах присутності-відсутності (або всеприсутності), то Симультанна історія лише нагадує нам про те, що ми і існуємо у всеприсутності, і тільки через всеприсутність і можемо існувати, так само, як і про те, що в цьому світі вже присутнє все, в тому числі, наприклад, і моя, і ваша смерть.
Визначаючи людину як “можливість можливостей”, в одному ряду з іншими проявленими (існуючими) об’єктами – тваринами, рослинами, предметами і т. п., Симультанна історія не намагається тим самим вихолостити саме поняття “людина”. Йдеться про інше. Про те, що людина може не бути людиною в традиційному розумінні; вона може бути людино-твариною, людино-рослиною і людино-предметом. Звичайно, можна почуватися ображеним, розуміючи, що ти – лише приставка до комп’ютера, і є проявленим у світі саме для цього. З другого боку, цілком можливо, що ти – це Цунамі-2011 в Японії, і є проявленим у світі саме як цунамі (якщо це може якось утішити), або як куряча лапа, або квітка хризантеми, або печінка пацюка…
Будь-який жарт, як відомо, криє під собою правду. Упродовж тисячоліть, намагаючись визначити, що ж таке людина, той, хто ставив перед собою подібне запитання, завжди опинявся в доволі скрутному становищі, розуміючи, настільки важко дати таке визначення. Платон, котрий жив у 5-4 ст. до н. е., визначав людину як тварину з двома ногами, без пір’я та з пласкими нігтями. Так він відповідав кініку Діогену, натякаючи на його епатажну манеру вести розмову. А насправді він визначав людину як певне щось, що має нетлінну, безсмертну, вічну душу. Приблизно так само, але дещо скептичніше, трактував людину стоїк Епіктет (1-2 ст. н. е.): “людина – це всього лише душа, обтяжена трупом”. Даос Чжуан-цзи (4-3 ст. до н. е.) вчив, що людина – це трохи і печінка пацюка, і куряча лапка, і метелик, і квітка, і т. п., тобто щось миттєве, плинне й мисляче у низці безконечних взаємоперетворень. Арістотель (4 ст. до н. е.) вчив, що людина – це “суспільна тварина”, тобто істота, що поєднує в собі два начала – біологічне і суспільне, крім того, це істота, що має безсмертну душу (втім, душею він наділяв і тварин, і рослин). Більш пізні дослідники визначали людину як біологічну істоту, що має душу або розум.
У жорстких суперечках про те, що є первинним – розум (ідеальне) або матерія (матеріальне) – зайвий раз проявила себе принципова неможливість чітко визначити поняття “людина”. Все, що ми маємо на сьогодні: людина – жива істота, близька за будовою до шимпанзе (ДНК людини і шимпанзе мають бл. 90% подібних генів), що володіє розумом (свідомістю) і є “суспільним суб’єктом”. Мовою побутової психології: людина – це тіло, що має свідомість (розум). Свідомість, тією ж мовою, визначається як (1) або результат матеріальних процесів, що відбуваються в самому тілі (у науці – матеріалізм, монізм), (2) або як щось нематеріальне, душа (ідеалізм, дуалізм). Матеріалісти досі не можуть чітко відповісти на питання про те, як з матеріальних взаємодій з’являється нематеріальне мислення (і що таке мислення як таке). Ідеалістам у цьому розумінні, здається, трохи легше, поскільки їм є на кого послатися – на бога. Щоправда, при такому посиланні осторонь залишаються дуже важливі питання, наприклад, про те, чи має душу мікроб, вірус, квітка хризантеми, кіт, пуголовок або той самий шимпанзе, або (що для нас важливіше) зародок людини? Якщо ні, то чому? Якщо так, то коли саме з’являється душа: з появою тіла чи на певному етапі існування цього тіла? Де перебуває душа по смерті тіла (наприклад, як у християнстві, до Страшного суду)? І т. п.
А стосовно душі й одухотворення людини, то надто важливим видається питання, наприклад, про те, чи має душу людський ембріон (скажімо, той, що з хвостиком і зябрами)? Чи душа “входить” в людину з її (людини) першим подихом після появи з материнського лона? Тоді чому церква так ревно виступає проти абортів? Чи душа з’являється в тілі людини виключно після християнського обряду хрещення? Однак, якщо хтось прийшов до християнства у 40-річному віці, то весь цей час він прожив без душі? Чи бог все-таки нічого не робить похапцем і формує у людини душу поступово, упродовж її (людини) життя? Але це означало б, що душа має певні градації (досконала-недосконала, маленька-велика, розвинута-недорозвинута…), залежні від того, скільки людина прожила.[5]
Тобто сьогодні ми так мало знаємо про людину, що виникає логічне запитання: а чим же ми всі займалися упродовж десятків тисяч років нашої історії?
Неймовірно, але сьогодні ми не можемо відповісти навіть на таке просте запитання: що вважати за день нашого народження? Чи це той самий день, коли ти з’явився з лона матері, чи це день твого зачаття, чи той день, коли у тебе-зародка зябра перетворилися на легені (чи коли розсмоктався хвіст), чи коли після появи на світ ти вперше усвідомив, що відрізняєшся від інших? І якщо це один з означених днів (або якийсь інший), то чому саме той день?
Зрозуміло, що все залежить від того, що вважати “мною”. На мові філософії це називається проблемою “Я-ідентичності” (personal іdentity). Проблема зумовлена спробами відповісти на такі питання, як: що таке у людини її “Я”? що пов’язує вас конкретного в певний момент вашого існування і вас конкретного в наступний момент вашого існування? що дозволяє вам усвідомлювати себе як єдине “Я” протягом всього вашого життя? на якому етапі життя у людини з’являється усвідомлення себе як “Я”? та ін. До цього можна додати і таке: чому, наприклад, у вас особисто ДНК-профіль відрізняється від усіх решти? чому ваші відбитки пальців є неповторними? чому ви наділені унікальним, лише вам притаманним, варіантом сприйняття кольору, відтінків, смаку, відстані, часу та ін. (т. зв. кваліа)? І що означають всі ці ваші особливості, ця ваша унікальність?[6]
Цікаво, що цю проблему добре видно навіть на рівні нашого побутового мовлення у таких виразах, як “мої очі”, “мої думки”, “моя печінка” “я хочу/можу/вмію” і т. п. З цього випливає, що “Я” – це або (1) щось поза тілом (якась друга, незрима, голова, що керує тілом), або (2) таке собі звірятко, що сидить у тілі і цим тілом керує. З другого боку, у нашій мові вистачає і таких виразів, як “я захворів”, “мені боляче”, “я біжу/читаю/пишу/малюю/сякаюся” і т. п., що вочевидь вказує на ототожнення “Я” з тілом.
У сучасній науково-релігійній картині світу поняття “Я” стоїть в одному ряду з такими поняттями, як розум (мислення), свідомість (самосвідомість), психіка (вища нервова діяльність), душа (нематеріальна даність), що саме собою вказує на виняткову важливість розуміння того, що таке це “Я”, або яким чином мені вдається упізнавати (ідентифікувати) самого себе протягом життя. Кажучи інакше: чи існує зв’язок між мною як ембріоном, немовлям, дитиною, юнаком, дорослим і т. д., тобто моїми різними станами? І що саме визначає цей зв’язок?
На погляд, все доволі просто: кожна людина має пам’ять, а тому, наприклад, у старості вона може пам’ятати себе дитиною, юнаком, дорослим… Ось пам’ять і є таким зв’язком між різними станами. Однак це лише на погляд. Ототожнювати “Я” з пам’яттю не є правильним. Втративши пам’ять в результаті нещасного випадку, людина, однак, не втрачає можливості самоототожнення. Вона може втратити те, що ми зазвичай називаємо “особистість”, тобто певні психологічні й фізичні навички, набуті протягом життя. Однак звірятко під назвою “Я” продовжує в ньому існувати. Тобто пам’ять – це те, що більше пов’язано з ідеєю “особистості”, а не з ідеєю “Я”. Крім того, пам’ять саме тому і є пам’яттю, що вона спрямована на (або охоплює) минуле (тобто вже реалізовані можливості), натомість звірятко “Я” дивиться і на нереалізовані можливості. Кажучи в термінах “минулого”, “теперішнього” та “майбутнього”, це звірятко якимось чином орієнтоване на всі три боки.
Проблема Я-ідентичності людини не є новою. Одним з перших про неї заговорив англійський філософ Джон Лок у своїй праці “Нарис про людське розуміння” (“Essey Concerning Human Understanding”) (1689). Саме він пов’язував ідентичність Я з пам’яттю людини, точніше на здатності людини усвідомлювати свої минулі Я-стани. При цьому він лишав осторонь одну дуже важливу річ: ми завжди пам’ятаємо себе в минулому виключно через призму своїх сьогоднішніх уявлень про себе. Тобто, згадуючи себе минулого, ми згадуємо здебільшого те, що нам вигідно сьогодні. І згадуючи себе, ми пам’ятаємо лише окремі картинки, які так чи інакше підходять під наш сьогоднішній образ себе самого. Крім того, покладаючись на пам’ять у даному питанні, неможливо визначити: а куди нам подіти ті тривалі відрізки часу, про які ми не пам’ятаємо? Чи існувало наше Я в ті періоди? А в періоди, коли ми спимо і не пам’ятаємо наших снів? І зрештою, чи не найважливіше: намагаючись щось пригадати або про щось подумати, помріяти, а потім згадавши це (подумавши, помріявши), звідки нам відомо, що те, що ми пригадали, є саме тим, що ми і хотіли пригадати?
Щодо сучасних досліджень, то на тему ідентичності Я напрацьований великий масив наукової літератури.[7]
Загалом, існують два основних підходи до рішення проблеми Я-ідентичності: (1) психологічний підхід, в рамках якого вважають, що зв’язок Я в часі є чисто психологічним (Я – це мій мозок, моя психіка; Я існує доти, доки існує мій мозок, психіка); суть цього підходу можна визначити так: будь-яка істота в минулому або майбутньому, що має мій мозок і мою свідомість, є мною;[8] (2) біологічний підхід, в рамках якого вважають, що з’язок Я в часі визначається розумінням Я як тіла (тобто Я – це моє тіло; Я існую доти, доки існує моє живе тіло): ідентичність Я полягає у біологічній спадкоємності тіла.[9]
Прикладаючи обидва вказаних підходи до визначення дня народження мого й вашого Я, ми одержимо такі результати. Згідно з психологічним підходом, наше Я з’являється в лоні нашої мами на 8-му тижні вагітності, адже формування мозку у людського зародка відбувається у період між 5-м та 8-м тижнем вагітності. Таким чином, будь-який день кінця другого місяця вагітності можна вважати днем нашого народження. Однак залишається невирішеним одне запитання: а чим же був плід до цього, тобто у проміжку між 1-м та 8-м тижнем вагітності? Чи було це взагалі щось людське? Або що саме це було? Чи мало воно якесь відношення до мого Я, себто до мене, котрий з’явився потім на білий світ? І крім міркувань етики та моралі по відношенню до двомісячного зародка, як мені сприймати відношення “мій ембріон = я теперішній”? І чи був я взагалі коли-небудь зародком?
Саме так ставить питання, наприклад, американський філософ Ерік Олсон у своєму дослідженні “Людиноподібна тварина: ідентичність “Я” без психології” (“The Human Animal: Personal Identity without Psychology”) (1997). Справді, з точки зору здорового глузду, всі ми були колись зародками, а потім народилися і виросли. Дотримуючись біологічного підходу до рішення проблеми Я-ідентичності (Я – це моє, в тому числі і тваринне, тіло), Олсон критикує прибічників психологічного підходу, що відмовляються визначати людський ембріон як конкретне Я, принаймні до моменту формування його (ембріона) мозку. Така критика видається справедливою, оскільки психологічний підхід до визначення Я приводить, наприклад, до таких крайнощів: у рамках руху сучасного фемінізму людський ембріон визначають як свого роду паразит, що присмоктався до тіла жінки і годується цим тілом.
“Ембріони принципово відрізняються від народжених людських істот за багатьма ознаками, які змушують піддавати сумнівам те, що їх можна класифікувати як людей. Найфундаментальніша розбіжність полягає в тому, що виживання ембріона цілковито залежить від тіла жінки. … Інша визначальна розбіжність полягає в тому, що виживання ембріона залежить не просто від тіла жінки, але від фактичного перебування всередині її тіла. Люди за визначенням мають бути відокремленими одне від одного індивідами. Вони не одержують статут людини тільки тому, що живуть у тілі іншої людської істоти; подібна думка була б нісенітною і образливою. … Якщо навіть можна було б сказати, що у ембріона є право на життя, воно, однак, не передбачає права використовувати тіло іншої людини”.[10]
Подібним ставленням психологічний підхід до Я-ідентичності “грішить” і в тому, що стосується людей, котрі з якихось причин втратили можливість мислити (випадки перетворення людини на “овоч” у результаті інсульту, травматичного ураження мозку, стану глибокої деменції та ін.).
Біологічний підхід, що його обстоює Олсон, передбачає, що Я належить до категорії біологічних організмів; Я – це людиноподібна тварина (human animal). Кажучи інакше: в кожен момент часу між вами теперішній і вами минулим зберігається Я-зв’язок лише і винятково тоді, коли біологічний організм вас теперішнього є продовженням біологічного організму вас минулого. Тому, наприклад, між вами теперішнім і вами-зародком у лоні вашої мами існує безпосередній зв’язок; цей зв’язок і визначається як Я. Такий зв’язок залишається навіть тоді, коли ви з якихось причин втратили можливість мислити (стали “овочем”). Втім, слід зазначити, що в даному випадку такий зв’язок (Я-ідентичність) не поширюється на той ембріон, вік якого складає менше 3-х тижнів після запліднення, “коли клітини, що розвиваються в зародок (на противагу тим, що розвиваються в плаценту), стають спеціалізованими і починають зростати й функціонувати узгоджено”.[11] До цього моменту ембріон являє собою не індивідуальне людське тіло, а “масу запрограмованих, погано організованих клітин і гетерогенних тканин, що перебувають у стані розвитку”.[12]
Таким чином, день народження нашого Я дещо віддаляється. Не 8-й тиждень вагітності нашої мами (як вважають прибічники психологічного підходу), а 3-й тиждень.
Цілком можливо, що термін 3 тижні або 8 тижнів може служити критерієм для встановлення терміну дозволених абортів.[13] Однак це мало що дає нам для визначення того, що таке Я, і який день можна обґрунтовано вважати днем нашого народження.
Піддаючи критиці погляди опонентів у рамках двох вказаних підходів, дослідники даного питання “запускають” такий уявний експеримент: уявімо, що стала можливою трансплантація мозку від однієї людини – іншій людині; скажімо, до клінічної лабораторії потрапили дві людини: одна зі смертельним ураженням мозку, але життєдіяльним тілом (назвемо її А-пацієнтом), і інша людина – практично позбавлена тіла, але з життєдієвим мозком (назвемо її Б-пацієнт). Намагаючись порятувати цього Б-пацієнта (оскільки медики впевнені, що саме мозок є головним командиром у тілі людини), нейрохірурги успішно провели операцію, приєднавши мозок Б-пацієнта до тіла А-пацієнта і одержавши, таким чином, одну людину замість двох (назвемо її В-пацієнт). Протягом свого життя кожен, і А-пацієнт, і Б-пацієнт, були різними людьми, тобто це були два різних Я. Після операції постає закономірне запитання: ким вважати В-пацієнта? Якщо медики виходять з установки про те, що головним в людському тілі є головний мозок, то вони будуть переконані в тому, що В-пацієнт, утворений в результаті операції, це, звичайно ж, Б. Однак родичі А-пацієнта можуть законно опротестувати рішення медиків, вважаючи створеного в результаті операції В-пацієнта своїм А, оскільки В-пацієнт має тіло А, в тому числі його обличчя. Як бути в такому випадку? Ким вважати В-пацієнта? З одного боку, він пам’ятатиме все минуле Б, всі його ідеї, поняття та ідеали, зрештою, матиме його характер, а з другого боку, він матиме подобу А, в тому числі деякі його звички, навички, нахили. Крім того, чий (Б чи А?) профіль ДНК, відбитки пальців і унікальні відчуття (кваліа) “успадкує” цей В-пацієнт?
Питання стане ще більш заплутаним, коли уявити собі можливість часткової трансплантації мозку від однієї людини – іншій людині. Наприклад, якщо пацієнти “обмінялися” півкулями мозку. Кого з них ким вважати після операції?
Навряд чи все це видаватиметься далекими від життя філософськими роздумами, якщо пригадати про успішну пересадку голови однієї мавпи до обезглавленого тіла іншої мавпи, здійснену американським нейрохірургом Робертом Вайтом у 1970 році (мавпа з пересадженою головою іншої мавпи прожила 9 днів; вона могла рухатися, їсти, адекватно реагувати на сигнали). Крім того, за повідомленням американського наукового видання “Surgical Neurology International”, у 2017 році нейрохірурги з Туринської нейромодуляційної групи (Італія) планують провести міжнародну конференцію з питань трансплантації людського мозку, на якій вони наведуть докази можливості такої трансплантації (до конференції вони сподіваються вирішити головну проблему трансплантації – приєднання головного мозку донора до спинного мозку реципієнта).[14]
Відтак очевидно, що вся величезна сукупність етичних, соціологічних, філософських, психологічних і релігійних проблем, пов’язаних з трансплантацією головного мозку від однієї людини – іншій людині (а отже, і з проблемою Я-ідентичності) – це не фантастика і не “відірвані від життя” міркування. Це наше з вами сьогодні. І від того, як ми їх вирішуватимемо, безпосередньо залежить наше майбутнє.
Вище ми говорили про медиків, які дотримуються переважно психологічного підходу до Я-ідентичності. На їхню думку, загибель головного мозку означає і загибель людини в цілому, загибель її Я. Такої самої думки дотримується і більшість філософів. Тобто у випадку з трансплантацією вони вважають, що створений в результаті операції В-пацієнт є, безперечно, Б, оскільки він “успадкував” мозок Б. У цьому випадку ми матимемо проблеми, пов’язані з біометрією: ДНК, оскільки за вироблення клітин крові відповідає не головний мозок, а кістковий мозок, відбитками пальців та зовнішньою подобою людини.
У згаданій праці Е. Олсона запропоновано інакший підхід: підхід на основі біологічної неперервності (biological continuity). “Людина продовжує існувати доти, доки тривають її чисто тваринні функції – метаболізм, дихання, кровообіг та ін.”.[15] Тобто дослідник акцентує не на психологічному началі людини, а на її біологічному (тваринному) началі, оскільки людина є передусім живим матеріальним об’єктом:
“Психологічна неперервність не є ані необхідною, ні достатньою для продовження життя людиноподібної тварини (human аnimal) в часі”.
“Твердження про те, що людиноподібні тварини не існують за рахунок психологічної неперервності, тісно пов’язане з іншим твердженням, а саме: що людиноподібна тварина має ті умови існування, які вона має за рахунок того, що вона є людиноподібною твариною (або загалом твариною, живим організмом), а не за рахунок того, що вона є індивідуальністю або людським тілом, чи ще чимось. Наші умови існування є такими самими, що й для тварин чи організмів певного виду. Очевидно, що для існування не всіх людиноподібних тварин потрібна психологічна неперервність. Наприклад, людино-овочі, ембріони, діти, що народилися без мозку, є людиноподібними тваринами, яким вдається виживати взагалі без будь-яких психологічних характеристик. Таким чином, психологічний зв’язок не є необхідним для існування всіх людиноподібних тварин. Якщо існує єдиний критерій для всіх людиноподібних тварин, то він може і не включати в себе психологічну неперервність”.[16]
В іншій своїй праці Е. Олсон наводить головні погляди дослідників на проблему того, чим є людина, і, відповідно, на проблему Я-ідентичності.
- Людина – це біологічний (тваринний) організм.
- Людина – це матеріальний об’єкт, що складається з організмів; людський індивід зроблений з тієї ж матерії, що і певна тварина, однак він відрізняється від тварини, оскільки те, що потрібно людині для існування, відрізняється від того, що потрібно тварині.
- У рамках теорії часових частин (temporal parts theory – будь-який об’єкт в кожний конкретний момент часу представлений лише частково, однією своєю частиною), людина – це темпоральна частина чогось живого; кожен є частиною якогось організму, приблизно, як перший тенісний сет є частиною всього тенісного матчу.
- У рамках теорії просторових частин (spatial parts theory – будь-який об’єкт своїми частинами розташований в різних точках простору), людина – це просторова частина чогось живого, його мозок або частина його мозку.
- Людина – це єдина нематеріальна субстанція – душа або щось, що складається з нематеріальної душі та матеріального тіла.
- Людина – це сукупність ментальних станів або подій – певна сукупність відчуттів.
- Людини взагалі реально не існує.
- Крім того, існує чимало змішаних точок зору, в тому числі пов’язаних з мовними питаннями, що стосуються використання терміну “Я”.[17]
Таким чином, стосовно проблеми Я-ідентичності ми маємо таке: (1) Я – це моє тіло; (2) Я – це моя психіка; (3) Я – це моє тіло плюс моя психіка; (4) Я – це певна жива субстанція, що існує протягом тривалого проміжку часу, а Я конкретної людини – це частина цього “великого” Я; (5) Я – це певна жива субстанція, а людина – це мозок цієї субстанції; (6) Я – це моя душа; (7) Я – це сукупність відчуттів; (8) Я взагалі не існує (як не існує, наприклад, Сузір’я воза, а є просто група зірок, яку ми домовилися так називати).
Не важко зрозуміти, що все це дуже нагадує одну дуже давню суперечку, а саме суперечку про те, де у людини знаходиться її душа: в животі, серці, голові чи ще десь, і як вона представлена в людині: частково, повністю чи загалом не представлена.
Не важко зрозуміти і те, що всі спроби пов’язати Я з чимось (тілом, душею і т. п.) є приреченими, оскільки завжди знаходяться переконливі контраргументи. Тому дискусія про Я-ідентичність, розпочата ще в 17 ст., триває досі. В її рамках було зроблено чимало наукових відкриттів, утім, мало пов’язаних із самою проблемою Я-ідентичності. У цьому розумінні, дана дискусія продовжує відігравати ту саму роль, яку свого часу зіграла алхімія: не відкривши “філософського каменя” і так і не перетворивши свинець на золото, вона, однак, відкрила чимало хімічних елементів і сполук, ставши основою того, що ми сьогодні називаємо хімією.
А проте, це зовсім не означає, що дана проблема належить до категорії безнадійних. Відповідь на питання про те, що таке Я та як конкретна людина ідентифікує своє Я протягом свого існування, можна відшукати, якщо стати на точку зору Симультанної історії, в якій людина (а отже, і її Я) визначені як “можливість можливостей”.
Майже всім теоріям та думкам про Я-ідентичність бракує однієї важливої речі. Скидається на те, що у згаданій дискусії філософи, хоч як це дивно, забули про Вічність (Універсум) і про головне питання, що визначає людину в рамках людського, — питання про буття. Адже людина, за визначенням, це істота, що переймається питанням про власне буття (М. Гайдеггер). Звідси головне питання людини (як його формулює К. Г. Юнг): чи маю я особисто якесь відношення до Вічності, чи не маю?
Про що мова?
Мова ось про що.
Чи народжується людина із лона матері через дев’ять місяців після зачаття, чи вона народжується в лоно матері в момент зачаття?
Це принципове питання. І від відповіді на нього залежить рішення проблеми Я-ідентичності.
У давнину материнське лоно сприймалося не лише як окрема істота, що живе в тілі жінки (про що повідомляє, наприклад, Платон[18]), але і як прохід зі світу потойбічного у світ поцейбічний, як точка дотикання двох світів. Таким лоно представлене і в етнографії більшості сучасних народів.[19] Подібні погляди характерні як для східних філософсько-релігійних доктрин (що очевидно на прикладі такого поняття, як “йоні” в індуїзмі та тантризмі), так і для західних вчень. Яскравим прикладом цього є богиня Баубо в античному світі, що її зображували у вигляді персоніфікованих жіночих геніталій з ногами. У християнстві такі погляди проявлені у втіленні Сина Божого саме в лоні Діви Марії та Його народження з лона, а не в якийсь інакший спосіб. У православних богослужбових книгах (в мінеях – додатку до Часослова) лоно Богородиці назване “вмістилищем невмістимого”, “храмом неприступним”, “непрохідними воротами, таїною запечатаними”, “дверима таємничими”, “воротами Слова”.[20]
Такі уявлення про жіноче лоно характерні майже для всіх людських спільнот не лише упродовж того, що ми звикли називати “минулим”, а й для нашого сьогодні, коли жіночі геніталії (утім, як і чоловічі) часто сприймаються як окрема істота, і коли мова йде, наприклад, про товаризацію (купівлю /продаж) матки.[21]
На мою думку, все це також слід враховувати при визначенні того, звідки і куди ми народжуємося.
Запроваджуючи термін “потенційоване буття” і визначаючи людину як можливість можливостей в цьому бутті (поряд з іншими проявленими можливостями – тваринами, рослинами, предметами та ін.), Симультанна історія пропонує свою відповідь на це питання.
Розглянемо це детальніше.
Що відбувається в момент зачаття ембріона людини? У результаті злиття яйцеклітини та сперматозоїда утворюється т. зв. зигота – запліднена клітина. В зиготі триває процес формування двох ядер – жіночого та чоловічого. Кожне ядро містить одинарний набір хромосом: у чоловічому ядрі – батьківські хромосоми, в жіночому – материнські. Хромосома складається з однієї молекули ДНК, що містить велику кількість генів. Хромосома відповідає за збереження, використання та передачу спадкової інформації. Ці функції у хромосомі виконують т. зв. ценромера, тіломери і точки реплікації. Процеси, що відбуваються у зиготі, нагадують центроспрямовані вихороподібні рухи: після утворення двох ядер (чоловічого та жіночого) у зиготі, ці ядра зливаються в одне. Потім починається процес подрібнення зиготи на дочірні клітини – бластомери. Кожна така клітина наділена точною копією набору хромосом і в принципі може існувати окремо і розвиватися незалежно (часом це приводить до утворення двох і більше ембріонів).[22] Взаємодія між бластомерами приводить до утворення певних видів тканин.
“Як правило, коли кількість бластомерів досягає 64, всередині зародка утворюється невелика порожнина (бластоциста), заповнена рідиною. При подальшому збільшенні кількості клітин порожнина збільшується, а всі клітини розташовуються на поверхні зародка в один шар. Ця стадія, коли зародок нагадує пухирець, називається бластулою. Потім ділення клітин уповільнюється, інтерфаза подовжується, і зменшення розмірів клітин зародка (дроблення) припиняється. Тому подальше мітотичне ділення вже не називають дробленням, а клітини зародка називаються не бластомерами, а ембріональними клітинами.
Другий етап ембріонального розвитку – гаструляція – полягає в утворенні двох шарів клітин зародка. … Найбільш важливим при цьому є диференціація зовнішнього та внутрішнього шарів. Вони відрізняються вже і розмірами, і будовою (як правило, клітини зовнішнього шару дрібніші, ніж клітини внутрішнього шару). На цьому етапі зародок складається з двох типів клітин, що утворюють два зародкових листки: зовнішній – ектодерму, внутрішній — ентодерму”.[23]
Ектодерма, як відомо, формує нервову систему (спинний мозок, периферичні нерви, головний мозок, органи відчуття), зубну емаль, епітелій шкіри, а також епітелій переднього й заднього відділень системи травлення. З ентодерми розвивається слизова оболонка всього кишковика та пов’язані з ним залози (печінка, підшлункова залоза та ін.).[24]
По такому ланцюжку відбувається ембріональний розвиток.
Повертаючись до початку ланцюжка, тобто до утворення одноклітинного зародка – зиготи, слід зазначити кілька важливих моментів.
- Ядро зиготи містить спадкову інформацію не лише про майбутнє організму, а й про онтогенез у цілому. Зокрема, про те, в якому віці у ембріона починається закладка легенів, а у дитини відбудеться зміна зубів, почнеться репродуктивний період, виникне облисіння і т. п.[25]
- До утворення зиготи: знаходячись у матковій трубі, кілька сотень сперматозоїдів (з мільйонів, що їх містить сперма) перебувають у неактивованому стані, “очікуючи” на вихід жіночої яйцеклітини з яєчників у маткову трубу (овуляція). Але навіть після приходу яйцеклітини це “очікування” триває. Вважається, що сигналом, який змушує сперматозоїди рухатися у напрямі яйцеклітини, є виділення яйцеклітиною спеціального гормону – прогестерону. Підібно до запаху, він служить для сперматозоїдів фактором розпізнання місцезнаходження яйцеклітини.
- Відомо, що мова міжклітинного та міжмолекулярного “спілкування” не обмежується біохімічним процесами. Ці процеси не є визначальними, вони є похідними від більш глибоких взаємодій, які у біофізиці визначаються терміном “молекулярне розпізнавання” (англ. “molecular recognition”, рос. “молекулярное узнавание”,). Молекулярне розпізнавання – один з наріжних каменів сучасної біофізики:
“Клітинне розпізнавання має принципове значення для процесів розвитку, зокрема для виникнення імунітету. Молекулярне розпізнавання визначає всі найважливіші молекулярно-біологічні процеси – ферментативну активність, редуплікацію ДНК, всі етапи біосинтезу білку, взаємодію антиген-антитіло і т. п.”.[26]
Згідно з новими дослідженнями в цій галузі, найважливішим фактором молекулярного розпізнавання є електростатична взаємодія між молекулами (між лігандом та білком).[27] Електростатичне поле, за визначенням, це силове поле, в якому є система заряджених тіл. Взаємодія між ними визначається вектором магнітної індукції, яка перетворює електростатичне поле в електромагнітне. Кажучи простіше, фактором молекулярного розпізнавання є певний електромагнітний резонанс або ритм (хвиля).
- Запліднення – процес, що передбачає принаймні два рівні: (1) біохімічний, пов’язаний із життєдіяльністю жіночого та чоловічого організмів; та (2) енергетичний, пов’язаний із “захопленням” сигналу або ритму упізнання “ззовні”. Мовою Симультанної історії: у процесі запліднення завжди представлені не лише жіноче та чоловіче начала, а й третє, головне, начало – вся сукупність потенційованого буття. У цьому процесі так чи інакше “беруть участь” всі непроявлені (нереалізовані) можливості потенційованого буття, але з них проявляється (реалізується) лише та, потенціал якої (тобто ступінь імовірності, асиметрія положення та ритм; див. вище) посилений на даний момент за рахунок потенціалів всіх інших проявлених і непроявлених можливостей. Як у відомому уявному експиременті “Кіт Шредингера”, коли передісторії об’єкта посилюють одна одну. Таким чином, в акті запліднення реалізується лише той сигнал або та можливість, яка на даний момент обумовлена всією сукупністю потенційованого буття. Іншими словами: ми всі народжуємося із Вічності (потенційованого буття) у материнське лоно.
- “Захоплений” ритм молекулярного розпізнавання, подібно до тіні, супроводжує людину протягом усього її життя. Як розвиток зародка, так і подальше (післяродове) зростання всіх тканинних структур і функціонування організму в цілому відбувається виключно на основі взаєморозпізнавання та адгезії даних структур (молекулярного розпізнавання та клітинної адгезії).[28]
Таким чином, у нас є вагомі підстави для припущення про те, що наше Я – це певний ритм (частота) тієї можливості, що реалізувалася (проявилася) у момент запліднення. Тобто можна твердити про певний ритм “Я-розпізнавання”. І кожна конкретна людина є формою унікального ритму “Я-розпізнавання”.[29] В цьому розумінні, наше відчуття “Я” є апріорним.
Даний ритм є тим, що визначає людину як конкретного індивіда, тобто тим зв’язком, що дозволяє людині ідентифікувати себе як себе протягом всього життя. Це те, що ніколи не спить, ніколи не “втрачає свідомості”, не знає “провалів у пам’яті” (амнезії), не знає “розпаду психічних функцій” при деменції або інших ураженнях мозку та ін. Це те, за рахунок чого ми упізнаємо себе в нашій пам’яті і наших снах, те, що поєднує мене-ембріона, мене-дитину, мене-юного, мене-дорослого і т. д.[30] Це те, за рахунок чого ми ідентифікуємо свої думки й спогади (звідки я знаю, що те, про що я хотів пригадати і потім пригадав, є саме тим, про що я хотів пригадати). Зрештою, це те, за рахунок чого функціонують молекули й клітини мого організму, те, що подібно до магніту утримує його в рамках однієї структури.
Унікальність ритму “Я-розпізнавання” у кожної людини проявляється не лише в унікальності ДНК-профілю, відбитків пальців, а й в особливостях сприйняття. Адже те, як кожен сприймає, відчуває, наприклад, колір (відтінок), смак, біль є не менш унікальним.
Думка про те, що під час запліднення захоплюється певна “зовнішня” енергія не є новою. Її можна зустріти у багатьох давніх східних релігійно-філософських доктринах, наприклад, у Адвайті-веданті (індуїзм), в Тантризмі (буддизм). Втім, тут немає чому дивуватися, якщо врахувати той факт, що сучасна наука повільно дрейфує в бік східних вчень, відкриваючи і по-своєму обґрунтовуючи ті істини, які з давніх-давен проповідувалися на Сході.[31]
Повертаючись до нашої дискусії (про психологічний та біологічний підходи до проблеми Я-ідентичності, трансплантацію мозку, день нашого народження та ін.), не важко зрозуміти, що ідентичність людини визначається всім її єством, оскільки і те, і те складають єдиний ритм Я-розпізнавання, точніше є результатом цього ритму. У цьому розумінні, життя людини можна порівняти з мотивом, що розгортається в численних варіаціях. Пересадка мозку від однієї людини до другої людини (втім, як і пересадка органів) приводить лише до спотворення одного з двох ритмів – ритму реципієнта. Як це відіб’ється на реципієнті? Важко сказати, але проблеми з Я-ідентичністю і проблеми, пов’язані з психологією поведінки, він одержить тим більші, чим більше чужого ритму йому імплантують (якщо, звичайно, він взагалі виживе). Ритм “обезглавленого” донора, його Я, залишиться тим самим, продовжуючи існувати, поки продовжує жити його тіло.
Ритм Я-розпізнавання міститься у будь-якій клітині і будь-якій молекулі тіла. Кажучи в термінах релігії: цілком імовірно, що це і є душа, що пов’язує або тримає всі клітини тіла в рамках єдиної живої структури.
Процес запліднення часто порівнюють з процесом творення, творчості. У цьому розумінні, будь-який творчий акт (від зрощування бульби до написання симфонії або наукового відкриття) – це реалізація (захоплення) певної можливості потенційованого буття з усім її потенціалом – ступенем імовірності, асиметрією положення, фрактальністю та ритмом. Усяке творіння має унікальний ритм Я-розпізнавання. Навіть придорожний камінь є результатом взаємодії (власне, творчості) потенційованого буття; він має свій неповторний ритм Я-розпізнавання, проявлений в його (каменя) унікальній формі, кольоровій гамі, мозаїці його структури, рівні внутрішніх взаємодій. З цього випливає: немає “добрих” і “злих” речей (людей, тварин, рослин, об’єктів). Унікальною і дивовижною є кожна річ. І кожна річ наділена рівними правами.
Всі ми є одночасно і дітьми і творцями єдиного симультанного потоку потенційованого буття, оскільки будь-яка проявлена (реалізована) можливість має змогу творити незліченні нові можливості. Саме в цьому розумінні проявлена можливість є “можливістю можливостей”, оскільки вона тією чи іншою мірою вносить зміни, впливає на весь потік потенційованого буття. Так “працює” те, що ми називаємо Вічністю.
Якщо я у даний момент спостерігаю за мурашкою, що смикає всохлого жука (сподіваючись, певне, дотягти його до мурашника), і думаю про читану сьогодні статтю, де йдеться про спостереження за вибухом наднової зорі класу ІІ – червоного надгіганта KSN 2011d, що у 500 разів більший і у 200 тисяч разів яскравіший за Сонце, і розумію, що все це якимось чином співіснує, значить все це, це велетенське щось, безконечна сукупність, яку ми називаємо Вічністю, справді “працює”. Ця неохопна безодня, вічномінливий потік нізвідки і в нікуди, якось відтворює, організує сам себе. Інакше нічого б не було. Ні мурашки, ні вибухлого надгіганта, ні нас, здатних за цим спостерігати і про це думати. Адже відомо, що все, з чого ми складаємося (кальцій та залізо у наших кістках і крові), і всі предмети довкола (навіть кремній у чіпах наших комп’ютерів) – все це проявилося у горнилі космічних вибухів. І значить, ми теж є складовими цього чогось. І без нас (мурашок, людей, надгігантів) нічого б не було, або принаймні це щось відбувалося б по-іншому, мало б зовсім інакшу форму.
Юрій Олійник
[1] Про хвильову природу можливості див., напр.: Севальников, А. Ю. Физика и философия: старые проблемы и новые решения // Философский журнал. – 2016. – Т.9. — №1; Терехович В. Э. Интерференция возможностей, или как «интегралы по траекториям» объясняют вероятностную причинность // Философия науки. – Новосибирск: СО РАН, 2012. — № 2 (53).
[2] Lewis, D. K. On the Plurality of Worlds. – Oxford: Blackwell, 1986.
[3] Пор.: у Н. Кузанского в “Про можливість-буття” (1460 р.): “Вічність відразу і цілком присутня в будь-якій точці часу”.
[4] Функціонування нервової та ендокринної систем – головних рушіїв людського організму – це процес безконечних змін, пристосувань організму до будь-яких найдрібніших змін у навколишньому середовищі та в самому організмі; щосекунди в людському організмі відмирає бл. 5 млн. клітин и з’являється бл. 25 млн. нових клітин.
[5] Проблема моменту одухотворення ембріона має свою історію. Якщо говорити коротко, то слід зазначити, що отці церкви не мають зрозумілої відповіді на це питання. Наприклад, Папа Інокентій ХІ у 1679 р. засудив думку про те, що момент одухотворення збігається з моментом появи дитини на світ, а Папа Лев ХІІІ у 1887 р., у свою чергу, засудив думку італійського філософа Антоніо Розміні про те, що одухотворення збігається з першим інтелектуальним актом дитини. Дет., див.: Encyclopedia of Theology: a Concise Sacramentum Mundi. – Mumbai: Rekha Printers Pvt. Ltd, 2004. – P. 848.
