Передумовою скликання собору в Константинополі є незручне становище суспільства у Візантійській імперії; поява суспільних викликів релігійної спільноти; небезпека підриву державного статусу; захист державних і церковних інтересів.

Основною причиною становлення собору вважається  стрімка популяризація єретичної науки пневматомахів (духоборців), яка по суті зароджується у релігійно живому та чуттєвому середовищі новонікейства.  Духоборці не розуміли відмінності між божественною і богорівною природою Ісуса Христа – другої особи Трійці, відштовхуючись від спрощеного монотеїзму. За  тринітарну доктрину переживали як суспільному так і церковному середовищі.

ІІ Вселенський собор в Константинополі: передумови і причини

Таким чином, в ході боротьби з аріанством і мотивами засудження неправдивості вчення Арія, перед імператором Феодосієм та й зрештою духовною інституцією постає проблема духоборства. Єретичну науку приписують основоположнику константинопольському єпископу Македонію. Поставлений на кафедру 340 року, разом з Василієм Анкірським та Георгієм Лаодикійським від початку залишався «вірним сином церкви».

Дискусії на рахунок третьої особи Трійці могли бути підняті після смерті Македонія. З 371 року сам Василій Великий не насмілювався називати Святого Духа Богом. Пізніше ним вказується ім’я представника вчення духоборства – Евстафія Севастійського.  Зрозумілий і той факт, що до 380 року ми ніде не знаходимо терміну «македоніанство», що найчастіше застосовується до духоборців. Якщо Македоній помер ще до того як було поставлене питання божества Святого Духа, то чому група вигнанців так вперто стоїть на позиції духоборства?  І чому вони стали іменувати себе «македоніанами»?

Як відомо, Евстафій Севастійський разом з Єлевсієм Кізікським перебували у дружніх відносинах з Македонієм. Саме тому у поглядах омусіан (ті, що відстоюють поняття «єдиносущності» у тринітарному питанні) частина людей після вигнання Македонія вважала себе македонцями, тобто його послідовниками. І в результаті суперечки ця частина могла приєднатися до пневматомахів (тих, які ведуть боротьбу з Духом).

В тім нез’ясованим залишається погляд на це питання зі сторони самого ж Македонія. Здавалось логічним народження духоборців від аномеїв, а тут каприз єресі консервативної психології, яка виходить з православного середовища. Також подана оцінка отців – вчителів церкви Афанасія Великого та Епіфанія Кіпрського: пневматомахи – це ті православні, які правильно думають про Сина, натомість зневажають Святого Духа, не приєднуючи цю особу до Отця і Сина. Омусіанам довелося швидко зійти з сцени, а зійшли на неї новонікейці. Новонікейцям довелося прикласти чимало зусиль на ІІ Вселенському соборі в Константинополі 381 року.

Зрозумілими стали дружні відносини новонікейців з духоборцями, нагадували якими вони усі були раніше ревнителями «єдиносущності». Григорій Богослов навіть називав їх «братами», говорячи, що розлученнями з ними завдає серцевого болю. Намагання донести до звихнутих розумом духоборців істинність догми закінчилися безрезультатно. Та все ж до цієї справи взялися каппадокійці. Вчення про троїчність відрізнялося від афанасіївського, а термін «ομούςιος» був поданий у правильному світлі.

Василій Великий та Григорій Богослов стверджують, що одного ομούςιος недостатньо. Через те, Василій пояснює цей термін у співвідношенні до якостей. Але якості, – говорить він не притаманні Божеству, а тому  приходить до висновку: якщо особи Сина і Духа є рівними з Отцем за божественною природою, то усі Три однієї сутності, названі «омоусіями».

Ця формула дала можливість відмежувати себе від омусіан (за єдиносущність). І насамперед, відбулася активація богословської форми Афанасія Великого, за якою він мав би висловлюватися про єдиносущність μονούσιος або ж ταυτούσιος. Неправильним врахували попередній вислів нікейців «із сущності Отця», коли ця усія як в Отця, так і Сина і Святого Духа однакова, то це б мало абсурдний вигляд. Бо як може народжений із сущносі Отця бути народженим із власної сущності, адже сущність не належить тільки одному Отцеві, бо це приналежність Трьох.

Отцями-каппадокійцями закінчується тріадологічна дискусія, і  це дало змогу об’єднати  Схід із Заходом, зводячи до єдиного чіткого синтезу дві різні тенденції. У тринітарній  були внесені елементи неоплатонічної філософії. Так у творі Василія Великого «до Амфілохія про Святого Духа » можна помітити паралелі з «Еннеадою» Плотіна.

У писанні  Григорія Богослова зустрічаються плотінські форми мислення про Божественну Трійцю. Щоб умиротворити церкву, Василій шукає міцну точку опори, вбачаючи її в Заході. Але Захід віддалявся від розуміння потреби у підтримці Сходу, бо не знав усіх його богословських досягнень. Заходу відомо було про анафему Арія і тих, хто не підписав «нікейську віру» 325 року. Мабуть Захід задовольняв нікейський «Орос» і більше нічого з Сходу вони чути не бажали.

Василій хотів достукатися до папи і пояснити, що вони «сліпі», оскільки аріанство на Сході відсутнє, а тому є важливіші і значущі питання. Навіть посланий до Риму 372 року диякон Дорифей не зумів змінити ситуації. На відповідь Василію, папа відправляє свого диякона Савіна. Проте Захід обійшов Василія з Мелетієм, звернувшись до Афанасія Великого.

Василій Великий вирішує надіслати новий лист не папі, а західним  єпископам – в Італії, Галії, Ілірії, заручаючись підтримкою Мелетія. І в питанні проведення собору Захід старався бути мовчазним. Єпископ Епіфаній був свідком боротьби «на смерть» єпископського чотиривладдя 376 року, осуджуючи його.

Пневмоматох Євстафій у 376 році скликає собор в Кізіку, де й проголошує Святого Духа творінням, відкинувши омоусіос – прийняв оміусіос. Перед Василієм Великим постає завдання – звернутися до Риму з проханням піддати Євстафія церковному суду. Так і не дочекавшись Римського собору, Василій 379 року помирає. Справу Василія продовжує брат – Григорій Нісський.  У 379 -380 року правління візантійською державою стало зосереджуватися в руках нового імператора  Феодосія І та його дружини Елії Флакілли. Імператора мало не схилили на сторону аріани, проте була виявлена сильна підтримка від єпископа Асхолія, що перебував у дружніх відносинах з Амвросієм Медіоланським та Василієм Великим.

Досить цікавий факт подається тут: у 380 році Феодосієм І видається едикт про віру, яка має західну, тобто католицьку, а не ортодоксальну віросповідну форму. У 381 році в місті Константинополь за ініціативи імператора Феодосія скликається ІІ Вселенський собор. В процесі собору прийняли участь сто п’ятдесят представників духовенства. Собор очолив Мелетій Антіохійський, ортодоксальна сторона представлена: Тимофієм Олександрійським, Кирилом Олександрійським, Геласієм Кесаріє-Палестинським, Асхолієм Фессалонікійським, Григорієм Нісським, Амфілохієм Іконійським, Оптімом Антіохії Пісідійської, Діодором Тарським, Пелагієм Лаодикійським. Після раптової смерті Мелетія, управління собором перейшло до Григорія Богослова.

Через існуючі непорозуміння в церковному середовищі, Григорій залишає собор Софії і дванадцяти апостолів, церкву «Анастасія» і повертається в Назіанз. На місце Григорія поставили недосвідченого Нектарія, який і закінчив собор. Собором винесені рішення: прийняти «Орос» отців Нікейського собору; осудити єресі; встановити відповідні канони для регулювання церковної дисципліни.

Собор ніби то мав формальний східний вигляд, на якому присутні були східні ієрархи, але не зрозумілим залишається вихід питань за межі Сходу. Тому і не дивно, що церквою він був включений до лінії вселенських соборів.

Пегас