Значним кроком вперед у пізнанні релігійних систем стала антропологічна школа. Її «предтечею» можна вважати вчення Л. Фейєрбаха, який писав про те, що Богів створює сила фантазії, уяви людини, що релігія – це в кінцевому рахунку продукт діяльності, мислення та емоцій людини. Послідовники антропологічної школи, а передусім англійський етнограф Е. Тейлор, опирались на ту ж основу, що й Фейєрбах, тобто мислячого індивіда, який силою уяви та емоцій створює релігійне уявлення. Першочерговою формою цього уявлення є віра в духів, тобто анімізм. Прадавні люди, дикуни-філософи, створили духів силою своєї уяви. Хоча теорія Тейлора, що спиралась на етнографічні дослідження була вагомим кроком вперед в науці про прадавні суспільства, її релігієзнавча слабкість – очевидна.
Антропологи-еволюціоністи розвинули теорію Тейлора, уточнюючи окремі її положення, як це було зроблено у працях Д.Фрезера, Л. Леві-Брюля та деяких інших дослідників. В етнографічних дослідженнях Фрезера акцент було зроблено вже не стільки на абстрактну рефлексію мислячого дикуна-філософа, скільки на асоціативні уявлення древніх людей, які сприяли становленню викривлених зв’язків між реальністю та її сприйняттям, чим було покладено початок магії – одної з найдревніших форм релігії. Наступний крок у тому ж напрямку зробив Леві-Брюль, який намагався пояснити брехливі асоціативні уявлення первісних людей особливостями їх «пралогічного» мислення, що засновувалось на афектах та відчутті співучасті («містична партиципація»).
В ХХ столітті на противагу антропологічній школі були висунуті нові, більш суттєві концепції. Одна з них – концепція «прамонотеїзму» автор якої, католицький священик В. Шмідт, у своїй 12-томній роботі «Походження ідеї Бога» намагався довести існування первісного «божественного одкровення». Шмідт досліджував величезний фактичний матеріал та продемонстрував прекрасну ерудицію, однак його апріорі прийнята ідея довести сутність Божу і наявність у тій чи іншій формі уявлень про єдиного Бога ледве не у всіх народів світу виявилась неприйнятною!
Інша доля була у теорії психоаналізу Зігмунда Фрейда. Загалом ця теорія відноситься більше до психотерапії, навіть до медицини, ніж до релігієзнавства. Однак вона зіграла значну роль у становленні сучасного релігієзнавства. Релігійний аспект теорії Фрейда зводиться до того, що релігія в ранніх своїх формах (тотемізм, фетишизм) виникла як наслідок свідомого утиску несвідомих інстинктів, перед усім статевого. Сублімація такого роду завжди породжувала вибух. Звідси, релігійні уявлення – це ілюзії, які виступають як здійснення древніх, сильних, нав’язливих бажань людства; таємниця їх сили, вважав Фрейд, полягає у силі цих бажань. «Едипів комплекс» (згідно з древньогрецьким міфом, Едіп, не знаючи того убив батька і одружився на матері) завжди, за Фрейдом, створював у чоловіків подвійне відношення до їх батьків – як до батька і як до суперника, що привело потім до тотемізму: тотем замінив батька. Надалі такого роду «замісником» став Бог.
Отож, релігія – наслідок сублімації бажань. Але хіба лише це очевидна недолугість, як вважають деякі противники Фрейда? Варто підмітити, що Фрейд зміг багато побачити та зрозуміти в ірраціональному внутрішньому «я» індивіда. Деякі висновки в його аналізі явно відносяться до неврозів, навіть патології. Однак релігія справді не була набутком лише здорових людей. Невротичні недуги подекуди навіть сприяли релігійно-активним діячам (монахам, шаманам, пророкам…) творити «дива», входити в стан екстазу, мати «марення», чути «голос Бога» та, як наслідок, вести за собою здорових людей, що інколи перетворювало цих діячів у засновників нових релігії. Теорія Фрейда, таким чином, внесла вагомий внесок в роз’яснення деяких аспектів, що мають пряме відношення до релігієзнавства, наприклад, в аналіз причин так званої «потреби в релігії».
ХХ століття було відмічене ще деякими новими концепціями в області релігієзнавства. Серед імен їх авторів – швейцарський психолог Карл Юнг, французький соціолог Дюркгейм та інші вчені з їх теоріями про «колективну свідомість». Всі ці теорії внесли свій вклад в сучасне релігієзнавство.
Кравчук Антон
