Філософії Іронії

Темою цієї статті є на перший погляд дивна, але з іншого боку актуальна проблема двадцять першого століття. Мова буде йти про іронію і філософію. Як вони можуть поєднуватися, заперечувати і доповнювати одна

одну. Саме слово походить з грецької мови і означає воно: лукавство, глузування, насмішку. Цей термін використовується в літературі, як один з видів троп. В ній він приховує істинний зміст і заперечує наявний.

Вперше про іронію заговорили в Античній Греції. Відомий філософ Аристотель так її пояснював: «це судження яке приховує в собі насмішку над тим хто дійсно так думає». Про іронію говорили ще і досократики, але не давали їй чітке термінологічне визначення.

Сократ в своєму житті часто звертався до іронії . Його філософський метод іноді називають «Сократова іронія». Як він її застосовував? Пригадаємо, філософ вів діалог з різними людьми, постійно ставив запитання на які його колеги давали відповіді. Сам Сократ поводив себе так ніби йому проблема не зрозуміла. Спочатку суперник насолоджувався своїми «глибокими знаннями», а потім сам приходив до висновку, що його висновки не є істинними. Філософ спостерігаючи і слідкуючи за словами колеги своїми питаннями підштовхував його до істини, яку той не розумів.

Така іронія приховувала в собі «самоіронію», якщо подумати то вона присутня завжди. Сама «іронія Сократа» була грою, за допомогою якої суперник мудріша в сам. Сократ у своєму житті був іронічним не тільки по відношенні до інших, але і до самого себе. Він не хотів знати все, адже це неможливо і така впевненість тільки вводить людину в оману.

Пригадаємо іншого грецького філософа, який жив раніше Сократа. Я маю на увазі Геракліта Ефеського. Йому належить цитата:

«Багатознайство розуму не навчає». Хіба це не іронія? Тобто людина, яка думає що може все знати перебуває в так званому «зовнішньому смислі». Коли ж вона погляне на себе з сторони тоді вона зрозуміє «внутрішній смисл», який і є іронія.

 

Іронію можна знайти і в древньому Китаї. Наприклад фраза Лао Цзи:

« Ерудиція це ще не знання, знання – не ерудиція». Тут іронія присутня в парадоксі. Сам парадокс це виражена суперечність. Тобто він складається з двох суджень які заперечують одне одного. Але коли уважно спостерігати за парадоксом, то ми зрозуміємо, що він в своєму запереченні запереречення приводить до іронії.

Грецька філософська школа скептицизму розробила « скепсис» спосіб ведення словесних суперечок, в якому висновки суперника підлягають сумніву, тобто можемо говорити, що тут існує насмішка, а насмішка в своїй філософській основі і є іронією.

В епоху «Просвітництва» Вольтер використовував іронію, як спосіб боротьби проти догматичної науки, релігії і різного марновірства. Також такі просвітники у своїх творах також придавали увагу цьому методу пізнання дійсності. Серед них згадаємо: Дідро, Гольбах, Ламетрі та ін.

В період Романтизму іронія являла собою спосіб заперечення всього ,що є «земним», «буденним» і «звичайним». В своїх філософських працях її використовували: Шлегель, Новаліс, Шеллінг та ін.

Критичний метод заключає в собі іронію, адже критичне ставлення до дійсності не може існувати без неї. Подумаємо, як можна критикувати без «погляду зі сторони»? Іронія присутня і в критичному методові, коли він є не «критиканством», а істинною критикою.

Іронія багатогранна і її можна виявити в багатьох  способах мислення. Пригадаємо філософський термін «трансцендентний», що буквально означає «той хто виходить за межі». Мається на увазі «погляд зі сторони». Коли людина розуміє, «що наявний смисл» є тільки «межею досвіду»,  вона приходить до «прихованого смислу». Це і є ще один із проявів іронії, цієї «універсальної» і одночасно індивідуальної складової життя мислителів

Як ми бачимо в історії філософії іронія існувала , як один з методів ведення діалогу, способом пізнання дійсності чи методом мислення. На мою думку вона буде практичною не тільки для філософів, мислителів, але і для будь-яких людей. Іронія не є чимось «занадто розумним» чи «химерним». Вона навчить людину вести правильно суперечку, безпристрасно оцінювати інших і судити саму себе, крім того це приведе до розширення мислення, ясного сприйняття, простішого ставлення до життя.

Перед тим як перейти до застосування іронії в сучасному житті пригадаємо її місце в постмодерністичній культурі. Тут іронія постає, як переосмислення досвіду і на основі його створення нової реальності, яка замінює собою іншу реальність. Або іноді її називають «симулякром» чи «гіперреальністю». Основа постмодернізму це відсутність центра, «різом» в Дельоза і «реконструкція» в Деріди.

Особливо в постмподерністичних літературних творах іронія застосовується, як спосіб знищення реальностей і створення нових. Через переосмислення минулого, твориться майбутнє, а людина залишається в теперішньому. Це якісно новий метод мислення, який стверджує індивідуальність через досвід загального.

Для прикладу згадайте твір Умберто Еко «Ім’я троянди». В ньому головні персонажі шукають другу частину книги Арістотеля «Поетика». Один із героїв Борхес, алюзія на письменника Хорхе Луїса Борхеса намагається спалити раритет, тут автор показав, що таке ставлення до світу є хибним, адже він тим самим хотів знищити минуле. Як казав Умберто Еко:

«Якщо минуле не можна знищити, його можна переосмислити.» Така іронія збагачує культуру свої заперечення проти нищення будь-яких шедеврів мистецтва, науки, філософії. Вона стверджує гуманізм і засуджує варварське ставлення до суспільства.

Іронія в сучасному світі є однією з найважливіших частин життя. Особливо в наш час поширюється гіперцинізм, гіпернігілізм і гіперапатизм. Незважаючи на всі роки людського існування, мало чого змінюється в «світоглядному» аспекті. Саме для нашого часу фраза Воланда з твору Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита»:

«Люди з часів Римської імперії майже не змінились, квартирне питання тільки зіпсувало їх».

Перш за все слід відрізнити іронію від насміхання. Хоча вона і є насмішкою, але не нахабством. Іронія не заперечує духовність і моральність вона постає проти фальшивок, які видають себе за щось одухотворене. Наприклад цитата Умберто Еко:

«Потрібно вчитися сміятися над всім, потрібно сміятися навіть над Істиною і вчити сміятися саму Істину».

Зверніть увагу, що цей афоризм не є маніфестом насміхання. Ні! Зовсім навпаки це здоровий, життєутверждаючий сміх наповнений іронією. Він навчає не сприймати все, як Абсолютну Істину, адже тоді людина відмовляється  від самої себе. Вона стає догматичною і наповненою стереотипами.

Іронія ж не сприймає все як незапереречну аксіому. Іронічне ставлення до дійсності перетворює життя людини в багатогранне. Тоді особистість не боїться жити. Вона відкрита для інших людей. Вона наповнює своє життя радістю, знаходить смисл в своїх діях, мислить глибоко і глобально. Така людина менше страждає від депресії. Вона ставиться до життя, як до цікавої гри в якій вона є одним із учасників, але суть такої гри не в перемозі чи в програші, смисл в тому, щоб насолоджуватись Процесом, тобто отримувати радість від Життя. І від нього не знаєш, що очікувати, воно постійно дивує і дивує новими сюрпризами на людському шляху.

КЛОК ТАРАС МИКОЛАЙОВИЧ