Існував дозвіл ходити босоніж або ж в сандалях, з відпущеною бородою, бути одягненим в рясу бурого кольору, капюшони, підперезану мотузкою. Капюшони конусної форми почали називати латинською мовою cappuccio. Подаяння вважається засобом для існування, ченці зрікаються матеріальної власності.
Кінцеве затвердження ордену відбулося 1560 року при Пієві IV, автономне право отримав 1619 – через папу Павла V. Поширювався орден в західноєвропейських країнах (Франція, Іспанія, Швейцарія, Нідерланди, Ірландія) та території Священної Римської імперії.
Серед напрямів діяльності капуцинів виділені наступні: проповідництво, місіонерство, благодійність (допомога хворим в час епідемій, підтримка поранених, ув’язнених).
З 1743 року – за рішенням папи Бенедикта XIV капуцини стають проповідниками Апостольського двору. До ХVІІІ століття кількість ченців уже складала тридцять п’ять тисяч. У зв’язку з французькою буржуазною революцією та релігійної політики Йосифа ІІ, діяльність ордену в західноєвропейських країнах була обмеженою. Відродження ордену припадає на другу половину ХІХ століття. А це передусім позначилося на нових монастирях, що в Європі та широкою місіонерською діяльністю, яка зосереджена на континентах: Африка, Азія, Південна (Латинська) Америка.
У 1908 році – відкрита міжнародна колегія святого Лаврентія Бріндізійського в Римі, де 1940 року діє історичний інститут по дослідженню історії самого ордену. З ХХІ століття діяльність капуцинів зосереджується у сто одній світовій країні. Чисельність членів – одинадцять тисяч, спільнот релігійних – одна тисяча вісімсот. Серед видатних діячів ордену слід виокремити: Жозефа дю Трамблє (сірого кардинала), проповідника святого Лаврентія з Бріндізії, італійського священика – містика Пія Пєтрельчинського (Падре Піо). Беатифіковано церквою латинського обряду п’ятдесят осіб.
До того ж ще з XVI століття папа Павло ІІІ затвердив орден кларіс-капуцинок. На сьогодні жіночий орден нараховує більше двох тисяч черниць.
Пегас
