Етика, Історія релігій, Християнство        11 Вересня 2014        411         3 коментарі

Виховання терпимості у християнській культурній традиції

craistКонцепція виховання дитини, чи особистості взагалі завжди базується не лише на загальній педагогічній теорії, а й тісно пов’язана з історією, ментальністю того чи іншого етносу, культурної групи.

Звернення до традицій духовно-морального виховання молоді в Україні є закономірним для сучасної педагогіки, бо крім “історичної зацікавленості” існують питання, які чекають сьогодні свого розв’язання. Наприклад, комплекс проблем, пов’язаних з духовним, релігійним вихованням, співіснуванням різних напрямків виховання тощо:

  • протиріччя між світським характером суспільства і постійною необхідністю, яку зустрічає особистість, вирішуючи питання релігійного характеру;
  • світським характером освіти і необхідністю мати власні переконання морально-релігійного характеру, за умовами діяльності в Україні великої кіль кості релігійних організацій, у тому числі деструктивного і тоталітарного сенсу, що постійно загрожують здоров’ю (моральному і фізичному) людини;
  • зростанням кількості конфліктів у суспільстві на етноконфесійній основі та існуючою дезадаптацією молоді за умови релігійно-національної поліфонії.

Тому ми звертаємось до історії української педагогіки як скарбниці народної мудрості та досвіду, насамперед, досвіду виховання молоді, гідної своєї родини та Батьківщини.

Особливе значення у питанні історії розвитку духовно-морального виховання та освіти молоді мають традиції християнського виховання у слов’янському середовищі. Саме з прийняттям християнства нашими предками пов’язується бурхливий розвиток педагогічної практики і формування засад педагогічної теорії.

Розбудова християнських храмів супроводжувалася відкриттям шкіл під егідою Церкви, в яких збиралися, за повелінням Великого князя Володимира діти видатних осіб і дружинників “для учення книжкового”.

Головними типами виховання залишалися родинне та общинне. При цьому роль сім’ї збільшувалася. Це пов’язано з тим, яке місце сім’я займала у християнській традиції. Вона розцінювалася як прообраз духовної спілки Христа з Церквою, якому дається благодать для народження і християнського ви ховання дітей (Св. Дм. Ростовський).

Головний принцип родинного життя – любов. За словом апостола Павла: “так кожен з вас та любить свою дружину як самого себе, а дружина та убоїться свого чоловіка” [Ефес. 5; 32]; “Люблячий свою дружину любить самого себе” [Ефес. 5; 38].

В основу родинного виховання було покладено християнське вчення, яке стало базисом для української народної педагогіки.

Найважливішою рисою християнської родини була абсолютна пошана сімейних цінностей, однією з яких був безперечний авторитет батьків. Дітям заповідано “Почитати батька свого і матір” [Ефес. 6; 2]. Досягнення цього результату обов’язкове, навіть, якщо буде потрібно використання суворих покарань: Чи “суть ті чадо, покарай я, і преклони від юності вию їх” [Сіраха 7; 25]. Дітям, які не підкоряються батьківській владі, загрожує смерть: “людина іже аще зло речет батькові своєму або матері своїй, смертію помре” [Левіт 20; 9].

Цікаво, як були пов’язані високі моральні цінності з суто практичними міркуваннями. Мойсеїв Закон повідомляв: “Шануй батька твого й матір твою, щоб подовжились дні твої на землі” [Вихід 20, 12].

Шаною і повагою користувалися патріархи Аврам, Ісаак, Яків серед дітей та слуг своїх; велике значення мало їхнє благословення синам, яке позначилося на долі нащадків та юдейського народу. Згадаємо благоговіння перед шестисот річним старцем Ноєм, його синів Сима та Яфета, які сховали наготу батька, не захотіли бачити її і посміятися над тим, хто дав їм життя.

Книга Іова свідчить про те, як помер більш, ніж три тисячі років тому “Іов у старості, насичений днями” [Іов 42,17], серед чисельної родини, оточений шаною і любов’ю своїх синів і дочок.

Біблія та інші джерела демонстрували також приклади, коли діти, не виконуючи волю батьків, були покарані. Так, у “Слові до віруючого отця” Святий Іоанн Златоуст, аналізуючи приклад з Ветхого Завіту про синів священика Ілії, показує, що коли не здійснюється слово Боже у відношенні отця і Бога, то гинуть і сини, і батько, не зумівши гідно виховати своїх дітей [1, 83].

Ставлення до батька родини, до батьків взагалі, – образ ставлення до Бога. Як правило, діти, які не почитають Бога, не поважають і своїх батьків, і в той же час, ті, які вшановують Бога, завжди будуть любити тих, від кого вони отримали життя. Цей зв’язок, простежений християнськими педагогами (Св. І. Златоуст, Св. Ф. Затворник, Св. І. Кронштадський та інші), підтверджено і подальшим досвідом людства.

Ставлення до дітей визначається наступним правилом: вони дані Творцем сім’ї на піклування.

Батьки несуть відповідальність за їхню поведінку в суспільстві і за спасіння їхніх душ для вічного життя. Відповідальність за дітей максимальна, ніякі соціальні події не можуть виправдати гріха безвідповідального ставлення до своїх батьківських обов’язків. •

Батьки уподібнювалися пастирям Божим. Так, Митрополит Київський та Галицький Священномученик Володимир писав, що християнські батьки є також Богом поставлені Єпископи- наглядачі за своїми дітьми, як і дійсні Єпископи поставлені Богом для нагляду за “стадом Божим” [2, 74]. Але бог дарував дітей батькам не як особисту власність, якою вони здібні були розпоряджатись за своєю волею, а як “відповідальним стражам”.

“І який високий і дорогоцінний скарб доручений вам у дітях ваших!”, -звертався Митрополит Володимир до батьків [3, 75]. Це звернення, цей пастирський заклик базувався на особливостях відношення в християнській антропології до дитини і до людини взагалі.

Людина – це образ і подоба Бога. Образ – тому, що вона містить ті ж сили і енергії, що й Бог: творчу, безсмертя душі, здібності до влади та інші. Подібною Богові вона могла стати через своє праведне життя – “уподобитися”. Ці питання – одні з найдосконаліше вивчених та викладених християнськими антропологами та педагогами (Св. І. Златоуст, Св. І. Лествічник,
Св. І. Брянчанінов, В.І. Зеньковський).

Загальний погляд на людину у християнському вченні оптимістичний, світлий, шанобливий: як би низько людина не падала – для неї завжди є шлях “доверху”, духовного зростання через покаяння. Тому, сувора на перший погляд, християнська батьківська педагогіка є педагогіка любові та піклування про дитину. Вона ж є запорукою терплячого, шанобливого ставлення до дитини, до батьків, до людини взагалі.

Виконанню батьківського обов’язку сприяють і благодатні сили. Наприклад, благочестива Моніка – матір Блаженного Августина. Моніка була палко віруючою благочестивою християнкою. Але у нехристиянському оточенні її син зростав далеким не лише від віри, але й людської порядності. Його поведінка ніяк не могла задовольняти матір-християнку. За соціальними обставинами мати неспроможна була змінити свого сина, але її сльози та молитви стали тією жертвою Богові, яка допомогла синові бути не лише благочестивим, але й святим.

Стосунки подружжя також чітко регламентовані. Батько відповідає за всю свою родину – дітей і дружину. Чоловік – захисник, годувальник, господар домівки, на ньому головний тягар турбот про сім’ю.

Відзнакою християнської сім’ї є те, що її створення – це таїнство, сутність якого не можуть вичерпати психологія, соціологія, психоаналіз чи педагогіка. Шлюб – таїнство, яке передбачає особливе розуміння людини. Цій істоті притаманні не лише фізіологічні, психологічні і суспільні функції. Вона є ще й громадянином Царства Небесного і тому покликана порівнювати своє земне життя з вічними цінностями.

Тому не все, що було заповідано Церквою, носило характер раціонального. Так, наприклад, особливим питанням моралі завжди було уважне ставлення до “сірих і убогих”, а також до людей похилого віку. Це вказує на те, що терпляче та поважливе ставлення передбачалося не тільки для таких значимих осіб, як, наприклад, батьки, але й для самих обездолених та убогих.

За уявленнями стародавніх римлян, здоровий дух міг бути лише в здоровому тілі. Але християнство відкинуло це, як взагалі не дійсне. У здоровому тілі міг бути і нездоровий дух, і навпаки: в хворобливому, старому тілі дух може горіти Дарами Божими. Християнське подвижництво, наприклад, поля гає в тому, що коли щось віднімається від тіла в ім’я Бога, то стає здобутком духу. Шмат хліба, який людина не з’їла, а віддала убогому, є добром не лише у фізичному плані, а стає благом для цієї людини, насамперед, в духовному від ношенні.

Цінності християнської родини будувалися за чіткою ієрархією: насамперед – духовні, а вже потім соціальні та економічні. Так, повага до старих батьків була не єдиним правилом родинного катехізису. Благодарний Еродій Г.С. Сковороди – типовий приклад ставлення молоді до батьків. “Ми носимо їх на своїх крилах”,- пояснює Еродій своїй співбесідниці – мавпі, розповідаючи про характер відносин дітей з батьками у родині лелек.

Проблема самотніх літніх людей вирішувалася через родинне ставлення до них усієї християнської общини. В духовному плані: нещасні, каліки, хворі та інші “убогі” – це іспит, який посилає Бог молодим і здоровим. У суспільстві така людина вже не потрібна – непрацездатна, не гідна і для того, щоб собі дати пораду – вона, з християнської моралі, потрібна Богові. Тому виховання милосердя, співчуття до таких людей було неодмінним для системи духовно-морального виховання у слов’янській родині.

У зв’язку з таким комплексом цінностей православної родини визначаються і основні риси родинного виховання:

  • мета виховання – пестування в людині образу Божого;
  • сенс християнського виховання – в наставлені вихованців на шлях спасіння душі. Основою виховання, як і “премудрості”, є “страх Божий” (В. Мономах, Св. Інокентій (Борисов), Св. Ф. Затворник);
  • любов до інших людей, терпляче, шанобливе ставлення до людини взагалі, бо і вона – образ Божий;
  • ієрархія педагогічних цінностей:
  • виховання духу;
  • виховання душі;
  • виховання тіла (тіло – судина для духу).

Протягом наступних, після прийняття християнства, століть складалися традиції народної педагогіки, що живилася від православного коріння.

Як підсумок відмітимо, що велика увага до питань виховання дітей і молоді в українській та слов’янській культурі взагалі яскраво відбивалася в українській науковій і художній літературі через синтез конфесійного (християнського) і народного (сімейно-побутового) напрямків у традиціях виховання: Г.С. Сковорода (Благодарний Еродій, Листи до Ковалінського), О.І. Маляревський (Релігія і народність як основи виховання), К.Д. Ушинський (Про народність у громадському вихованні), М.К. Мокавейський (Релігійне виховання в сім’ї) та інші [4, 38-39].

Література

Посилання на Біблію, вид. міс. тов. «Нове життя Україна», К. 1992.

  1. Златоуст Иоан, святитель. Сочинение: в 2т. – СПб, 1898. – Т.1.
  2. Митрополит Киевский и Галицкий Владимир. Азбука православного воспитания. – М., 1996.
  3. Там же.
  4. О.А. Грива. Соціально-педагогічні основи формування толерантності у дітей і молоді в умовах полікультурного середовища. К. 2005

 Д-р  Анатолій  Мучник

Обговорення: 3 коментарі
  1. Андрій сказав:

    Ви у своїй статті поєднуєте біблійне виховання з українським вихованням. На ваш погляд чи потрібно українцям змінити способи виховання дітей ? Наприклад взяти методику виховання в ЄС чи США

    Відповіcти
    1. Ігор сказав:

      Я ще поки не маю своїх дітей, але точно не хочу виховувати їх по методиці ЄС та США . Поясню чому.
      В ЄС І США , діти для батьків лише до 18, в деяких країнах до 21 років.
      Після цього батьки дітям не допомагають, за що потім діти їм відповідно відповідають. Відповідають будинками пристарілих. такого я не хочу. Найкраще виховання це українське з релігійним смислом. У нас діти доти поки живуть батьки, а батьки доти поки живуть діти…

      Відповіcти
  2. Наташа сказав:

    Мені як педагогу стаття дуже сподобалося. У ній все розжовано. Тим більше я вчитель християнської етики
    Дякую за матеріал!

    Відповіcти

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook