Перш ніж перейти до цієї важливої історичної, релігієзнавчої тематики необхідно звернутися до тих першоджерел, які не лише розглядають, а здійснюють аналіз, вирішення тих чи інших  проблем морального і духовного  соціального становища, держави, духовної інституції в період з IV – ІХ століть. Науковий підхід до з’ясування концепту здійснений істориками, релігієзнавцями, богословами, філософами.

Унікальною залишається на наш погляд праця богослова ХІХ століття Антона Карташова «Вселенські собори», в якій можемо знайти ті основні передумови і причини зібрань вселенських ієрархів, прийнятих і затверджених рішень у розгляді і розробці догматичних питань. Необхідно зазначити, що автором книги приймалися до уваги беззаперечні, достовірні історичні факти. А тому праця є важливою у глибокому духовно-моральному смисловому значенні і внесена в історико-духовну культурну спадщину народу.

Перший Вселенський собор в Нікеї: передумови і причини

В передмові книги Карташов намагається звернути особливу увагу на такий описаний цікавий філософсько-релігієзнавчий  момент: «Метафізична елліністична думка не могла стримати себе від струнких спекуляцій, які задані їй християнським одкровенням: про Святу Трійцю та Боговтілення. Західна, латинська половина церкви лише поневолі втягнулася  Сходом в ці спекуляції, до котрих сама не була здатна. За своєю ж ініціативою вона богословствувала про інші питання, про морально-практичні питання: цікавилась поєданням свободи людини з благодатними силами, що подаються згори в акті спасіння. Та ж таємниця спасіння, та ж сотереологія, цікавила дві культури з різних сторін та по-різному. Якщо Схід захоплювала теологічна сторона, то Захід – антропологічна.  На Сході були свої ухилення від норми  ортодоксії, свої єресі, на Заході – свої».

Отож, період становлення І Вселенського собору і його з’їзду викликаний насамперед такими передумовами: не зручне становище візантійського суспільства, держави і церкви в умовах поширення єретичного руху – аріанства; антитринітаризму;  небезпека  втрати державної територіальної цілісності; розгортання релігійної війни на державному і церковному рівнях.

Держава в особі імператора Костянтина Великого «увесь вогонь взяла на себе», приймаючи активну та страсну участь у дискусії, закріпивши за собою політичне становище, тим самим зробивши послугу церкві, позбавивши її різних думок та локалізуючи їх. Церква перебувала під державним покровительством (cesaropapizm), що засвідчувало постійну її боротьбу з аріанством як таким. І тут спостерігаються два моменти, де перший – релігійний, другий – політичний.

Релігійний момент стосується того, що внутрішня дискусія є важливою з точки зору сутності християнської доктрини та духовної інституції. Політичний момент перш за все полягав в державно-політичних амбіціях з метою утвердження pax Romana над кафоличною церквою. До того ж ведення боротьби імператора з донатизмом на Заході задля збереження єдності та авторитету самого ж кафоличного єпископату привело до виснаження.

Імператорський погляд був спрямований на Схід, в якому би він знаходив заспокоєння. Та от тільки отримання влади далося не легко, через протистояння з прихильниками єретичного вчення ієресіарха Арія, зокрема родичом імператора Лікінія – Євсевієм, єпископом Нікомедійським. Імператор, намагаючись «гасити пожежу» в церкві, не міг зрозуміти до чого таке добросовісне  сумління може привести.  Єпископат розгорнув справжню боротьбу, на тискаючи, як говорить Карташов – на кнопки придворних настроїв та захопленням влади через політичне покровительство.

Ухили богословської думки ставали державними актами, які передавали у всій імперії. Єресі отруювали державу в штучний та насильницький спосіб. Потрібно було покласти край насиллю, отруєнню суспільства, держави. За справу взявся оплот візантійської держави – вселенський собор.

Існувала ще одна перешкода  для побудови справжньої ортодоксальної тринітарної доктрини – поєднання отрути гностицизму з антитринітаризмом іудейства. Пресвітер Антіохійської богословської школи Лукіан мало не був перетягнений на бік аріанства, в котрому запідозрював олександрійський єпископ Олександр. Адже ще до І Вселенського собору відбувся собор 324 року  під керівництвом Олександра Олександрійського.

