Інтерв'ю, Історія релігій        28 Грудня 2017        138         Прокоментуй!

Розмова з владикою Борисом Ґудзяком . « Ми творимо ілюзії щодо якості спілкування в Інтернеті через простоту засобів»

Зараз багато людей «переселилися» у соціальні мережі, часто «живуть» там іншим життям, аніж є насправді. Перше і останнє, що вони бачать за день – це Facebook, Instagram. «Дружать» з людьми, з якими і не виникає думки зустрітися вживу. Владико, як ви думаєте, що було передумовою такого явища, як перехід людського життя у віртуальний світ?

Дозвольте подивитися на питання ширше, у контексті глобалізації, яка розпочалася багато століть тому і триває досі, адже соціальні мережі чи аплікації, які Ви назвали – це передусім технології, які додають користувачам певні можливості зв’язку, проте все ж відображають складніші тенденції. І варто зосереджуватися не лише на технологіях, а також на тенденціях.

Винахід комп’ютерів, потім Інтернету і соціальних мереж слідує за іншими технологіями, які допомагають розвивати глобальну свідомість.

Процес глобалізації триває вже довго, починаючи від 15-16 ст. — часів Колумба, розвитку книгодрукування. Він посилився з винаходом телеграфа, радіо, телебачення, поїздів, автомобілів, авіатранспорту. Усі ці засоби впливали на ранні етапи глобалізації. І сьогодні похідні глобалізаційні процеси тривають в політиці, економіці, культурі та соціальній комунікації. Долучився Інтернет, який огорнув світ та зробив інформацію та людей доступними. Беручи до уваги таку широку і різнопланову історію, можемо стверджувати, що сьогоднішнє соціальне спілкування є черговим кроком у розвитку технологій. Новими є ті, які революційно впливають на стиль і якість спілкування, проте сучасний процес має тривалу передісторію.

Звичайно ж, онлайн-комунікація має якості, наслідки яких ми ще не до кінця збагнули. Більшість з нас все ще є цифровими мігрантами – ми ще пам’ятаємо аналогові телефони, телебачення, світ без стартфонів. Нове покоління, а особливо діти, є цифровими тубільцями – вони народилися в цифровому світі і вчаться його сприймати через призму рідкокристалічних екранів. Для нас вони часом дивовижні, незрозумілі – коли радше воліють написати в мессенджер, аніж подзвонити, або ж знімають неймовірні відео на youtube, але не завжди люблять спілкуватися з однолітками “вживу”, однак бачимо, що дають собі раду в житті і часом навіть зарадніші за нас. Повноту наслідків комунікації в Інтернеті ми зможемо побачити, коли це покоління виросте.

Можу сказати, як доволі активний користувач Facebook, що спілкування там є захопливим і стимулюючим, та іноді уводить у певний обман. Воно також психологічно узалежнює.

Онлайн-комунікація спростила спілкування з людьми на відстані тисячі кілометрів, але часто утруднює взаємини з тими, хто є на відстані одного метра. Інколи це взаємозалежні процеси. Хтось сидить, “вилупивши баньки на екран”, і не бачить живої людини перед собою.

Віртуальне спілкування є безболісним, і нам видається, що налагоджується повнота взаємин при мінімальному зусиллі – можна стерти написане або ж поставити статус “невидимий” і відключитися, можна написати будь-кому у будь-який час і дізнатися, коли саме ваше повідомлення було прочитане. Це дає ілюзію легкості і контролю.

Але такого в житті не буває, щоби щось глибоке і життєдайне нам давалося без праці і жертви. Властиво, автентика спілкування змушує нас виходити поза межі комфорту, ризикувати. Іншими словами, ми не можемо бути щирими і відкритими, не будучи водночас вразливими, ранимими. Якщо ми робимо все, щоб запобігти такій вразливості, тоді спілкування стає стерильним, поверховим. Цю поверховість можна бачити в різних сферах, наприклад, у статевому спілкуванні, яке в деяких середовищах сприймається як хобі, спорт,  виключно задоволення, без правдивих емоцій, без антропологічної і творчої  відповідальності, що пов’язані з цим таїнством. При цьому душа і душевне просто притуплюються, стають черствими, нездатними пускатися на глибоку воду.

Ми творимо ілюзії щодо якості спілкування в Інтернеті через простоту засобів. Тому мені здається, що необхідно за собою спостерігати, робити собі внутрішній аудит і спробувати час від часу відлучатися від мережі, щоб побачити як ми на це реагуємо. Чи я вільна людина, чи я став залежним? Чи я далі вмію спілкуватися з тими, хто є поруч, чи я ще дивлюся людям в очі? На жаль, не кожен готовий прийняти виклик такого експерименту.

Підсумовуючи, я б не зводив питання лише до технологій, а радше до дисципліни та самоспостереження. Звичайно ж, соціальні мережі створені таким чином, щоб нам хотілося бути онлайн постійно, постійно скролити і оновлювати стрічку, є відомий термін FOMO (fear of missing out) – ми боїмося пропустити щось важливе. Проте важливо слухати себе: коли ми справді шукаємо спілкування, прагнемо дізнаватися щось нове і будувати стосунки та мережі, а коли уникаємо його в реальному житті, заглиблюючись у віртуальне.

Церква так часто говорить про покаяння і відповідно передбачає беззаперечну наявність гріха в житті людини. Чи не бракує вірянам таким чином схвалення від Церкви? І вони потім шукають так зване емоційне прогладжування у Facebook у вигляді лайків?

Так, безумовно, людина є схильна до гріха. Але можливі й інші причини, чому ми відчуваємо негатив. Наприклад, дехто комплексує з приводу зовнішнього вигляду чи інших своїх фізичних особливостей, своїх талантів чи їх відсутності, через порівняння з іншими: сусідами, колегами, однокласниками, бізнес-партнерами чи конкурентами, іншими націями, конфесіями, расами. Тобто є різні причини чому ми можемо чутися другосортними і чому потребуємо утвердження, прийняття і схвалення від інших.

Більшість з нас любить компліменти, ми навіть працюємо над тим, щоб вони були. В цьому є щось глибоко людське, і важко було б назвати це однозначно “гріхом”.

Однак вернемося до соціальних мереж і “лайків”. Чому вони важливі? Бо нам видається, що за допомогою «лайків” можна виміряти чи і наскільки суспільство нас приймає. І це вже глибший, вищий рівень залежності, коли ми постійно перевіряємо, скільки людей виявили увагу до моєї публікації/комунікації своїм коментарем, «лайком», перепостом. Варто зазначити, що винахідник лайку для Facebook Джастін Розенштейн тепер гостро обмежив свій доступ до цієї соцмережі: сам творець злякався свого творіння,  зрозумівши наскільки воно може бути потенційно небезпечним.

Церква пропонує глибший рівень утвердження людини у її гідності. Церква повторює благословення, яке є від самого Бога, через священика який під час Служби Божої безліч разів, повертаючись до вірян, промовляє слова самого Господа після Воскресіння: «Мир вам”. Таких благословень багато і вони різноманітні: “Благодать Господа, Спаса нашого Ісуса Христа нехай буде з усіма вами”. “Благословення Господнє на вас, Його благодаттю та чоловіколюбієм завжди, нині, повсякчас і на віки віки. Амінь». Іншими словами, Церква постійно ставить людям “суперлайк”.

Благословення – це благе слово. Це добре слово, яке визнає Богом дану людську гідність. Священик не робить людину доброю, він своїм словом та хрестовидним жестом, яким благословляє, визнає те, що створив Господь. А Господь кожного створив у любові. Кожному порахував волосся на голові. Бачимо, що вами Він займається, мабуть, більше, ніж мною (сміється, торкаючись своєї голови). І Він прагне, щоб ми цю божественну гідність, яку Він нам надав, пізнавали і жили згідно з неї.

Господь намагається допомогти людині зрозуміти те, що ми створені на образ і подобу Божу, що ми гідні. Тому треба нам в храмі, як і в житті більше благословляти один одного. Такий феномен в різний спосіб характеризував Майдан і спілкування на ньому.  Не знаю, скільки благословення витає сьогодні у нашій політиці, бізнес-житті…

Бути добрими благословителями є нашим покликанням – це робить мама, коли своїм теплом, словами, ніжністю передає дитині певність про її гідність, про любов, яка завжди жертовна. Часто любов баналізується і зводиться до слів: «I love you». Відносно легко сказати, легко взяти за руку і повести, наприклад, на Говерлу, стати на одне коліно, дати перстень і сказати, що я тебе люблю і хочу, щоб ти була зі мною назавжди. Набагато складніше любити назавжди, коли болить, коли коштує. Бути вірним у подружжі до кінця. Правдива любов вимірюється готовністю давати, а не сухою калькуляцією, а що я отримаю взамін.

Сам Господь нам показує, що любов є жертовною. Вона вимагає і від нас жертви. А сьогодні соціальні мережі не просять жертв. Вони нам обіцяють задоволення і любов без жертв. І в тому є певний обман. Якщо ми розуміємо соцмережі як інструмент і у властивий спосіб їх використовуємо, то тоді вони нейтральні чи навіть позитивні. Але, коли ми відходимо від повноцінних стосунків, лишаємося на поверхні, щоб поринати у мілкий світ віртуальних пестощів, лайків, перепостів, то ми багато в житті втрачаємо. Я вже не кажу про глибоко деструктивний вплив інтернетової порнографії, яка калічить душі і духовність стількох людей. Як сповідник можу підтвердити, що вона зруйнувала не одне подружжя, здеформувала не одну психіку.

Помічаю тенденцію, що зараз часто поняття успіх вимірюється активністю у соціальних мережах, кількістю підписників та лайків, коментарів біля дописів? Що повинно бути успіхом для християнина, які його діяння, помисли? Що успіхом є для вас?

“Успіх” – не єдина чи не до кінця властива категорія чи критерій для християн. Для нас автентичним критерієм доброго богоугодного життя є життєдайність. Тобто, щоб ми, наші дії, слова, постава давали життя. У тому ж руслі, думаю, що основне – це стосунки, а саме якість наших стосунків з Богом та ближнім. Чуємо і читаємо це у словах самого Господа. Ісус, щоб сконцентровано підсумувати своє навчання, каже: «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї» (Це перша заповідь!) А друга (подібна до неї): “Люби свого ближнього, як самого себе!” (Мар. 12,30-31).

Мені здається, що духовна особа пізнається у її стосунках з Богом та ближнім. Святий євангелист і апостол Іван Богослов каже, що той, хто не любить ближнього, а каже, що любить Бога, він не правдомовець (1 Ів 4,20). Якщо хтось має з усіма в оточенні поламані стосунки, годі про таку людину казати, що вона побожна і живе глибоким духовним життям, і що вона успішна.

Протягом мого життя Господь і Церква мене провадять, переносять з країни в країну. Я маю 2-3 перельоти/переїзди з міста чи країни на тиждень. Для мене ні країна, ні місце, ні дім чи будь-які матеріальні речі не є основними. Для мене найважливіше – стосунки з людьми: щоб бути з людьми, щоб була відкритість, довіра, готовність разом перед Богом для людей працювати, творити, зцілювати рани, залагоджувати конфлікти, творити простір плідної праці, миру і радості.  Для цього використовую різні засоби – зустрічі, конференції, поїздки. Тому моя активність у Facebook – це лише можливість мультиплікувати те, що робиться в реальному житті, а не замінити реальність, і навіть тут мені потрібна самоперевірка.

Поганим та нечесним людям легше стати популярними завдяки соц.мережам. Адже людський мозок має прагнення сприймати цілісну картину чогось. І коли бачить гарне, добре віртуальне життя людини, то сам домальовує їй інші позитивні риси. І так стають так званими лідерами думки часто люди поверхові, популісти, які просто вміють зробити вдале фото у потрібному місці, написати влучний пост, іноді й зі злими намірами. Як відрізняти правду та показуху, людину, на яку варто рівнятися та самодура?

Я б не вживав сторінку в соціальних мережах як основний критерій для обрання своїх моральних авторитетів. Це доволі слизький грунт, і певною мірою безвідповідально стосовно себе.

Я, дякувати Богу, мав багато авторитетів, Богом обдарованих осіб, які для мене відкривали перспективи духовного життя. Здебільшого, це були люди, з якими я особисто спілкувався, і ця комунікація була дуже важлива. Але є такі постаті, як наприклад, апостоли Петро і Павло, про життя і свідчення яких я багато думаю, хоч з ними ніколи не бачився. Так само і з моїм Господом Ісусом Христом я не сидів за столом, не був в Кані  Галилейській, де Він перетворив воду на вино. А наше інтимне спілкування відбувається через віру, молитву, Святі Тайни і через людей, які є образом Божим.

Інтернет і Facebook допомогають мені пізнавати не лише сучасників, але й читати про Ісуса, апостолів, святих та розумних людей. Світова павутина дозволяє мені  слухати голос уже покійного Блаженнішого Любомира, чути тих, кого я ніколи не мав і не матиму шансу побачити чи почути.

Також, я намагаюся дивитися чи слухати проповіді Блаженнішого Святослава – глави моєї Церкви. Як єпископ у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії я більшість часу проводжу в Парижі, місті мого осідку, а таким чином через Інтернет не втрачаю українського та глобального контексту нашої Церкви. Читаю тексти владики Ігоря Ісіченка, інших єпископів різних конфесій в Україні та поза її межами завдяки Інтернету.

Нові технології певним чином наближають авторитетів – ви можете спокійно написати повідомлення владиці Ісіченкові, і він відповість: ви отримаєте ґрунтовну і глибоку відповідь, якщо ваше питання глибоке і ґрунтовне.

Однак, шукаючи фундаменту для власного духовного життя, варто бути чутливими і дивитися на його джерела і авторитетів ширше і глибше. Бог об’являється нам в дуже різний спосіб. Це може статися будь-де, якщо ми уважні.

Духовне життя в своїй суті водночас є заглибленням в себе — бо в нашому серці промовляє Господь, і екстазою, тобто виходом з самого себе. Щоб зустрітися з Богом, знайти свого духовного авторитета, я раджу людям виходити назустріч, віддаватися на споглядання, предстояти перед іконою зі свічкою у церкві, де чути кадилом, де є інші люди, які несуть свої хрести. Потрібно виходити зі своєї кімнати, від монітора, на люди, на природу. Лише при зустрічі – з Богом і ближнім – можна духовно рости.

Ми бачимо через екран багато того, що раніше було недоступним, і це захоплює. Але водночас щось втрачаємо. Львівський перекладач, письменник і мислитель Андрій Содомора каже, що сьогодні молодь в місті позбавлена споглядання неба, обрію і не бачить автентично і глибоко. Будинки, світло, затемнюють зорі, і це щось змінює в людях. Пам’ятаю, як я дитиною дивився і споглядав зорі і думав, який великий всесвіт. І бачив його велич навіть у маленькій сніжинці. Ми потребуємо відкриватися на таїнство. Мені здається, що гіперстимуляція байтами баналізує таїнство нашого життя, позбавляє буденних речей їхнього чару і дива. Квітка, зірка, мушка, потічок, запах землі органічно таїнственні.

На мою думку йде комерціалізація успішного і як його синонім динамічного способу життя. Соціальні мережі закликають нас відвідувати тренінги особистісного та професійного зростання і на цьому заробляє багато псевдо-тренерів, псевдо-коучів, псевдо-наставників; при кожній можливості подорожуй, навіть, якщо насправді тобі й вдома добре, плати гроші тур фірмам, а отже заробляй багато; відвідуй максимальну кількість подій, показуй це в соц.мережах, адже так звана успішна людина не може сидіти вдома… Але чи є це шляхом до Спасіння? До розвитку душі? Чи може навпаки шум подій та чужі голоси не дозволяють почути себе?

Нам усім бракує тиші й мовчанки. Ми багато себе порівнюємо зі світом, який мерехтить перед нашими очима. І часто не добачаємо тієї гідності, яка вже є нашою і це ми по-справжньому усвідомлюємо, коли споглядаємо ікону Спасителя.

Думаю, що сьогодні нам стає складніше слухати і чекати. Очікування приймається як втрата часу, як щось негативне. Але ж, насправді, часом очікування є станом великої надії, відкритості і, якщо ми не очікуємо, то й до моменту зустрічі по-справжньому не готуємося. І ця зустріч знецінюється. Наприклад, у Різдвяному Пості є глибока антропологічна, фізіологічна, психологічна, духовна мудрість. Комерціалізація Різдва, яка почалася в Америці і поширилася в усьому світі, доходить до нас. Всі новорічні корпоративні свята, відсутність аскези перед Різдвом не дозволяють нам вповні насолодитися святом. Бо ми весь час по-маленькому святкуємо і насичуємося. А щоб відчути добрий смак, потрібно бути хоч трохи голодним.  Саме тоді загострюється і поглиблюється сприйняття.

Чи не є це особливим випробуванням для християнина використовувати соц.мережі з користю, для спілкування, дружби, а не для самовихваляння, марнославства? Як не опускатися до заздрості, порівнюючи себе з іншими, злості чи й вигадування свого ніби-то більш яскравого, з точки зору віртуального соціуму життя?

Відповідаючи на це запитання хочеться пригадати події на Майдані під час Революції Гідності. Спочатку був Євромайдан і ми хотіли асоціації з Європою, безвізу.  Але після певного часу Майдан перетворився на Революцію Гідності, де незнайомі між собою люди, які говорили різними мовами, були з різних конфесій, професій єдналися і раділи гідністю одне одного, кожної людини. Коли ми усвідомлюємо свою гідність, тоді починаємо розуміти, що вона не вимірюється ні грошима, ні статусами в суспільстві, ні позиціями чи посадами. Наша гідність має глибоко духовну основу, закорінена в Бозі.

Хочу навести ще один приклад розуміння людської гідності. В УКУ вже майже чверть століття до академічної спільноти ми запрошуємо наших друзів з розумовими вадами. Вони мають особливі потреби, але й особливий дар. Хоча багато речей для них є недоступні і поза інтересами, їх цікавить основне:  чи ти можеш любити. Своєю присутністю вони нам ставлять це питання. Вони стають нашими учителями людських стосунків, допомагають нам думати над основним: У чому є моя гідність? І у чому полягає взагалі якість людського життя?

І висновок, що не в конкурентності, випередженні інших, не в боротьбі: я прагну вижити і таким чином іншого принижую, долаю, а якість ця є в “і-і”, а не “або-або”. І ти, і я, а не або ти, або я. Славнозвісний принцип “win-win”. Це сьогодні великий виклик. Ми вчимося його долати.

Я заохочую священиків чувати над почуттям заздрості і переконую себе самого, що заздрість це дуже їдка речовина. Потрібно радіти успіху іншого.

Є один житейський жарт: «Та прикро, що здохла в мене коза, але нічого, в сусіда здохла кобила». Головне, що комусь гірше, і мені вже не так зле.

Кожному варто працювати над собою, щоб був мир і радість, до яких нас Господь кличе.

Я спеціально не зосереджуюся на соцмережах, а говорю про життя загалом, бо технології є переважно лише призмою чи збільшувальним склом для того, що бачимо навколо себе.

 

Владико, а що варто показувати у соціальних мережах християнину, а що ні?

Слід показувати те, що будує і не займатися тим, що нищить і принижує.

На вашу думку, чи мав би Ісус акаунт у Facebook, якби у Його часи він існував?

Наука якбитологія зовсім не історична, а тому як історик я не можу нею займатися. В часи Ісуса Христа були книжки, Писання, які записували апостоли. І не існує жодного тексту написаного самим Ісусом. Так що не відомо, як би Він вчинив.

Владико, на завершення нашої бесіди, що побажаєте читачам?

Бажаю вміння знаходити тишу. Чи ми знайшли місце для Бога в час Різдва? Чи в моїй свідомості є місце на щось нове, на таїнство? Чи там стільки стимуляції і шуму, що я нічого нового почути чи прийняти не можу? Господь хоче прийти. Питання чи ми Його хочемо впустити у своє життя. Він робить надзусилля, але робить це ненав’язливо, а ніжною рукою Немовляти хоче доторкнутися нашого з вами серця. Бажаю кожному в Новому Році відкритися на цей дотик і почути Божу любов і Божий мир.

Ірина Скоробогата

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook