Вільгельм Завойовник і початок проблеми
Коріння проблеми можна простежити ще до появи династії Плантагенетів. У 1066 році нормандський герцог Вільгельм Завойовник підкорив Англію та став її королем. При цьому він залишався володарем Нормандії — території, яка перебувала у феодальному світі Французького королівства. Це створило своєрідну політичну дилему. Англійський король мав статус суверенного правителя Англії, але одночасно володів землями у Франції як васал французького монарха. Для французьких королів така ситуація була потенційно небезпечною. Англійський монарх фактично мав величезні ресурси й політичну владу, які могли бути використані на континенті. Тому французькі правителі поступово прагнули скоротити англійські володіння та послабити вплив їхніх власників.
Поява могутньої держави Плантагенетів
Ситуація стала ще складнішою у XII столітті. У 1150 році Генріх Плантагенет став герцогом Нормандії, а наступного року успадкував титул графа Анжуйського. У 1152 році його становище значно посилилося завдяки шлюбу з Елеонорою Аквітанською. Елеонора раніше була дружиною французького короля Людовика VII, але після розлучення вийшла заміж за Генріха. Разом із нею Генріх отримав права на величезні території Аквітанії.
У 1154 році він став королем Англії під ім’ям Генріха II. Таким чином, під владою одного монарха опинилися Англія та значні території у Франції. Для французької монархії це було серйозним викликом. Англійський король тепер контролював землі, які за площею та економічним значенням могли становити значну частину французького королівства. Французькі Капетинги опинилися перед необхідністю поступово зменшувати вплив Плантагенетів.
Анжуйська імперія та французька відповідь
Володіння Генріха II часто називають Анжуйською імперією. Вона включала Англію та значні французькі території — Нормандію, Анжу, Аквітанію та інші землі. Однак така система була нестабільною. Французькі королі використовували своє феодальне становище як сюзеренів, щоб чинити тиск на англійських правителів. Поступово французька монархія почала відбирати території у Плантагенетів. Цей процес супроводжувався війнами, дипломатією, династичними союзами та політичними інтригами. У результаті до XIII століття значна частина володінь, які колись належали Генріху II, була втрачена Англією. Проте Гієнь та Гасконь залишилися під англійським контролем і стали одним із головних джерел майбутніх конфліктів.
Паризький договір 1259 року
Важливою спробою врегулювати англо-французькі суперечності став Паризький договір 1259 року, укладений між англійським королем Генріхом III та французьким королем Людовиком IX. За договором Генріх III зберігав Гієнь — значно скорочений залишок колишньої Аквітанії разом із Гасконню. Однак англійський король мав визнати французького монарха своїм сюзереном щодо цих територій. Натомість Англія відмовлялася від претензій на Нормандію, Анжу, Пуату та більшість інших колишніх володінь Плантагенетів. На перший погляд, договір міг забезпечити тривалий мир. Генріх III та Людовик IX мали добрі особисті стосунки, а їхні родини були пов’язані шлюбами. Проте документ містив положення, які згодом стали джерелом нових суперечок.
Невирішене питання земель
Однією з проблем договору стали території Сентонж, Ажене та частина Керсі. Передбачалося, що вони можуть перейти до англійського короля після смерті Альфонса, графа Пуатьє і Тулузи, якщо той не залишить спадкоємця.
Альфонс помер бездітним у 1271 році. Однак французький король Філіп III не поспішав виконувати попередню домовленість. Через це суперечка щодо земель продовжилася. Пізніше Едуард I домігся передачі Англії частини Ажене за Ам’єнським договором 1279 року та Сентонжу за Паризьким договором 1286 року. Водночас він відмовився від своїх договірних прав на Керсі. Ці події демонструють важливу особливість англо-французьких відносин: навіть підписання мирного договору не означало остаточного вирішення територіальних питань.
Гієнь — головне джерело напруження
Особливе значення мала Гієнь. Англійські королі контролювали її, але формально визнавали верховну владу французького монарха.
Французькі чиновники використовували це становище для втручання у внутрішні справи герцогства. Королівські сенешалі та їхні підлеглі могли підтримувати місцевих незадоволених, які зверталися зі скаргами на англійського герцога до французького короля або Паризького парламенту. На практиці це означало постійне зіткнення двох систем влади.
Англійський король вважав себе законним володарем Гієні та прагнув керувати нею самостійно. Французький монарх, зі свого боку, вважав, що як сюзерен має право втручатися у справи герцогства.
Проблема васальної присяги
Додатковим джерелом напруження була васальна присяга. Кожен новий англійський король мав підтверджувати свої феодальні права перед французьким монархом. Для англійської корони ця процедура ставала принизливою. Англійський король був сувереном великої держави, але у Франції мусив формально визнавати себе васалом іншого правителя.
Особливо гостро це питання проявилося у XIV столітті, коли англійські королі дедалі більше прагнули поводитися як рівні французьким монархам, а не як їхні васали.
Від територіального конфлікту до великої війни
До початку XIV століття накопичилася ціла система протиріч. Англія хотіла зберегти Гієнь та інші французькі володіння, Франція прагнула посилити центральну владу та скоротити англійський вплив. До територіального питання додавалися економічне суперництво, боротьба за торговельні інтереси та династичні претензії. Після припинення прямої чоловічої лінії Капетингів виникло питання спадкування французької корони, що надало англійському королю Едуарду III новий аргумент у боротьбі з Францією.
У 1337 році конфлікт перейшов у відкриту фазу. Але сама війна була результатом не однієї події, а багатовікового накопичення суперечностей.
Іван Гудзенко
