В сучасному дезонтологізованому світі, розчарованому в онто-системах минулого (сучасна критика тотальності буття, субстанціалізму, есенціалізму та монізму) не припиняються пошуки нової, або може краще сказати пост-нової онтології. Вражає широта розмаху цих пошуків, які здається йдуть по всьому фронту реальності. Починаючи з класичної проблеми пошуку основи всього сущого і закінчуючи малими онтологіями: моди, поезії, знаку, туризму, фотографії, тощо. Безумовно, робляться спроби віднайти онтологічні основи й самої людини в її соціальних і особистісних вимірах, успадковані ще з філософської традиції минулого століття.Антропоцентричні засади які набули на Заході форм радикального індивідуалізму, а на Сході – колективізму, з наслідками тотальної конфронтації між ними, причому не тільки у сфері мислення. Антропологізація засад помітна і в богословських розробках, в яких чітко прослідковується відхід від однозначного теоцентризму попередніх епох. Про це яскраво свідчать роботи У. Ф. Бальтазара, Карла Ранера, К. Войтили, Й. Зізіулоса та Х. Яннараса та ін.Крім богословської та антропологічної проблематики робота ведеться й на теренах гносеології та методології. Чого варті роботи С. Хоружого та Р. Баранцева. В цілому зусилля вищезгаданих авторів спрямовані на подолання бінарного ставлення до реальності, яке в свою чергу призводить до одномірних життєвих стратегій людини, до неможливості останньої вийти із фатального кола опозицій. «Протиставляючи речовину та поле, тіло та душу, знання та віру, ми розтинаємо смисловий простір на шматки, котрі, бажаючи жити, все наполегливіше благають про возз’єднання. Ностальгія по цілісності, що постійно збільшується, примушує шукати інші способи мислення не розділяючи, а об’єднуючі… Ми автоматично мислимо бінарними опозиціями, породжуючи проблеми двох таборів, двох культур, двох ідеологій».[2, 178].
В якості альтернативи пропонується триадологічний підхід щодо розуміння людини як цілісності. Перевагами тринітарної моделі-концепта у порівнянні із бінарним чи моністичним на нашу думку вважається:
по-перше – її більша життєспроможність та стійкість;
по-друге – вона є менш травматичною для людського існування ніж бінарна, яка має своїми наслідками дивідуалізацію, розтинання людини на непримиренні опозиції та подальшим прийняттям за вірну одну з них. Останнє й веде до односторонньої абсолютизації часткової, урізаної людини радикального монізму;
по-третє – схоплює реальність у її конкретній цілісності та універсальності;
по-четверте – має нелінійний характер, що відкриває максимальну повноту можливих стратегій життя, на відміну від обмежених можливостей бінаризму та мінімальних у монізмі.
Триада є сукупністю трьох елементів, із власним способом реалізації внутрішньої єдності. Можна виявити такі типи триад:
— лінійні – є одномірними триадами, які являють собою сукупність своїх елементів розташованих на одній онтичній осі (право-центр-ліво);
— перехідні – це триади, що являють поступальний спосіб розгортання в лінійному ряді (теза-антитеза-синтез)[2, 179-180];
— субординаційні (ієрархічні) – являють собою образ розташування своїх елементів по онтологічній вертикалі ціннісної шкали, де верхні «поверхи» визначають нижчі (дух-душа-тіло або монізм, еманаціонізм, детермінізм).
У наведених вище типах чітко помітні монархічні, тотальні принципи залежності нижчого від вищого, вторинного від первинного, або статична рівномірність. Ще однією альтернативою може виступати контингентна (випадкова) єдність множинного із надзвичайно аморфною конфігурацією, як у дельозівської «ризомі». Остання являє приклад односторонньої абсолютизації множинного принципу в бінарній опозиції єдине/множинне.
Нашим завданням є пошук такого образу поєднання різноманітного, який би передбачав: по-перше – відсутність жорсткого примусу як з боку одного з елементів цілого, так і з боку зовнішніх причин; по-друге – максимальну відкритість (взаємність) елементів, які становляться, існують та розвиваються в режимі співконституювання, а також спільного горизонту конституювання їхнього буттєвого простору («природнього міста»); по-третє – максимальну відкритість гранично можливому (трансцендентному), що конституює онто-вертикаль, що в свою чергу надає системі статуса нескінченно можливого в ціннісному значенні, а значить і нескінченну перспективу вдосконалення.
Такою системою, на нашу думку, є триада яку можна було б назвати цілісною триадою, або триадою-цілісністю. Вона являє собою образ триєдності (моно-плюральності), який спрямовує себе в напрямку гранично довершеного, цілісного способу існування. Така єдність досягається рівними за своєю цінністю елементами одного рівня, кожен з яких може слугувати мірою сумісності двох інших. Третій елемент (будь-який з трьох) виявляє повноту цінності всієї триади, виступаючи і як примиритель опозицій, і як елемент цілісності, і як необхідна умова існування унікального способу буття.
Говорячи про пристосування даного принципу до антропології, то відлік слід вести від Августина, хоча подібні ідеї зустрічаються у платонізмі. У своїй «Сповіді» єпископ Гіппону пише: «Я хотів би, щоб люди поміркували над трьома властивостями в них самих. Вони – всі три – звісно, зовсім інше ніж Трійця…. Ось ці три властивості: бути, знати, хотіти. Я існую, я знаю та я хочу; я є знаючий та той, що хоче; я знаю, що я існую і що я хочу, і я хочу бути і знати». Ці три властивості й складають нероздільну єдність – життя; проте, кожне з них є чимось особливим та одиничним.. Якщо, тим не менш хтось знайде в цьому схоже та зуміє про це сказати, хай не думає, що він зрозумів незмінне Єство, що перебуває понад усім: одвічне Його буття, одвічне знання, одвічна воля. [1, 359-360].
В цьому уривку можна знайти і системну, цілісну триаду як єдність волі (буття)-розуму(знання)-чуття(хотіння), або її розгортання й необмежене залучання у трансцендентне, одвічне, у взаємозв’язку з яким наша триада вічно конституюватиме себе відносно абсолютної, нічим не обмеженої досконалості. Через це зрозумілими постають твердження, що людина є більшою ніж вона є; що вона відповідальна за себе; відповідає за становлення та розвиток справжньої себе. Це прояснюється через іншого мене самого в мені самому, як моєї унікальної можливості – відкритості, та іншого мене поза мною самим, як в горизонтальному комунікативному відношенні з ближніми, так і вертикальних стосунках із трансцендентним. Моя самість реалізує себе у онтологічних відношеннях (онто-реляція) спрямуванням своєї потенціальності через момент актуального.
Кенотичний (Ке?нозис, грецьк. ??????? — «спустошення», «умаління») характер відносин між окремими елементами триади та транс-структурними іншостями також характеризує спосіб триадичного буття (за термінологією Баранцева – «м’якість триад»[2, 183]. Такий тип відносин не тільки є гарантом існування цілого, а й уникнення тоталітарних стратегій, творче, діалогічне визнання свого Іншого. Позиченні з християнського тринітарного богослов’я поняття «перихорезис» (грецьк.- ходити по колу) та латинський варіант «circumincession» яскраво ілюструють взаємопроникаюче співіснування всіх трьох елементів триади, які відкривають можливість повноцінного дискурсу справжньої любові до самого себе та до свого Іншого (ближнього та дальнього), як до самого себе.
Олексій Костюков
Література
- Августин Аврелий. Исповедь. – М.: Азбука, 1999.
- Барнцев Р.Г. Тринитарный архетип единства.//Наука и богословие: антропологическая перспектива. – М.: ББИ, 2004. – С. 178-190.
