Ця дивна жінка з мого дитинства вже давно покинула землю, полинувши в кращі світи, а я її забути не можу. Мені малою думалося, що в неї душа теж якоїсь тварини. Найчастіше вона мені нагадувала мишку – сіреньку, метку, з тоненьким хвостиком сивого волосся на голові. Та тепер я зрозуміла – вона була людиною, і не просто людиною, а людиною людяною. В любові до найменшого господнього створіння вона утвердила це своє високе звання. А чи ж людяні ми? Варто кожному над цим задуматися. Вирвати себе з обіймів суєтного матеріального світу і зробити спробу осягнути істинну суть свого існування.
Часто чуємо вислів: «Він був Людиною з великою літери», а інші чому з малої? Що ж вивищує одну людину з поміж інших? Вміння вгамувати тваринні інстинкти, добиватися успіхів, вчитися, набувати статків, бути царем природи, чи щось інше? У моїх роздумах так багато знаків запитань. І навіть у їхньому кінці я поставлю три крапки, бо ж не зможу логічно завершити свій матеріал. Добре було б видати книгу з назвою «Що робить людину людяною?», у якій залишити порожніми сторінки, щоб кожен написав свої міркування. Отож, я зараз уявлю, що заповнюю білий простір цієї книги. Спершу спробую дати відповідь одним словом. Зразу ж приходить – Любов. Найсильніше, найкраще, найсокровенніше почуття. Але ж Любов є і в тварин… Напевно, я напишу — Світло. Те божественне сяйво, променисте тепло. Його потрібно впустити в своє єство, щоб розтопити лід зневіри та залікувати душевні рани. Але, напевно, і цього буде мало…
Людина серед людей, як піщинка серед морського піску. Вливається у великий строкатий потік, губиться у юрбі, стає непомітною серед мільйонів подібних. Але у Всесвіті – вона єдина. Має свій, хоча малесенький, але неповторний світ, центром якого є її душа. Серед дерев, трав, зірок, тварин, комах, серед різноманітного багатобарвного світу, людина – стихія. Енергії людини буває складно влитися у бурхливий енергетичний потік навколишнього оточення і змиритися з нею.
Якраз примирення з собою, прийняття себе у мирському оточенні — це і є найвище призначення людини. Здається, що:
«Не буває людей досконалих,
Золоті тільки зорі на небі».
Р. Обшарська
Та треба прагнути досягти душевної чистоти. Забілити чорноту – важка робота. Щоденна, клопітка праця над собою, а щоб дочекатися плодів, необхідне терпіння.
Совість… Вона робить людину людяною. Біблійні слова про каміння, яке час розкидати і час збирати, містять глибокий філософський зміст. Прості на перший погляд, вони несуть у собі формулу людського щастя.
Якось я запитала в кількох знайомих про те, як вони розуміють цей вислів, і почула різні відповіді: хтось говорив про справи земні і їх плоди на небі, хтось згадував про життєвий шлях людини, його початок і закінчення, інші тлумачили про закон бумеранга, згідно якого, і добро, і зло повертаються до людини.
Я вважаю, що відстань між розкиданням і збиранням каміння дуже коротка, бо переконалася в цьому не раз. Коли ми віддаємо людям радість, тепло, милосердя, добро та любов, то це зразу ж до нас повертається, робить життя щасливим. Камені гніву, зла, заздрості, пихи та ненависті — гострі і важкі. Камені гріхів нам доводиться збирати гнучи спину, вкриваючись їдким потом, збиваючи руки і серце до крові.
Доведено вже, та не слухають, наче глухі,
Що наше життя – тільки кара і випробування,
І мудрість прибуде тоді, коли зникнуть гріхи,
Врятує від лиха смирення, а ще – покаяння.
Р. Обшарська
Наше шалене життя, із постійними стресами та кризами, робить людей душевно виснаженими та вразливими. Часто, через роздратування, ми зриваємося на людях, які нас оточують і ображаємо їх. Руйнівна енергія зла розгвинчує нас самих. Хтось жменями ковтає пігулки, хтось втамовує душевний біль алкоголем чи наркотиками. Але чи не присипаємо таким чином ми своєї совісті? Напевно так. А потрібно зробити навпаки – розбудити її, звернутися до своєї совісті, попросити в людини, яку поранили словом чи вчинком, пробачення, переступивши через свою гордість. Схиливши голову, сказавши прості слова, яких навчили нас ще в дитячому садку, називаючи «чарівними»: «Пробач мені, я поступила не чесно, щодо тебе. Насправді ж, я тебе дуже люблю». Тоді камінь з душі спаде і розсипиться на порох, який розвіють свіжі вітри каяття. Слід від нього можуть змити сльози, яких не потрібно соромитися.
Чому черствіють людські серця? Бо вони не скроплені слізьми покаяння. Усі ми Божі діти, тож залишаймося ними у своїх діяннях, думках і почуттях. Збережімо дитинну щирість та безпосередність, пронесімо її, як незгасну свічку, крізь усе своє життя.
Розмиймо дні, що болем виросли,
Під водоспадом теплих злив,
І налаштуймо наші помисли
На доброту і позитив.
І станьмо світлою частинкою,
Що лине в срібну далечінь,
Щоб засвітитися іскринкою
Через мільйони поколінь.
Р.Обшарська
Обшарська Раїса
м. Чортків .Тернопільська обл.
