Як бачимо, протягом трьох століть філософія все менше займається питанням мудрості. Сюди ж можемо віднести сучасну філософію: англоамериканську, континентальну, соціально-ращдикальну, лінгвістично-герменевтичну, а також інші напрямки, які не не проявляють інтерес до софії (мудрості).
Посткласична західна філософія приділяла менше уваги цьому компоненту. Та й навіть в більшій частині енциклопедій мудрість як філософське поняття відсутнє або ж може займати непропорційне скромне місце. Якщо ж в психології для поняття «душа» не залишилося місця, то що вже казати про філософію. В тім історично дисципліни власне і будувалися на цих двох поняттях: «душа» (психологія), «мудрість» (філософія).
Післякантівська епоха теорії філософії як знання зазнала краху, з’являється інша категорія «думка». Коли в античності знання і думка протиставлялися, то в період розвитку кантівської та ніцшевської філософії пізнавального конструктивізму знання сприймалося як різновид думки, факт – інтерпретація, відкриття – винахід, постало таке питання: якщо ж думки дійсно залежать від суб’єкта та контексту висловлювання, то на якому підґрунті потрібно надавати перевагу іншій думці? Знову ж таки ми прийшли до того, що мудрість виступає саме тим об’єднуючим елементом думок у філософії при відсутності точних знань. Тобто ми повернулися до початкового стану філософії, в якому вона і перебувала. Мудрість як термін філософії чомусь опиняється в ній, не поза її межами. Це є своєрідний вибір серед інших думок, що ґрунтується на твердому знанні.
Відповідно, філософія, яка як дисципліна об’єктивного знання не відбулася, а тому змушена була повернутись до самої основи, кореня σοφία – мудрості. А тому мудрість потрібно визначати не знанням фактів, які вони насправді, а взаємодією людей, якими вони можуть бути насправді. Мудрість є таким розумом, яким сприймаються власні межі і свідомо ним заміняється дія розуму дією серця або тіла. Мудрість має перевагу над розумом, розуміючи місце розуму у світі, обмеження його ж самого бажанням, волею, нісенітницею.
Пегас
