Чому ж ця неділя, яка встановлена православною церковною традицією носить назву «Страшного суду Божого»? Чи ніхто із нас не замислювався над цим? Звідки ж походить ця назва або ж де ми знаходимо її витоки?
Напевне для кожної людини ця річ буде не настільки доступною як непідвладною для розуміння.
Коли ми живемо зовсім простим аморальним життям, не задумуючись над своїми словами, думками або діями, то саме у той час і настає відчуття страху, з’їдання совістю – судде виконавицею перед Богом, саме тоді людина опиняється у дуже пригніченому стані. Вона постійно розчаровується у своїх силах, діях, вважаючи все це — «марнотою марнот» , — як стверджує Еклезіаст.
Розуміє, що життя є простою тратою сили, до неї у той момент підступає відчай — втрата надії на Боже милосердя і Його допомогу. Після того людина опиняється загнаною у глухий кут, з якого не бачить виходу. Тобто вона залишається зі своєю проблемою наодинці. Хоча вихід для неї завжди існує, який відповідно підкаже Бог.
Сюжет або ж картина Страшного суду Божого розглядається у новозавітній церковній традиції — особливо у Святій Євангелії від Матфея. Сам євангеліст досить чітко і глибоко розкриває суть ідеї про Страшний суд Божий, яка вже потім стане одним із догматів Східної Церкви.
Основною ключовою фігурою у цьому біблійному контексті Нового Завіту виступає Ісус Христос – Син Божий, Милостивий і Справедливий Суддя, Цар світу, перед Яким відкриються задуми людських сердець. Він зображується у вигляді Сина Людського, тобто в образі такому, у якому Він прийшов на землю заради спасіння інших.
У чому полягає суть притчі, яку розповів Ісус Христос людям?
Суть притчі полягає у тому, що не слід пасивно очікувати Божого Суду. Людина покликана працювати, примножуючи дари, які даровані їй Богом. Розбіжність дарів дає людям можливість служити один одному. Головне у служінні Богу – людяність, милосердя, добрі справи.
Як зображує канонічна традиція сюжет «Страшного суду Божого»?
Якщо ми розглянемо канонічну традицію іконопису в православ’ї, то знайдемо дуже багато цікавих для нас елементів, які відтворені на основі біблійного сюжету про Страшний суд Божий. Тому у ХV ст. з’являється прототип, який ніби відтворює притчу, що описана у Євангелії – образ, який носить назву «Страшного суду». Страшний суд Божий відбудеться під час Другого пришестя Ісуса Христа.
На ньому зображуються події кінця світу, останній остаточний суд над усім людством, а також воскресіння мертвих, сцени пекельних мук грішників, які не прийшли до розкаяння та праведників, які перебувають у вічному райському блаженстві. Іконографія візантійського стилю ХІ – ХІІ ст. відрізняється від іконографії давньоруського стилю.
Вперше про сюжет картини Страшного суду Божого ми дізнаємося із найдавніших витоків. Цими найдавнішими витоками вважаються катакомби. Саме у них науковцями було знайдено відтворення біблійної розповіді притчі про Страшний Суд. Живопис катакомб здував навіть самих дослідників. Він зображувався спочатку в двох формах: перша – відтворювала історію відділення овець від козлів, а також притчу про десять дів.
Але вже у V –VІ ст. формуються окремі частини біблійної розповіді про Страшний суд, які вже до VІІІ століття у Візантії повністю складуться у закінчену композицію. Зображення цього біблійного сюжету включає не тільки іконопис, а й систему розписів православного храму (Візантія, Київська Русь), де зазвичай він розміщувався на західній стіні. Західна Європа також використала цей сюжет біблійної притчі (сюжет Мікеланджело у Сікстинській капелі).
Найбільш відомі пам’ятки візантійської культури ареалу на цей сюжет спостерігаються у притворі церкви Панагіі Халкеон в Салоніках (датується ХІ ст.), в Грузії – у Давидо – Гареджийському монастирі м. Удабно на західній стіні храму, який датується також ХІ століттям, фреска якого була сильно пошкоджена; погано збереглися фрески Страшного суду Божого в Атенському Сіоні (дата така сама ж як у попередніх), у церкві м. Ікві (ХІІ ст.), грандіозна композиція цього ж сюжету була складена у храмі міста Тимотесубані (перша чверть ХІІІ століття).
Екзегетична традиція приділяє особливу увагу до трактування Святого Письма, а тому отці Східної Церкви подають таку інтерпретацію євангельської притчі: Істинний пастир – Христос; вівці — християни, які прийняли Христове вчення, вели благочестивий спосіб життя, жили за законом Христа, виконували релігійні та моральні обов’язки, праведники перед Богом, яким приготовлено вічне блаженне життя у Царстві Небеснім; козли – це грішники, ведуть аморальний спосіб життя: розпусники, вбивці, наклепники, злодії, крадії, обманщики, сріблолюбці, перелюбники, ідолопоклонники.
Як стверджує Василій Великий, крім перших,які стануть праворуч від Господа Ісуса Христа – будуть ті, що стоятимуть ліворуч від Нього не за те, що «вбивали, чинили розпусту, обманювали, кривдили будь – кого чи чинили щосб заборонене, хоча б не значне. Але чому? Бо занедбали добрі діла: Я був голодний і ви не нагодували мене; Я був спраглий, і не напоїли Мене; Я був чужинцем, і не прийняли Мене; Я був роздягнений, і не одягнули Мене; Я був недужий і у в’язниці, і не відвідали Мене (Мф.25, 42-43)» (Св. Василій Великий «Гомілії»).
Якщо ж ми уважно придивимось ближче до слів Христових, то помітимо, що Ісус Христос чітко вказує на справи милосердя кожного християнина. Тому у церковній практиці вписані ці діла милосердя. Одні з них стосуються тілесного милосердя, інші — духовного. А тому Христос говорить про сім справ тілесного милосердя. І якщо вони не є присутніми в кожній людині, то на них чекає вічне осудження у геєні вогненній – місці вічних страждань і мук грішних душ.
Тому кожен християнин повинен як слід обміркувати яким життям він живе, до чого повинен прагнути, які допоміжні засоби необхідні для спасіння. І лише тоді, коли зважить добре і погане – спробує зрозуміти свою мету та призначення на землі. Можливо у такий спосіб зуміє наблизитись або бути зарахованим до тих, які зберегли найбільший закон – любов до Бога та свого ближнього.
Стрикалюк Богдан, магістр релігієзнавства
