В елліністичний  період  виникає  два типи  етичного вчення –  епікурейство та стоїцизм. Основоположником і розробником  першого типу   є  античний філософ Епікур. Його  вчення  відрізнялося  від  стоїчного  тим,  що  велика увага була зосереджена  на гедоністичних бажаннях людини (щастя як звільнення від тілесного страждання та духовної тривоги, тощо).

Завдання  епікурейського вчення –  допомогти визволитися  від страждань  або ж їх полегшити.  За епікурейською етикою,  людина  не повинна  без розбору  віддаватися  будь-яким задоволенням, а віддавати перевагу  духовним,  тому  має бути дотримання  міри для уникнення страждань.  Досягнути щастя можна з допомогою важливого засобу – добродійства.  Мудрість є головним добродійством,  яке сприяє людині  займатися  філософією.  Саме завдяки філософії людина здатна  звільнитися  від  наступних страхів: страху перед долею,  богами,  смертю.

За епікурейським вченням,  досягнення  насолоди вважається щастям.  А добродійство  сприяє досягненню  цієї насолоди.  Людська мудрість дає можливість керувати  власними відчуттями.  Бажання  людини  Епікур  ділить  на три групи. Першу – складають природні та  необхідні, другими є природні але не необхідні, третіми  виступають неприродні та не необхідні.

Відтак необхідною  умовою  щастя  є людське задоволення  природніми та необхідними бажаннями, адже не  потрібні зайві зусилля та душевна напруга.  Серед таких бажань є такі як: не голодувати, не спрагнути, не мерзнути,  мати дах над своєю головою і в майбутньому без цього не залишатися.  Друга і третя група –  це  виявлення тих бажань,  задоволення якими  не є обов’язковим,  відмова від яких  не пов’язана зі стражданнями.  Таким чином  друга група утворюється  за рахунок надмірності, а третя – пороків.

В епікурейській етиці  розум та людська користь  виступають критерієм вибору та перевагою, адже  супроти природи людина йти не може, тільки підкорюватися  їй.  Епікур стверджує,  що  розсудливість та мудрість є основними добродійствами.  Мудрість  бажає навчити  людину   розумно  обмежувати власні бажання.  Щастя людини залежить від задоволення  щоденних потреб.   Мудрість та розсудливість – це вказівні шляхи  та способи  набуття  щастя  людиною.  Вищою формою  блаженства в епікурейському  вченні  виступає  атараксія  (стан повного душевного спокою і відчуження від  усіх матеріальних проблем світу ).

Інший  тип  етичного вчення  отримав  назву – стоїцизм.  Засновником  стоїцизму  вважається  Зенон із Кітія.  Стоїцизмом  підкреслювався  практичний моральний  філософський  напрям,  який  навчає  людину   життю разом з природою.  В уявленні стоїків  світ  протиставлявся визначеному  божественному порядку.

За  їхнім вченням,   події, які  відбуваються   із-за необхідності  одночасно  є  здійсненням  вищої розумної мети.   Людині необхідно розвивати  власний  розум до такого  стану подібності, щоб зійтись із  світовим розумом, а це  дає  можливість  побачити  в хаосі  явищ, який здається вищим  та благим задумом. Людина повинна зрозуміти задум і   беззаперечно  йти  за ним. Для  стоїків  істинною етикою  є обов’язок.  Щастя в стоїцизмі  є нічим іншим як моральною вимогою людини.  Істинним  щастям є добродійство.  На відміну від матеріальних благ, задоволень, почестей та влади, за моральну поведінку людина отримує найбільшу нагороду  – самоповагу  та самодостатність.   Перебуваючи  в ході зовнішніх подій,  на  людину негативно  впливають психологічні переживання,  зокрема  пристрасть, страх, сум, жадання  як гедоністичний потяг.

Щоб бути вільною, людині необхідно  позбутися  пристрастей, шляхом їхнього викорінення в собі. В центрі  стоїчного вчення  стоїть мудрець, який живе згідно  природи, звільнений від страхів,  зустрічає власну долю. Завдяки стоїчним  етичним ідеям було зроблено  найбільший  вплив  на подальший розвиток  етичної думки. Ідеал стоїка,  який готовий  прийняти на себе усі удари долі,  стримувати  власні страсті, звик до страждань,  знайшов своє відображення у християнстві.

Вадим Підосичний