В якості самостійної науки релігієзнавство виокремилось в XIX столітті. На даний момент ведуться активні суперечки про те, чи може вчений-релігієзнавець бути прихильником однієї віри. Це пов’язано з тим, що сама ідея наукового пізнання суперечить виникнення будь-яких пристрастей. Проте, в ХХ столітті фахівці прийшли до єдиного висновку. Вони порахували розумним орієнтуватися на особистісні риси дослідника.
Інтерес до релігії спостерігався протягом багатьох століть. Ще в давні часи люди намагалися дізнатися, звідки з’явилися божества. Поема Гесіода «Теогонія» підтверджує той факт, що думки про родовід Богів неоднозначні. У свою чергу, грецькі філософи Гекатій Мілетський і Феофраст порахували релігію інструментом, що дозволяє керувати суспільством.
У епоху Середньовіччя Фома Аквінський, створив новий філософський напрямок — томізм. Його основне положення — «лише істина виходить від Бога, але природному пізнання вона недоступна». Фома був переконаний в тому, що люди можуть робити помилки, тим часом як релігійні догми правдиві і правдою.
Мислителі епохи Відродження, такі як Шарль де Бросс і Христофор Мейнерс, поклали початок вивченню релігії як явища, що сприяє розвитку суспільства. Вони вважали, що віра дозволяє не очищатися від гріхів, а робити вчинки, слідуючи доказам розуму. Церковні приписи повинні допомагати в пошуку істини, а не викорінювати індивідуальність.
У період XVIII-XIX ст. увага приділялася науковому дослідженню віросповідання як соціального феномена. Більшість теологів вважали християнську віру єдиною допустимою. Інші погляди сприймались ними як забобони. В даний часовий проміжок починала вибудовуватися чітка хронологічна послідовність вивчення релігії. Акцент був зроблений лише на її історичне значення.
Ольга Степаненко
