ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ ЯК ОСНОВА ЕКОНОМІЧНОГО УСТРОЮ

іввЗ приводу марксистсько-більшовицької утопії, що „справжнє царство свободи” розпочнеться тільки тоді, коли після скасування приватної власності загальний економічний процес – тобто місце виробництва, інвестиції, обсяг і вид виробництва споживчих товарів та розподіл їх – буде визначатися однією центральною установою, християнське суспільне вчення має три міркування:

а) Немало Отців Церкви і богословів – наприклад, Григорій Нисський, Василій Великий, Іван Золотоуст, Амвросій, Тома Аквінський – вважали можливим, що якби не сталося гріхопадіння, то могла б здійснитися мрія про райсько-комуністичну майнову спільноту, бо в раю не було нездорового духу розбрату і жадібності. Райські люди не задовільнилися б так званою „негативною майновою спільнотою”, тобто не харчувалися б тільки кониками і диким медом, а, спільно плануючи, так обробили б землю, що ми й уявити собі не можемо. Цю думку, яку заперечували інші, зокрема Франщек Суарез, не можна віддаляти як утопічну, бо суть утопії полягає у вигадуванні суспільних і економічних укладів, які є неможливими в ту добу, коли їх вигадувала згадані богослови, розглядаючи стан у раю, можуть вважати таку майнову спільноту за досконалу модель порівняно з устроєм приватної власності, коли кожен господарює за власними планами.

б) Після гріхопадіння майнова спільнота без негативних наслідків може бути реалізована тільки в сім’ях і самітницьких общинах монастирів, які є „відображенням первісної святої громади” Єрусалима і чия власність відображає святе „спільне благо” (Василій Великий). В уставі чернечого ордена святого Бенедикта написано: „У них все спільне…, ніхто не називає щось своїм власним… Як написано: кожному дається по його потребі… Хто потребує менше, нехай дякує Богові а кому потрібно більше, той нехай понизиться з приводу своєї слабкості… так усі члени залишаються в мирі”. Сім’ї та монастирі – це прозорі общини, які тримаються на кровних зв’язках, пошануванні старших та відданості Христу; ними керують за допомогою батьківського або материнського авторитету, тому різного роду зловживання й експлуатація не є дуже ймовірними. Час від часу постає питання: чи могли б жити й більші громади, наприклад церковні парохії, на засадах спільного майна? У своїй проповіді, виголошеній у Константинополі, Іван Золотоуст, зокрема, висловився так: „Якби всі чоловіки і всі жінки віддали всі свої гроші і всі свої поля, статки і будинки, то я думаю, що можна було б виручити близько мільйона фунтів золота, а може, вдвічі чи тричі більше… Чи не дарувала б нам тоді Божа ласка достаток, помножений у тисячі разів? Чи не перетворили б ми тоді землю в рай?” Загалом ці плани відхиляли або обговорювали дуже обережно і з різними застереженнями, навіть Золотоуст зауважив у своїй проповіді: „Я кажу це лип риторично, тому ніхто не повинен непокоїтися: ні багаті, ні бідні”.

в) В нашій ері, після гріхопадіння, для економіки може підійти лише система приватної власності. При цьому під приватною власністю розуміють не тільки законне право фізичних чи юридичних осіб або кола осіб (співвласність, пайова власність) володіти і без втручання сторонніх розпоряджатися речами (нерухомістю і рухомим майном), в сучасній економіці набувають щораз більшого значення такі види приватної власності, як обліґаторійне (зобов’язуване) право (облігації участь в акціях підприємств тощо) чи немайнове право (наприклад авторське). Тобто під приватною власністю розуміємо все, що є „статками”. Крім того, слід зауважити, що за системи приватної власності, згідно з нормами публічного права, значними статками володіють також корпорації, інституції та фундації. Підраховано, що, наприклад, у Німеччині третина народного добра перебуває у громадській власності: це об’єкти загального користування (вулиці, парки тощо), адміністративне майно (службові споруди, школи й т. ін.), фінансове майно, яке має служити для отримання прибутків (залізниця, пошта, державна земля, а також державні, регіональні й місцеві підприємства). Однак деяке інше „спільне добро” (повітря, сонячне тепло тощо) взагалі не є нічиєю власністю, бо воно не підлягає поділу, в той час як широке поняття «загальна власність» включає в себе або публічно-правову власність, або – як це мало місце в соціальних утопіях – спільність майна.

Обґрунтування необхідності системи приватної власності, наведені в християнському суспільному вченні, частково були висловлені ще Арістотелем і Томою Аквінським, але – у своїй сутнісній частині – не були сформульовані, як вважали донедавна, у добу Просвітництва. Роз’яснені і розвинуті вони були Папами Левом ХШ, Пієм XI і Пієм ХП, їх можна поділити на дві групи. Якщо п’ять обґрунтувань першої групи підносять переваги приватної власності, то п’ять другої виділяють негативні наслідки скасування її.

а) П’ять „позитивних” обґрунтувань

По-перше, приватна власність відповідає цілком нормальній любові до себе. Вона забезпечує людині незалежність, право розпоряджатися своїм майном, автономність, а отже перебуває „в тісному взаємозв’язку з особистою гідністю й особистими правами людини”. „Приватне посідання чи володіння зовнішніми дібрами дають кожному потрібний простір для особистої й сімейної незалежності і повинні бути визнані як продовження людської свободи. Нарешті, вони є однією з вимог громадянської свободи, тому що дають спонуку до виконання обов’язків і повинностей”.

По-друге, приватна власність служить чіткому окресленню та розмежуванню сфер компетентності й відповідальності в межах економіки. Це робить людину здатною „вільно і відповідно до законодавства виконувати той обсяг постійних завдань і рішень, за які вона безпосередньо несе відповідальність перед Творцем”.

По-третє, приватна власність іде назустріч потребі людини у впевненості та забезпеченості, що особливо важливо для сім’ї. „Незламний природний закон” зобов’язує голову родини, який усвідомлює свої відповідальність за неї, подбати про утримання своїх домочадців, так що приватну власність можна назвати „основою існування сім’ї”.

По-четверте, для приватної власності характерний швидкий економічний обмін, який здійснюється мирним шляхом і на добровільній основі, а не бюрократично, через офіційних функціонерів, і пов’язує галузі економіки з населенням. Християнська традиція постійно наголошувала на тому, що через Боже Провидіння було спеціально нерівномірно  розподілено між народами багатства і природні ресурси, щоб завдяки товарообміну між людьми різних країн та різних рас виникли братерські зв’язки (Теодорит Кирський, Гайнріх фон Ланґенштайіг Heinrich von Langenstein, Йоганн Майор / Johannes Mayor). Купці повинні бути посланцями не жадібності, а порозуміння між народами.

По-п’яте, приватна власність дає людині можливість робити добро іншим у вигляді безоплатної допомоги. „Хіба була б можливість дати щось іншим, якби ніхто нічим не володів?… Як може хтось просити, отримувати і позичати, якщо нема нікого, хто мав би, давав і позичав?” (Климент Олександрійський). А державна опіка є холодною і безособовою.

6) П’ять „негативних” обґрунтувань

В порівнянні з переліком доказів переваг приватної власності ці п’ять «негативних» обґрунтувань, які вказують на небезпечні наслідки cкасування приватної власності, повинні бути ще переконливішими. Tреба зауважити до того ж, що всі десять обґрунтувань внутрішньо пов’язані між собою і лише в цілості повністю відображають стан речей.

По-перше: Спільність майна спричинює інертність і небажання працювати, тому що кожен намагається звалити роботу на іншого. «Джерела добробуту обов’язково пересохнуть, якщо в кожного відібрати спонуку до власної винахідливості ідо власних старань». Тому колективістська система змушена вдаватися до примусової роботи або використовувати елементи устрою з приватною власністю, наприклад премії, акордну оплату праці тощо.

Ленін мусив визнати, що більшовикам «ще дуже, дуже далеко» до такої робітничої моралі, якій властива була б «звичка працювати на загальне благо» і яка спонукає людей самозречено працювати для загалу (держави) «без норм, не розраховуючи на винагороду, без жодних угод про платню». Тому людей треба примушувати працювати: «Геть тих, хто думає про те, як би ухилитися від роботи!… Хай живе дисципліна і завзяття праці!… Вічна слава тим, хто кличе за собою мільйони трудящих!».

По-друге: Якщо приватна власність служить чіткому розподілові та розмежуванню сфер компетентності й відповідальності в межах економіки, то спільність майна веде до безпорядку і неясності, бо кожен міг би цікавитися усіма можливими речами, які належать спільноті, і висувати свої претензії щодо використання їх на свій розсуд. Щоб запобігти цьому безладдю (Тома Аквінський називає його «confusio» — тобто хаос, замішання), слід запровадити центральну адміністрацію, але та, у свою чергу, потребує величезного бюрократичного апарату. Тома Аквінський вважав, що таку систему найлегше запровадити тоді, коли вчасно всіх поневолити, аби потім підпорядкувати їх наказам і забаганкам якогось центрального керівництва.

По-третє: спільність майна є джерелом соціального невдоволення. Услід за Арістотелем Тома Аквінський вказує на те, що в колективістській економіці трудящі мусять ворожо ставитися до функціонерів і урядників, тому що тяжко працюють за дуже скромну зарплату, тоді як функціонери тільки походжають і забирають собі левову частку з прибутку. Приклад такого невдоволення функціонерами з боку колективізованої людини дав нам, сам того не бажаючи, колишній голова Президії Верховної Ради СРСР Михайло Іванович Калінін. Під час відвідин колгоспу в своєму рідному селі він «у супроводі шести чи семи сільських керівників» вийшов у поле. «Коли ми підійшли ближче, одна з тих жінок, що там працювали, вигукнула, показуючи на моїх супутників: «Михайле Івановичу, погляньте-но, скільки чоловіків Ви вивели в поле на прогулянку, а ми, жінки, мусимо працювати!… Але чому ж ви їх не залучите до праці? – спитав я. Жінки пояснили, що це не так легко. Тоді я звернувся до тих, хто мене супроводжував (голови й секретаря сільради, голови колгоспу, комсомольських та освітянських керівників), і сказав їм, що вони можуть спокійно скосити два гектари льону, бо всі люди на полі і тому для них у селі й так нема роботи. Це рішення викликало в жінок бурхливе захоплення».

По-четверте: Спільність майна означає значне зосередження влади в гігантському виробничому апараті сучасної економіки, і вона провокує просто непоборну спокусу неправильного використання її (бо такою вже є людина внаслідок свого первородного гріха). Хто має цілковиту економічну владу, той має також політичну, військову, пропагандистську, соціально-політичну та поліцейську владу.

По-п’яте: Спільність майна і пов’язана з цим майном центральна адміністрація загрожують свободі й гідності людини, на чому особливо наголошував Пій XII. Приватна власність – це не лише «елемент суспільного устрою та необхідна передумова для прагнення до підприємницької діяльності». Вона є також одною з найміцніших гарантій «свободи та гідності людей, створених на образ Божий», тому «непохитним фундаментом кожного правильного економічного й суспільного устрою»  має бути «право на приватну власність». Вагоме суспільне і політичне значення приватної власності полягає в цій її суспільно-впорядковувальній функції. Економічна залежність від колективу призводить до втрати політичної, культурної та релігійної свободи. Якщо держава стає єдиним працедавцем, то під загрозою опиняється «недоторканність і правова свобода» людини, тому «таке громадське співжиття радше мало б бути ненависним, ніж бажаним». Безсоромне твердження, що в системі колективізму «всі засоби виробництва належать усьому народові», Олександр Рюстов називає «байкою для дітей». Олександр Солженіцин зауважує, що хоча російський народ і звільнився від царя, але тільки для того, щоб потрапити в нове «царство насильства», в нове кріпацтво. Під час мого візиту до однієї з комуністичних країн мені сказали: «Комунізм є жалюгідним керівником власноруч створеної вбогості».

Література

  1. Біблія. – Київ, „Нове життя України”, 1992 р. (Вих. 20:15, Лев. 19:11, Мт. 19:18, Рим. 13:19, Еф. 4:28).
  2. Л. Баркет. Як розпоряджатися своїми грошима – Рівне „Обітниця миру”, 2002, – С. 7-14.
  3. Прот. В. Воробьев, Диакон А. Кураев, Диакон Д. Джеймс и др. Христианин и деньги. – М., ОБРАЗ, 2007. – С. 73-74.
  4. Раввин Шауль Вагшал. Тора и бизнес. Иерусалим. – С. 47-57
  5. Ред. А. Калачник, О. Захарків, М. Забарило. Християнська етика – Львів „Свічадо”, 1998. – С. 91-29.
  6. Рудольф Шнакенбург. Етичне послання Нового Завіту. – Київ „Дух і літера”, 2005. – С. 156-160, 230-233.
  7. С. Тошкова З джерела вічної книги. Спроба економічного прочитання Біблії- Львів „Кальварія”, 2005. – С. 125-129.

Доктор Анатолій Мучник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Новий ресурс про християнство

Рубрики
Ми у Facebook