Олександрія була  центром Олександрійської богословської школи,  саме тут відбувалися аріанські дискусії. Арій від початку залишався вірним ідеями церкви, але потрапив під вплив мелетіанського розколу коптів і  єпископа Петра. Захищаючи мелетіанську позицію поплатився за це відлученням від церковного спілкування. Після смерті єпископа Петра  був виправданий його наступником – Ахіллом Олександрійським, а потім – возведений на олександрійську кафедру.

Арій, який так впевнено і красиво захищав від самого початку християнську  віру, зраджує істині і ведучи  за собою однодумців за межами Олександрії розгортає свою діяльність, поширюючи неправдиве вчення, яке базується на гностичних поглядах та арістотелівській філософії. Дізнавшись, що духовенство Олександрії пішло за аріанською єресю, місцевий собор, зібраний єпископом Олександром 324 року відлучив кліриків, а потім за ними і єпископів.

Арій стверджував у вченні, що Син не є Народженим ні частиною Неродженого, не можна взяти від особи наперед існуючого, але Він почав існувати перше усіх віків з волі та наміру  Отця, як Досконалий Бог, як Єдиний, Незмінний; адже раніше не існував  перше ніж був народжений, чи створений, чи заснований, бо ж Він не був Народжений.

Варто також сказати, що «рожеві мрії» Арія щодо поширення свого вчення були б постійними, в тім це не так, так як  протидією «отрути» стали «надійні ліки». Арій думав, що церква може випустити з повз уваги його витівки, але прорахувався. Найсильніший удар єретика черкав ще попереду. Антіохійський собор 324-325 років відлучає  від церкви Арія, Євсевія Кесарійського і інших з ними. Остаточний кінець в аріанській єретичній науці поклав скликаний у 325 році собор в місті Нікея. Необхідний супровід був зарання зорганізований за велінням імператора Костянтина. На прохання відгукнулися східні ієрархи, папа вирішив обмежитися своїми делегатами – пресвітером Вікентієм та Вітоном.

Сюди прибули ієрархи  з усіх частин світу. Їхня чисельність склала за свідченнями  Євсевія Кесарійського – двісті п’ятдесят, Євстафія Антіохійського – двісті сімдесят, Афанасія Великого, папи Юлія – триста осіб. На соборі було протиставлено дві позиції: аріанська і богословська.

Суха діалектика Арія  і незрозуміла філософія не змогли протистояти отцям Нікейского собору Олександру Олександрійському, Афанасію Великому, Євстафію Антіохійському, Маркеллу Анкірському. Ортодокси були розділені на дві групи. Перша складала меншість, що усвідомила отруйність самого аріанства і добре володіла філософською та літературною освідченістю.

Іншу ж частину складала більшість, для якої питання виявилися надто важкими, віра вимірювалася за допомогою традиційних формулювань та інстинктів, боязню не спертися на філософську термінологію, обмежуючись лише буквою Писання. Вирішальну роль у формуванні Оросу, але ще не «Символа віри» відіграв Афанасій Великий. В оросі визнається ім’я Бога –Творця світу, Єдинородного Сина – Ісуса Христа, і Святого Духа.

Крім того, собором було постановлено 20 канонів, котрі стосуються церковної дисципліни. Першим Нікейським собором була винесена постанова щодо святкування Пасхи: у першу неділю  після першого повного місяця, не раніше дня весняного рівнодення (14-15 нісана). Християнам не можна святкувати Пасху разом з іудеями (це пов’язано з вбивством Ісуса Христа напередодні Песаху).

Пегас

What is your reaction?

Excited
0
Happy
0
In Love
0
Not Sure
0
Silly
0

You may also like

Історія релігій

Езотеризм і релігія

Езотеризмом називається сукупність філософських, релігійних понять, пов’язаних з внутрішнім світом людини, потойбічними сутностями, розвитком таємних ...