Історія філософії        10 Вересня 2014        180         Коментування вимкнено

Родом з дитинства

dituЩоб навчити іншого, потрібно більше розуму, ніж, щоб навчитися самому. Мішель Монтень.

В одній з науково-дослідницьких установ зібралася група чудово підготовлених професіоналів. За допомогою віртуального тренажера (симулятора реальності) вони проходили складні, практично на межі людських можливостей, випробування. І все це заради відбору для виконання важливої місії. Якої саме? Можливо, ці мужні чоловіки та жінки мали стати учасниками міжзоряної експедиції чи розвідниками в тилу ворога? Ні, лише вчителями!

Саме таким є сюжет оповідання «Співшукачі» радянського фантаста Спартака Ахметова (не плутати з олігархом Ринатом Ахметовим!). Втім, слово «лише» тут не дуже підходить. Адже згідно традиції радянської гуманістичної фантастики, ключем до світлого майбутнього мала стати саме педагогіка. І логіка тут насправді дуже проста. По-перше, діти, як би банально на перший погляд це не звучало, дійсно є нашим майбутнім. По-друге, їх недаремно порівнюють з м’якою глиною, адже ще не сформовані до кінця юні особистості набагато легше, ніж дорослі, піддаються виховному впливу.Особливо докладно описали систему вдосконаленої освіти майбутнього брати Аркадій і Борис Стругацькі. У їх уявленні діти мають виховуватися переважно у колективах однолітків під  дбайливим наглядом Учителів (саме так, з великої літери!). А потім настає черга Наставників, які готують юнаків та дівчат до творчої праці за обраною професією. Причому схильність і здібності до тієї чи іншої професії визначаються заздалегідь за допомогою психологічних досліджень. Ще один важливий момент: діти й підлітки живуть здебільшого у спеціальних інтернатах, контактуючи з батьками або по телефону або безпосередньо – на вихідних та канікулах. Таким чином, якщо порівнювати з нашою сучасністю, зв’язок дітей з батьками суттєво послаблений, хоча, безперечно, й не розірваний.

Навіщо фантастам знадобився такий експеримент? Самі Стругацькі пояснювали це приблизно так: «Нове суспільство здатні побудувати лише нові люди. Між тим, батьки можуть виховувати дітей тільки за власним образом та подобою, і це в кращому випадку! А значить потрібно щось міняти». Міняти таки справді щось потрібно, але згадана концепція багаторазово зазнавала й критики. Дійсно, уявити собі ідеальний дитячий будинок ще важче, ніж ідеальних батьків! Зв’язок між батьками та дітьми (насамперед, чисто біологічний, інстинктивний, але також і психологічний та духовний) інтуїтивно здається настільки важливою й фундаментальною основою людського життя, що будь-яке посягання на нього виглядає протиприродним. Виникають і інші питання: наприклад, де брати таких класних вчителів?!

Однак саме ключове питання від цього анітрохи не втрачає актуальності. Дійсно, якщо ми хочемо жити краще та й взагалі просто вижити, нам потрібно вдосконалюватися. А робити це краще змалку! Тож, спробуємо знайти підходи до нової педагогіки… в давнині. І зауважимо для початку, що в давні часи виховання дітей починали ще до їх народження. Стосується це, наприклад, ведичних принципів здорового зачаття. Адже давні індійці розробили по суті цілу науку заради народження здорових, щасливих і (важливий нюанс!) слухняних дітей. Зараз це вчення добряче призабуте, але це не робить його менш актуальним. Скоріше навпаки, бо, погодьтеся, ситуація, коли ми найретельнішим чином розробляємо і контролюємо технології виробництва різноманітних речей, однак при цьому пускаємо на самотік продовження власного роду (так би мовити, «виробництво людей»), виглядає абсурдною! Оскільки ж згадане вчення є доволі складним і специфічним, опишемо тут лише деякі, на наш погляд, ключові його моменти. Отже, для зачаття бажаного потомства майбутні батьки мають повністю відмовитися від алкоголю, тютюну, не кажучи вже про більш важкі наркотики. Логіка тут є, причому не «езотерична», а цілком наукова. Вважається, наприклад, що запліднена статева клітина з потенційною двійнею, будучи враженою алкоголем, перетворюється на сіамських близнюків, а з одного понівеченого спиртним ембріона може вирости олігофрен. Звісно, все це доволі очевидні речі, а є ще й менш явні. Наприклад, у наш час дуже розповсюджені небажані вагітності (як то кажуть, «по зальоту»). Здавалося б, ну то й що? Яка різниця! Головне – результат! Однак виглядає правдоподібною версія, згідно якій небажані діти інтуїтивно відчувають негативне ставлення до себе батьків ще в утробі матері, а в результаті виростають із заниженою самооцінкою, глибоко вкоріненими комплексами та роздвоєною свідомістю. Загалом, вважається, що духовний рівень майбутніх дітей прямо залежить від стану свідомості їхніх батьків як у житті в цілому, так і особливо під час зачаття. При цьому найбільш сприятливим є варіант, коли майбутні батьки проходять перед зачаттям тривалий процес підготовки та очищення. Головне ж, діти мають бути плодом любові (саме любові, а не спалаху сліпої пристрасті!). Також досить важливим є час зачаття. Так, згідно ведичній традиції вкрай небажаним є зачаття під час так званих «критичних днів» у жінок, а згідно настановам езотеричного християнства те саме стосується великих православних свят та постів (особливо Страсного тижня перед Великоднем!). Звісно, до всього сказаного вище можна поставитися з іронією, однак факт залишається фактом: ці знання пройшли випробування часом, тож, як мінімум заслуговують на увагу до себе.

Не менш важлива й правильна поведінка майбутніх матерів під час вагітності. І йдеться не тільки про елементарні основи здорового способу життя (наприклад, знову-таки відмову від алкоголю та куріння), а й про спілкування з майбутньою дитиною, прослуховування відповідної музики тощо. Коли ж маленька людина нарешті з’являється на світ, розпочинається виховний процес, який складається з двох основних аспектів – власне виховання та освіти.

У свою чергу виховання теж можна розділити на два види – батьківське та вчительське. Який з них є головним або важливішим? Безумовно, зв’язок між батьками та дітьми і стосунки між ними є однією з ключових основ людської цивілізації. І разом з тим протягом усієї нашої історії колосальною була, є і, без сумніву, буде роль справжнього Учителя! Але для чого взагалі потрібні педагоги? Хіба батьки не можуть замінити їх повністю? Як показує практика, ні. Адже, по-перше, у батьків, зайнятих роботою або домашнім господарством, далеко не завжди вистачає часу на виховання власних чад. По-друге, в багатьох випадках вони також не мають достатнього запасу знань та, головне, педагогічного хисту. Ось чому істина, схоже, полягає у гармонійному поєднанні батьківського та вчительського виховання, так би мовити, золотій середині.

Але де саме має проходити цей царський шлях? Для відповіді на це питання знову звернімося до досвіду давніх цивілізацій, зокрема, індійської. Отже, у Давній Індії діти брахманів (касти жерців) до 9 років виховувалися й росли з батьками. Потім їх на багато років віддавали на навчання до досвідчених і просвітлених вчителів (звісно, з їхньої ж касти!), які передавали представникам молодшого покоління мудрість не тільки словами, а й насамперед власним прикладом. І лише в 20 років молоді брахмани поверталися до рідних, заводили власні сім’ї, народжували й виховували власних дітей.  Таким чином, коло замикалося, а може краще сказати спіраль життя робила новий виток! А давньогрецький мислитель Платон у своїй утопії «Держава» взагалі закликав представників правлячої еліти-філософів відмовитися від родини, а також від будь-якої власності. Вони за його задумом мали від самого початку виховуватися й жити в умовах жорсткого колективізму. Втім, це вже явні крайнощі, які в реальному житті не прижилися. Зате, умовно кажучи, індійська традиція елітного виховання виявилася напрочуд життєздатною. Аби переконатися в цьому, достатньо згадати про Царськосільський ліцей часів Пушкіна або закриті приватні школи, в яких навчалися цілі покоління провідних британських політиків, підприємців та науковців. Акцент при цьому, вочевидь, ставився на формування у молоді самостійності, вольових якостей тощо. Тож, можливо, радянські фантасти у чомусь були праві?! Просто вони хотіли розширити традицію інтернатного виховання з нащадків еліти на всіх дітей (от тільки чи всім до снаги стати елітою?!).

Втім, все це у жодному разі не применшує величезної суспільної та виховної ролі родини. А її статус і міцність у світі (і не лише західному!) за останні приблизно 100 років суттєво знизилися. Проявляється це, зокрема, у різкому зростанні кількості розлучень, неузаконених так званих цивільних шлюбів, нарешті просто самотніх людей. Можливо, не єдиною, але важливою причиною такого розвитку подій стало зменшення авторитету батьків. За старих патріархальних порядків відповідальність за створення нових родин як правило брали на себе саме батьки та інші представники старшого покоління, наприклад, свати та свахи. Подібні традиції й досі збереглися, приміром, в Індії, де молодята часто вперше бачать одне одного тільки в день весілля. Обмеження свободи особистості? Можливо, але як не дивно, в результаті сім’ї відзначаються стабільністю: вочевидь, даються взнаки авторитет батьків та їх життєвий досвід у справі вибору оптимального партнера. Натомість у багатьох інших країнах сучасного світу маємо протилежну ситуацію. Подружні (і не тільки!) пари утворюються хаотично, під впливом закоханості (або насправді скоріше статевого потягу!) чи прагматичного розрахунку. Продовження цієї драми, особливо у випадку із «закоханістю», передбачити легко.

Пристрасті, якщо вони й були, швидко згасають, а під одним дахом опиняються двоє по суті чужих і випадкових одне для іншого людей. Це і призводить до розлучень, які, втім, мають і як мінімум ще одну важливу причину. З певною долею іронії їй можна дати назву «феміносексизм». Маємо на увазі той загальновідомий факт, що при розлученнях, вірніше, при шлюборозлучних процесах у судах жінки користуються явними привілеями. Наприклад, спільні діти у 99 % випадків залишаються саме з матерями. А якщо поміняти згадану практику і привести її, припустімо, до пропорції 50/50 (це колись пропонував письменник Леонід Жуховицький)? Так, подібні пропозиції з погляду сучасної моралі виглядають доволі «нетолерантними», однак, можливо, в них і є розумне зерно, адже не секрет, що ініціаторками розриву шлюбів часто виступають саме жінки.

Ще одне суперечливе питання – припустимість фізичного насильства щодо дітей. Здавалося б, які тут можуть бути розбіжності? Насильство та ще й стосовно беззахисних дітлахів є безумовним злом! І у великій мірі це правда, оскільки психічні травми, отримані в результаті побоїв у дитинстві, можуть мати тяжкі наслідки і важко піддаватися зціленню. Але в той же час тілесні покарання підростаючого покоління століттями вважалися нормою. Та й нині серед знайомих автора є прибічники цього жорсткого виховного засобу. Причому це люди віруючі, багатодітні люблячі батьки. Підкреслимо: вони не виступають за жорстокість. Йдеться скоріше про можливість символічного покарання на зразок легкого стусана. Важливо, аби батьки в принципі мали на нього право, оскільки це є однією з основ їхнього авторитету. Також у сучасному світі широко пропагується захист прав дітей (втім, часто лише на словах) і діє, особливо в так званих цивілізованих країнах, пов’язана з ним система ювенальної юстиції. У нас її функції виконує служба захисту дітей. Як відомо, вона виконує доволі невдячні, але суспільно необхідні функції аж до позбавлення батьківських прав. Так, на жаль, іноді буває потрібне й таке, але важливо, щоб подібні служби ніколи не перетворилися на інструмент маніпуляції або переслідування людей за їх політичними чи релігійними переконаннями.

А ще, якщо ми дійсно прагнемо гідного майбутнього, то вже сьогодні наше суспільство має стати, так би мовити, педагогоцентрічним. Це означає, що педагоги всіх рівнів повинні скласти основу нової суспільної еліти. Причому це має стосуватися як їх матеріального забезпечення та соціального статусу, так і жорсткого відбору та підвищених вимог до них.

Реформування, вочевидь, вимагає і освітній аспект педагогічного процесу. Стосується це, зокрема, заохочення вмотивованості учнів. Обов’язкова середня освіта сильно б’є по мотивації, і це, мабуть, закономірно. Дійсно, навіщо старатися, якщо тебе все одно хоч «за вуха», але перетягнуть до наступного класу і врешті-решт урочисто вручать атестат?! Більш того, схожу ситуацію спостерігаємо і в вишах: вступ туди давно став якщо не обов’язком, то справою престижу. В результаті студенти, як і школярі, нерідко б’ють байдики, а у системі вищої освіти процвітає корупція. Так, можливо, хабарництва при вступі стало менше завдяки введенню тестової системи оцінювання. Однак є ще ж екзаменаційні сесії, написання курсових та дипломних робіт, нарешті дисертацій, і за все це в наш час дають і беруть гроші!  Як можна підвищити мотивацію учнів та студентів? Можливо, найпростіший варіант – економічне стимулювання. Тобто, за відмінні навчання та поведінку варто встановлювати спеціальні стипендії (починаючи з середньої школи!), а за незадовільні – навпаки стягати штрафи, а в крайньому випадку і відраховувати.

Ще одна досить очевидна річ – індивідуальний підхід до навчання. Адже ніби зрозуміло, що «зачісувати під один гребінець» дітей обдарованих і, так би мовити, звичайних, «технарів» і «гуманітаріїв» недоцільно. Між тим, за рідкісним винятком, саме так у сучасній освітній системі і робиться! Виходом із цього становища здається більш рання, поширена та поглиблена, ніж це є зараз, спеціалізація. Тісно пов’язана з цим і професійна орієнтація. Зараз вона як серйозний педагогічний та суспільний фактор, на жаль, практично відсутня. Однак важливість її насправді складно переоцінити: адже йдеться про визначення на основі індивідуальних схильностей людини оптимальних шляхів її майбутньої творчої реалізації. При цьому говорячи про оптимальність, ми маємо на увазі як відповідність професії рисам конкретної особистості, так і вид діяльності, у якому ця особистість зможе проявити себе з максимальною користю для суспільства.

Доволі очевидною є й необхідність більшої практичної орієнтації навчання: юнаки та дівчата мають входити в доросле життя краще підготовленими у правовому, фінансово-економічному, нарешті психологічному плані. А загалом реалізація представленої вище програми вимагає радикальних змін не лише у власне освітній, а й у соціальній та демографічній політиці. Когось подібні перспективи здатні навіть налякати, але з чогось же потрібно починати!

Сергій Яковенко  

Обговорення: Коментування вимкнено
  1. Анатолій М. сказав:

    Але згадайте – у Десяти Заповідях не сказано «люби батька свого і матір свою». Зрозуміло, неважко передбачити, що батькам дуже хочеться любові; деякі з них можуть вимагати її і навіть перетворити життя дітей на суцільний кошмар, якщо їм здається , що ті їх недостатньо люблять. Однак любов не можна витребувати або керувати нею, і заповідь говорить: «Поважай батька свого і матір свою…» («Исход», 20:12). Любов у сім’ї – це добре, але написано «поважай», іншими словами, виконуй свої формальні і неформальні зобов’язання стосовно батьків. Так само слід ставитися і до братів та сестер. Взаємні зобов’язання сильніші, ніж любов і біологічна спорідненість, а саме вони пов’язують людей.

  2. Анатолій М. сказав:

    Часто батьки вирішують за дітей, яку професію слід обрати, куди піти вчитися тощо. В результаті маємо недобрих фахівців, нещасливих людей, які мучаться від того, що вони не на «своєму місці». Вибір професій має здійснюватись за покликанням серця і розуму. Певна річ, що треба докладати максимальних зусиль, щоб зреалізувати свій вибір, бо, як каже народна мудрість: «Під лежачий камінь вода не тече».
    Найкраще, коли людина заздалегідь (з дитинства) обдумує свій вибір професії і готується до нього. В цьому плані дуже важливу роль відіграють сім’я і школа. Дитина потребує допомоги.

  3. Ольга сказав:

    Я думаю для початку потрібно розділити релігійне та світське виховання.
    Тому, що мораль має бути як світська так і релігійна. Діти однозначно мають виховуватися на достойних прикладах та героях.

    1. Андрій сказав:

      Як на мене потрібно розділяти релігійне та світське виховання. Якщо поєднувати те і те, то нічого не вийде

Коментування закрито

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook