Епікурейці. Епікурейська школа

Епікурейство –  один із напрямів, найвпливовіша  школа,   яка  сформувалася  в елліністичній  філософії.  Головним теоретиком  і ідеологом  цієї  школи  та її основоположником  є Епікур.  Він   розробив своє вчення,  яке  дещо  характеризувалося  механічним  світоглядом,  атомною світобудовою,  запереченням  телеології,  того, що душа є безсмертною,  натомість  притримувався індивідуальної етики,  тощо.  Послідовники  його  філософської  школи  стали називатися  епікурейцями.

Епікурейці  вважали, що головним завданням  філософії  є  лікування  людської  душі  від  страху та  страждань,  які можуть бути викликані   внаслідок   хибних  думок  та дурних  бажань,  навчання  людини  блаженному життю.  Початком  і кінцем  такого блаженного життя   є ніщо інше  як гедонізм  (насолода).  Взагалі то  для  Епікура  задоволенням  вважалася відсутність  страждань  або ж інакше кажучи  душевних і тілесних  відчуттів. Людина  на його думку   повинна  вчитися  шукати  його  як у собі  самій  так  і навколишньому  світі,  якщо  у неї не вистачає  засобів  для того, щоб  купити  задоволення.  Кінцем   цих задоволень  він  вважав  відсутність людського  страху.

Богів, як стверджує Епікур  – боятися  не потрібно, оскільки  немає їхнього  втручання  у людську долю.  Людина  не повинна боятися  смерті так  як  не може  відчути  у повноті цього  стану,  тому  в момент своєї смерті вона  нічого  не відчуває.  Джерело страху  Епікур  вбачає  у вченні  про  безсмертя душі  та  вічних мук у загробному  світі.  На  його погляд  душа  і тіло  складаються з атомів.   Атоми після   смерті  людини  розпадаються.  І як  висновок,  людське  життя  до  моменту народження   обмежується  смертю,  а  навколо  нього  утворюється  порожнина.

Етика  Епікура

В етичному  вченні  Епікура  спростовується   тлумачення   прагнення  до  задоволень.  Також  розрізняються людські   потреби  за  ступенем  необхідності.  Перші  потреби носять суто  природній характер:  їжа,  житло,  інші – необхідні,  якими  потрібно  користуватися  по мірі  можливості,  тобто це  є  прекрасний одяг,  вишуканість їжі,  тоді ж як треті  –  не  є природними, в тім  їх потрібно долати,  так би мовити безглузді бажання: створити  собі  ще при житті  статую,  прагнути до якихось  почестей.  Такий підхід  не прийнятий  для епікурейської тілесної  життєвої  насолоди.   Для  щастя людини необхідний  лише один  засіб – добродійство.  Але  найголовнішим добродійством  у занятті філософії, з допомоги  якої  не можна зрозуміти  сутності  речей, чи подолати  страх смерті є мудрість.

Тому  на думку  мислителя,  саме  мудрець   ніколи не  ухиляється  від життя, не боячись навіть  смерті. Серед  природніх  потреб  людини,  духовні  все ж таки  у Епікура переважали над тілесними.  В етиці Епікура  дуже часто  зустрічається   ще одна категорія «справедливість», яку він трактує  як  згоду  про щось корисне,  що спрямоване для уникнення  моральної  шкоди  як собі так і іншому.  Справедливість  за визначенням Епікура  є одна на всіх,  корисною  для кожного, оскільки з її допомогою  позначаються  взаємовідносини людей (стосунки).  Залежить справедливість  від  конкретних  обставин, тому і є однією для усіх.  Так само як  і Арістотель, Епікур  визнавав  дві справедливості – політичну  та моральну.

Богдан Стрикалюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook