(Лк.18,2)
Вказана Ісусом Христом притча нагадує життєві реалії, і тут немає чому дивуватися. Під матеріальними образами в притчі приховані духовні речі. Для більшого розуміння у усвідомлення притчі подається святотцівське тлумачення. Святими отцями церкви надається алегоричний духовний смисл тлумачення цієї притчі.
Преподобний Максим Сповідник говорить наступне: що ж в Євангелії означає суддя неправедний і хто є вдова? Суддею неправедним євангеліст називає природній закон, який внаслідок злочину став жорстоким і ні Бога, ні людей не соромився, вдовою ж він називає вдовину душу, яка позбавлена добрих справ. Адже якщо душа приходить до каяття, то вона змушує природній закон відмовитися від протиприродного, набридаючи йому аскетичними подвигами та утриманням.
Так ось, говорить євангеліст, якщо ум за сумлінними та невідступними проханнями зможе досягнути і надприродного, то наскільки імовірніше, говорить він, що Бог почує тих, що взивають до Нього належною молитвою та сміливою невідступністю.
Блаженний Феофілакт подає прекрасне тлумачення: велику допомогу дає молитва, яку ми повинні постійно та з терпінням чинити, уявляючи собі те як набридлива вдова схилила неправедного суддю. Бо якщо його, повного усілякої злоби, котрий не соромився ні Бога, ні людей, постійне прохання зм’якшило, то тим більше чи не схилимось ми на милість Отця Бога щедрот. Не соромитися людей – ознака великої злоби. Бо багато Бога не боїться, а хіба тільки соромляться людей, тому менше грішать. Але хто перестав і людей соромитися, у тому вже гора злоби. За словами отця вдовою є душа, яка відкинувши попереднього свого чоловіка, тобто диявола, який став суперником, що нападає на неї. Вона приходить до Бога, Судді неправди, тобто який осуджує неправду. Цей Суддя не боїться Бога, бо Він тільки єдиний Бог, не маючи іншого, якого міг би боятись, людей не соромитися.
Над цією вдовою, над душею, котра постійно просила в Бога захисту від її суперника – диявола, Бог стає милостивим, так як набридання її Його перемагає. Тільки Бог навчає нас цим необхідності молитися та показує, що якщо цей суддя, беззаконний та повний злоби, пожалів з причини постійного прохання, тим більше Бог, керівник усякої правди, незабаром подаватиме захист, хоч Він довго терпить і, мабуть не слухає тих, що просять Його день та ніч. Навчивши нас цьому та показавши нам, що під час кінця світу потрібно користуватися молитвою проти тих небезпек, які трапляються.
Зможе Сам Христос найти у комусь віру тут на землі, поки залишається загадкою. У цих словах Феофілакт Болгарський вбачає знайдення невеликої частини віруючих в Господа. Переконуючи, що молитва – єдиний засіб спасіння людини, блаженний додає слово про віру. Саме віра складає початок та основу усілякої молитви. Тому Господь навчаючи молитися згадує про віру, даючи тим самим знати, що не багатьом тоді можна буде молитись. Бо якщо Він прийде на хмарах в славі Божій та великою кількість Небесних Сил судити землю за її вчинки, чи зможе знати цю віру. І якщо можна це назвати вірою, а необхідністю , з невірних не залишиться ніхто, щоби не повірити, що Спаситель один і той же, якого раніше він зневажав.
Ця притча багато чому нас, простих християн навчає думати не так як ухилитися від правосуддя Божого, зловтішаючись над немічними і убогими людьми, знущаючись над простим працьовитим людом, навішуючи закони як гирі на нас суддями, захищаючи беззаконня замість правди, оправдовуючи вбивцю та засуджуючи невинного, випускаючи ґвалтівника і ув’язнювати людину, яка в житті нічого поганого не вчинила. То де ж цей справедливий і непідкупний суд? На землі? Ні, лише в Єдиного Живого Бога. Тут крадіжки, збагачування, образи сиріт та вдів, нікчемне ставлення до людини, а там уже нікому не відвертітися, не відкупитися. Никодим Святогорець говорить, що одежу душі складають насамперед морально-релігійні розташування та почуття, що укорінені в ній, а не одні справи.
Пегас
