Історія релігій, Історія філософії        12 Липня 2014        331         Прокоментуй!

Релігійний плюралізм і демократія

plyralizm У світлі релігійного плюралізму можливі дві тенденції у практиці релігійних інститутів: а) вони можуть, адаптуючись до ситуації, визнавати релігійну свободу і демонструвати толерантність щодо інших конфесій; б) вони можуть відмовитися від подібної адаптації, продовжуючи існувати та сповідувати свої догмати й істини у колишньому, початковому, вигляді.

Але паралельно з вибором цих позицій відбувається і процес їхньої політизації, що виявляється у зміні релігійних соціальних концепцій, утвердженні соціальної активності релігійних організацій, а також участі в економічних, політичних, соціальних і духовних процесах.

На сучасному етапі релігійний фактор присутній також у політичних та міжетнічних конфліктах. Представники ортодоксальних кіл нерідко виявляють активне неприйняття вірувань інших конфесій; мають місце конфронтація, прояви насильства, агресії на ґрунті релігійної нетерпимості, які як правило, ускладнюють етнічні конфлікти. У зв’язку з цим можна стверджувати, що без миру між релігіями неможливий мир між народами, окремими групами людей. Але парадоксально, що проблеми взаємовідносин світових релігій видаються менш складними, ніж конфлікти внутрішньоконфесійні, що призводить до невиконання інтегративної функції релігії – підтримки єдності людей у межах етнічної спільності.Труїзм сучасного міжрелігійного діалогу полягає в тому, що представники різних громад віруючих повинні прийняти і цим, фактично, схвалити релігійне розмаїття та релігійно-культурний плюралізм. Якщо ми хочемо, щоб діалог був цілісним, треба дозволити кожному учасникові говорити про себе і бути собою.

Можливо, і надалі будуть з’являтися нові течії, що використовують юдаїзм як свою відправну точку. Вічні питання залишаються, і доки людина не розучилася самостійно думати, завжди будуть існувати різні відповіді на ці питання. Виникнення нової течії обов’язково залежить від трьох елементів, і всі вони залежать від людей. По-перше, повинні з’явитися люди, які сформулюють і розроблять нові релігійні ідеї. По-друге, повинен з’явитися лідер, або група лідерів, здатних успішно пропагувати ці ідеї. По-третє, повинні знайтися люди, які забажають стати веденими. Кожна історична епоха пропонувала свої погляди на вічну тему взаємостосунків Бога і людини. Багато сект, як метеори, спалахували і згасали. Деякі жили упродовж століть, перетворюючись на потужні напрямки. Нова течія в усі часи повинна, для свого успішного існування і розширення, стати зручним духовним притулком для великої групи людей. Частина цих людей не може задовольнити свої духовні потреби через існуючі форми релігій, а інша частина просто шукає себе і жваво відгукується на все нове, незвичне, революційне, навіть скандальне. І дійсно, в усі часи людство поділялося на людей, які хочуть бути як усі, і на тих, хто хоче відрізнятися від основної групи. Є ще один варіант виникнення релігійної течії. Частина людей вірить у Всевишнього, як заповідано, але одночасно не хоче підкорятися духовним авторитетам свого часу чи своєї общини. Коритися Богу потрібно завжди, а от коритися людині інколи не хочеться. Наскільки авторитет у справах віри авторитарний? Наскільки правильно конкретний духовний лідер або релігійна рада коментують доктрини? Наскільки правильні прийняті духовні настанови? Ці запитання виникають не просто так. Зазвичай вони з’являються в переломні моменти життя народу, якщо відповіді авторитетів не встигають за життєвою ситуацією, що швидко змінюється.

У дні підбиття благосних підсумків минулого століття прогресу, перемоги людського генія над силами природи, над інфекційними захворюваннями та над неписьменністю так і хочеться з’ясувати, що ще люди не перемогли. Релігійну нетерпимість ми ще не перемогли, як не перемогли расову або національну нетерпимість. Модна зараз тема роз’єднаності і розколу в нашому суспільстві – це відображення наших страждань від нетерпимості. Не століттями, а тисячоліттями людина виношувала та плекала ідею толерантності, терпимості. Вона багато домоглася на цій ниві, але коли ми читаємо наші газети чи дивимося телевізор, то розуміємо, що багато ще попереду. Процес розвитку ідеї толерантності продовжується.

Терпимість – це дозволяння іншій людині мати свободу дій чи суджень, це терпиме і неупереджене ставлення до поглядів і точок зору, що відрізняються від наших власних. Як багато крові пролилося у світі за всю нашу оглядну історію через нестачу саме цього «терпимого і неупередженого» ставлення один до одного.

Терпимість – терпимістю, але завжди одна й та сама проблема хвилює людину, яка питання релігії сприймає надто близько до серця. Якщо бог єдиний, то чому люди не вірять однаково. І не влаштовують її пояснення релігійних учителів, які все звертають на підступи сатани, який намагається роз’єднати людей і зіштовхнути їх зі шляху істинного. Таке пояснення апріорно оцінює факт існування різних релігійних думок як негативний.

Але питання продовжують мучити. Різноманітність – це погано чи добре? Якщо це добре, припустимо, у світі тварин, або в музичних формах, то чому це погано в релігії. І з іншого боку, якщо Господь неоднозначно наказав у своєму святому посланні виражати свою любов до нього, і свій послух, через цілком конкретні дії, чітко дотримуючись культу і законів, то як деякі люди можуть це ігнорувати та встановлювати щось своє.

Але, як нам говорять, одкровення божі записувалися протягом багатьох років різними людьми. А що написано однією людиною, інша завжди може неправильно зрозуміти, по-своєму витлумачити, побачити інший зміст і відчути ще один, а також прокоментувати з точки зору поточного моменту. Люди різні і думають по-різному, у тому числі і на релігійні теми. Однак можна ще сказати, що існує влада авторитету, і якщо мудреці сказали, що потрібно, то належить наслідувати. Досить думати – робити потрібно.

Боротьби за толерантність у давньому світі не було. Боротьба за релігійну терпимість починається тільки після того, як зароджується ідея індивідуальності та цінності окремої особистості.

Десять заповідей залишаються навічно

Хоча тисячолітні догми непорушні, життя ставить перед релігією нові питання майже щоденно. Навчилися хірурги пересаджувати живим органи померлих, і виявилася необхідність прийняття відповідної релігійної постанови на цю тему.

Але і на це можна зауважити…. І так далі. Думок завжди багато, а чим більше зусиль ми витрачаємо на спробу все пояснити і розкласти по полицях, тим більше цих думок з’являється. Стаття, яку ви тримаєте в руках, не захищає і не пропагує ніякої ідеї чи точки зору, крім, мабуть, однієї. Вона показує, що в усі часи існували різні течії, і, відповідно, віруючі обирали для себе, до якого напрямку приєднатися.

Одним з основоположних правил необхідно вважати не існування правил без винятків.

Тому будь-яке правило неодмінно має винятки, а матеріал нашої теми не претендує на «істину в останній інстанції», а лише на «інформацію до роздумів», тобто допомагає позбутися «духовної сліпоти» (рівень вибору «добро-зло») та повернути нас до зримого вибору між «гарним» і «кращим».

Загальнолюдські завдання продовження роду людського, пошук шляхів його виживання формують, як першочергове завдання в економічному захисті природи, захист самої людини. Нова філософія моралі повинна виробити нові життєві принципи, а можливо, по-новому усвідомити фундаментальні біблійні правила взаємовідносин у суспільстві в ім’я соціальної згоди різних конфесій і народів, людських груп, організацій та держав із різним рівнем розвитку та забезпеченості. Звичайно, це досить тривалий процес, але саме ця дорога веде до Храму, і в цьому є покаяння сучасного індустріального суспільства, яке повинне найближчими роками сформувати підходи і принципи переходу до створення нових моральних та інтелектуальних рис людини майбутнього. Спроби нагадати про „обвину­вачення справедливі” чи „обвинувачення брехливі”, як жарина, може стати джерелом нової всесвітньої пожежі, і їх слід побоюватися та уникати.

Багатостраждальна історія людства з моменту його виникнення, а особливо після виділення основних релігійних течій та їхнє розділення дві тисячі років тому, показує, що не можна підводити до жорстокого протистояння найбільш тендітне та найменш пізнане і таємниче – віру. Хай кожен гордиться своєю вірою, але не підносить її над Іменем, бо це – завжди джерело розбрату і провісник катастроф.

Нехай кожна людина збереже дане їй життям право вибору своєї віри вільним, а не насильницьким шляхом. Нехай розбіжності віросповідання і традицій стануть дорогою взаємозбагачення спільної історії людства, а не каменем спотикання, приводом для вічних чвар.

Д-р. Анатолій Мучник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook