Командир із прикордонних гір
Мережа «Хаккані» отримала назву від Джалалуддіна Хаккані — пуштуна з племені задран, пов’язаного з південно-східними районами Афганістану. У 1970-х роках він виступав проти уряду Мухаммеда Дауда. Після введення радянських військ у грудні 1979 року його загони стали помітною силою серед моджахедів. Осередком їхньої діяльності були провінції Хост, Пактія й Пактіка та суміжні райони Пакистану.
Через кордон проходили люди, гроші й озброєння. Пакистанська розвідка розподіляла значну частину допомоги афганському опору, зокрема кошти, які надходили від США та їхніх союзників. Хаккані належав до командирів, які користувалися цією підтримкою. Проте твердження про безпосереднє керування його загонами з боку ЦРУ виходить за межі достовірно встановлених фактів.
Джалалуддін спирався не лише на племінні зв’язки. Він підтримував контакти з арабськими добровольцями та збирачами пожертв, серед яких був Усама бен Ладен. Так виникло середовище, де місцева війна перепліталася з транснаціональними ісламістськими рухами.
Союз із талібами
Після падіння прорадянського уряду в 1992 році Джалалуддін увійшов до тимчасового уряду моджахедів. Але перемога над колишнім режимом не принесла країні миру: різні угруповання боролися за владу. У середині 1990-х Хаккані приєднався до руху «Талібан». Коли таліби захопили Кабул у 1996 році, він отримав посаду в їхній адміністрації.
Союз не означав розчинення його людей у загальній структурі. Сім’я Хаккані зберігала власні зв’язки, командирів і джерела фінансування. Саме ця здатність діяти всередині ширшого руху, не втрачаючи окремого впливу, стала визначальною рисою мережі.
Війна після 2001 року
Американське вторгнення восени 2001 року усунуло талібів від влади, але не знищило угруповання. Частина його керівників переховувалася у Північному Вазиристані на пакистанському боці кордону. Звідти мережа відновила збройні дії в Афганістані. З роками керівництво перейшло до сина засновника — Сіраджуддіна.
На відміну від багатьох місцевих повстанських загонів, мережу пов’язували з масштабними нападами у столиці. Американські відомства відносили до її операцій штурм готелю «Інтерконтиненталь» у Кабулі 2011 року та напад на дипломатичний квартал у вересні того самого року. Під ударами опинялися не тільки військові й посадовці, а й цивільні. У 2012 році США офіційно внесли мережу «Хаккані» до переліку іноземних терористичних організацій.
Питання про допомогу з боку пакистанської розвідки роками отруювало відносини Ісламабада з Вашингтоном. Американські посадовці заявляли про зв’язки окремих представників спецслужб із мережею; пакистанська влада ці звинувачення заперечувала.
Від підпілля до міністерських кабінетів
У 2015 році Сіраджуддін став заступником очільника «Талібану». Смерть Джалалуддіна офіційно оголосили у 2018 році, хоча син уже давно керував повсякденною діяльністю мережі. Після повернення талібів до Кабула в серпні 2021 року Сіраджуддіна призначили виконувачем обов’язків міністра внутрішніх справ. Його прихильники одержали вплив на силовий апарат нової влади.
Та сама організація, яку США визначили терористичною у 2012 році, опинилася всередині державного керівництва, не втративши санкційного статусу. За оцінкою Державного департаменту США, у 2024 році з мережею були пов’язані приблизно 3–5 тисяч бойовиків. У внутрішній політиці талібів її представники також мають власні інтереси, які не завжди збігаються з позицією керівництва в Кандагарі.
Історія «Хаккані» показує, як озброєна група може змінювати союзників і роль у державі, зберігаючи родинне ядро та військово-політичний вплив. Для Афганістану це водночас історія кількох воєн, у яких учорашні учасники опору ставали противниками колишніх зовнішніх покровителів, а згодом — посадовцями нового режиму.
Іван Гудзенко