[6] Слід, однак, зазначити, що унікальність профілю ДНК та відбитків пальців неможливо використати як базовий чинник при визначенні того, що таке “Я”. Ваше відчуття “Я” не зникне, якщо ви, не дай боже, якимось чином втратите ці свої відбитки. А проблемність ДНК-профілю полягає в тому, що, напр., однояйцеві близнята мають однаковий профіль ДНК, але є двома різними “Я”.
[7] Літ. з даної проблематики див., напр., в: Антонова, Н. В. Проблема личностной идентичности в интерпретации современного психоанализа, интеракционизма и когнитивной психологии // Вопросы психологии. — 1996. — № 1; Olson, E. T. The Human Animal: Personal Identity without Psychology. – New York: Oxford University Press, 1997; Zimmerman, D. Personal Identity and the Survival of Death // The Oxford Handbook of the Philosophy of Death. – Oxford: Oxford University Press, 2012. — P. 97-154.
[8] Olson, E. T. The Human Animal: Personal Identity without Psychology. – New York: Oxford University Press, 1997. – Р. 13.
[9] Ibid. – P. 16-17.
[10] Arthur, J. Personhood: Is a Fetus a Human Being? — Ресурс: www.prochoiceactionnetwork-canada.org
[11] Olson, E. T. The Human Animal: Personal Identity without Psychology. – New York: Oxford University Press, 1997. – Р.91.)
[12] Ibid.
[13] Напр., сьогодні в Україні в закладах МОЗ дозволені аборти до 22-го тижня вагітності.
[14] Canavero, S. HEAVEN: The head anastomosis venture Project outline for the first human head transplantation with spinal linkage (GEMINI) // Surgical Neurology International. — 13.06.2013. – N4. — Ресурс: http://surgicalneurologyint.com; First Human Head Transplant could Happen in Two Years? – Ресурс: www.newscientist.com
[15] Olson, E. T. The Human Animal: Personal Identity without Psychology. – New York: Oxford University Press, 1997. – Р.16.
[16] Olson E. T. The Human Animal: Personal Identity without Psychology. – New York: Oxford University Press, 1997. – Р.17.
[17] Про це див., напр.: Olson, E. T. What Are We? A Study in Personal Ontology. — New York: Oxford University Press, 2007; Zimmermanс, D. Personal Identity and the Survival of Death // The Oxford Handbook of Philosophy of Death. – Oxford: Oxford University Press, 2012. — P.114-123.
[18] “Подобно ж і в жінок та їхня частина, що називається маткою або лоном, є нічим іншим, як звіром, що оселився всередині них і виповнений дітородної жаги ”. (Платон. Тімей. (91 С).
[19] Напр., в натальному циклі звичаїв українців зафіксовано особливе ставлення до плаценти: її слід закопувати на тому місці, куди виливали воду після омовіння померлої людини.
[20] Див.: “Богородичны восьми гласов…” – Ресурс: www.azbuka.ru
[21] Дет. про це див.: Thompson, L.. The Wandering Womb: a Cultural History of Outrageous Beliefs about Women. – New York: Prometheus Books, 1999. – P. 161-178; Lieber, K. B. Selling the Womb: Can the Feminist Critique of Surrogasy be Answered // Indiana Law Journal, 1992. – V.68. – Issue 1. – P. 205-232).
[22] Дет. див.: Бластомеры: химические взаимодействия. — Ресурс: www.medbiol.ru
[23] Дет. див.: Стадия бластулы и гаструлы. – Ресурс: http://animals-world.ru
[24] Ectoderm Layer: Definition & Derivatives. – Ресурс: http://study.com
[25] Дет. див.: Гистологические и макроморфологические аспекты морфогенеза. – Ресурс: http://lomonosov-fund.ru
[26] Про це див.: Волькенштейн, М.В. Общая биофизика. – М.: Наука, 1978. – С.12-17; Шестопалова, А.В., Житникова, М. Ю., Борискина, Е. П. Полиморфизм ДНК и проблема белково-нуклеинового узнавания. – Изд.: LAP LAMBERT Academic Publishing, 2014.).
[27] Сивожелезов, В.С. Электростатические поля вокруг биологических макромолекул как факторы молекулярного узнавания. – Дис. на соиск. уч. степ. докт. биол. наук. – РАН, Институт биофизики клетки. – Пущино, 2010 (на правах рукописи). – Ресурс: www.dissercat.com
[28] Дет. див.: Нормальная физиология: учебник / Орлов Р.С., Ноздрачев А.Д. — 2-е изд., исправл. и доп. – М.: ГэОТАР-Медиа, 2010. – Гл. 4. Межклеточные взаимодействия.
[29] На мові поезії: кожна людина – це своя мелодія. На мові фізики: кожен функціонує у своєму діапазоні. На мові побутової психології: кожен живе “на своїй хвилі”.
[30] При цьому може виникнути слушне запитання: тобто за такою логікою я можу пригадати себе, коли я був ембріоном? Відповідь: ви й так про це пам’ятаєте, інакше вас би просто не існувало; і ще: а чи все у своєму житті ви можете пригадати? Те, що людина зазвичай пам’ятає про себе – це як верхівка айсберга; для того, щоб побачити увесь айсберг, потрібно принаймні опуститися нижче ватерлінії вашого корабля.
[31] Про це див., напр.: Карпа, Ф. Дао физики. – Пер. с англ. – СПб, 1994; Кришнамурти, Д. О самом важном (беседы с Дэвидом Бомом). – М.:Либрис, 1996.)
