– Ти хто?
– Я – Муза, – відповіла вона, – якщо купиш мене – ніколи не пошкодуєш.
– Авжеж!
Хтивим поглядом оглядаючи дівчину, він запитав: «І що ми з тобою робитимемо? Га?» – і хитро прищурив око.
– Ми з тобою можемо написати вірші, пісень скласти багато, видати безліч романів чи повістей або створити чудову музику чи витесати гарну скульптуру. В будь_якому виді мистецтв зі мною ти досягнеш вершини слави.
– Так! І яка твоя ціна?
– Мізерна. Одна копійка.
– Всього_на_всього? І більше нічого не треба додати?
– Та ні, треба: недоспані ночі, неспокій і багато праці, але це все потім даси, бо я не даватиму тобі ні хвилини спокою. І взявши мене, ти ніколи не зможеш відмовитися від мене.
Дівчина була настільки гарна, що слова про недоспані ночі він пропустив повз вуха.
– Добре, ходи, – погодився юнак, думаючи щось своє.
– Ходімо, – сказала Муза дівчині, яка сиділа поруч з нею.
– А це хто така? – запитав парубок.
– Це моя сестра, – і показала на дівчину, ще красивішу. – Бачиш, вона сліпа. Я її ніяк не можу залишити саму. Можливо, вона і тобі стане гарною
приятелькою.
– Оце зв’язався! – буркнув юнак і злісно глянув на табличку з написом: «Товар поверненню не підлягає».
Прийшли вони додому. Змучений, хлопець ліг відпочити. Та навіть повік не встиг закрити, як почув у серці музику.
– Піди і запиши, – зашепотів йому якийсь голос.
– Хто це?
– Та я, твоя Муза.
– От халепа! – подумав. – Не піду. Але настільки гарними були ті звуки, що він відчув непереборне бажання встати і записати. Далі спати вже не міг, бо
прийшли нові думки, слова, композиції, і не зауважив, як пролетіла ніч.
Згодом Муза не тільки будила його, коли він спав, а кликала, коли він колов дрова, ба навіть на роботі. Тоді він залишав усе і тихцем від співробітників записував ноти.
Коли з ним розмовляла Муза, з_за плечей її завжди виглядала сліпа сестра.
– І чому вона зирить? І так сліпа! А як зветься твоя сестра?
– Тобі не час це знати, прийде час – і сам зрозумієш.
У співпраці з Музою через кілька років хлопець став композитором. Одного разу на концерті зал устав і шалено йому аплодував. За руку його тримала Муза. Кланяючись глядачам, він відчув, як хтось підійшов і взяв його за другу руку. Він обернувся і сказав:
– О Боже! Чого ти тут? Врешті, скажи, хто ти така?
– Це – Слава, – відповіла Муза, – моя сестра.
– А чому вона сліпа?
– Тому що вона ніколи не буває видючою, бо її поводирем завжди є Муза. Тому вона ходить за мною.
Чого коштує вершина слави, розуміє тільки та людина, що віддала недоспані ночі, муки серця свого і величезну працю музі.
© Юлія Головчин «Притчі»
