« Вона зайшла мовчки».
Я ступав крок і відчував, як вибухає коріння під моїми ногами. Я почувався безпорадним, таким немічним і кволим, що мені просто хотілось упасти у космічне лоно цього крихкого творіння. Я не відчував власних пульсацій тіла. Власне, я не був готовий до таких карколомних перемін у житті. Зі мною не траплялись жодні переміни до певного часу.
Я лікував себе надіями, що просто проживу своє безталанне життя, просто ходитиму, просто дихатиму, просто говоритиму, просто…
А втім мені нема на що нарікати. Це було б навіть безглуздям. Я хотів відчувати пульсації неговіркого неба. Я любив порівнювати себе із хмарами, я ж такий, як і вони: байдужий, розчинений у власній безпорадності.
Мені боляче усвідомлювати кожен подих, кожен її крок. Вона незграбна, така солодка, моя земля, моє прадавнє коріння. Я вплутався у цей тернистий клубок, я боявся, але ризик виявився приємніший, ніж сам страх та відчай. Мені сподобався таємний вибух думок, що роїлись у той час, коли я стрибав у лоно землі.
Отож, я відчував, як вибухає коріння в землі. Це були зовсім легкі поштовхи, пульсації, які сприймала моя нога, вони оживали раз за разом, дивно. Вони подавали мені знак.
ЗЕМЛЯ. Мої тихі скорботи, ніщо. Поряд із такою супутницею, мені довго горювати в холодних стінах тіла, що добірно підбиралось її помічницею. Я відчував жалість і неспокій.
Земля у моїх долонях вигиналась і дозрівала, як місяць уповні. Що мені зробити а би скарги мої були почуті? Яке божевілля виплекає мій біль? Хіба ж вона не досконала? Моя дика і стрімка, моя горда і непохитна сутність, що віддавалось ЇЙ.
Звісно, вона була розчулена, вона тихо запитувала мене, чи холодні води зможуть омити її. Мені було соромно і боляче. Мене як ніколи переповнювали почуття.
Вона палала до мене словами. Вона так влучно кидала вогненними тирадами, що я здавався, і хоч не хоч, вона заволоділа мною. Безсоромно і так гордо. Я силкувався, але моя боротьба не була довгою.
Я почав писати щоденник. Щоденник « Страт» . Кожного дня я записував одне речення і викреслював.
« Тихе шелестіння трави, може, тривати вічно»
Ніколи не любив записувати власні роздуми. Земля вкраде. Море затопить. Небо не зрозуміє.
« Він ховався і вигукував « Я – Самітник»»
Все я здаюсь. Ти мене заколисала у своїх водах. Так, я твій. І цей щоденник ти поглинаєш. Отож, і мене. Земле, я не ввів з тобою боротьби, я поважав тебе і ось я опинився тут, і нас таких багато, ми просто мовчимо і шануємо твоє пасмо родючості. Ти прийняла мене, як свого сина, я бажаю усім, щоб у них була така матір, як ти. Мамо, ти моя земля. Наступний запис, який обов’язково викреслю.
« Мамо, ти моя земля»
Усе безнадійно, скуті роздуми. І цей щоденник він неначе вимагає слів, та про що я можу написати. Я такий спустошений, забракло сил, навіть для себе.
Отож, нотую « Я – полководець усіх морів і гір. Закликаю зібрати голослівну нараду, яка буде голосувати за прийняття землі до спілки неіснуючих» … хм….закреслити.
Мені нікуди піти . Я втомився від себе.
Земле, я розумію, ти хочеш щоб я присвятив тобі осанну. Ти хочеш а би я уквітчав тебе солодкавими словами, ти прагнеш возвеличення. Ти хочеш вкрасти не лише тіло. Ти мене поглинаєш. Ти хочеш заволодіти моїми почуттями. Почуттями? Для кого вони? Для неба? Чи для пустотливих забав для тебе, земле. Можливо, я володію тобою? Можливо.
Так, ти вкрай небезпечна. Зараз я зосереджений тільки на тобі. Твої прагнення? Поділись.
Чи ти бажаєш моїх тортур ? І ти по зрадницьки мовчиш.
« А я й гадки не маю звідки моя свобода родом»
Викреслити негайно.
Гаразд. Я підкорюсь. Слухай своїми кореням.
Я камінь стесаний небом
сплеск чарів безмежного світу.
І хочеться у кожній хвилині
Вплітатись вітром у косу руду.
Але ж я просто камінь.
Камінь. Лежу на дорозі.
Я відчуваю важкість небес.
Ти задоволена? Ні? Я теж. Знищити? Погоджуюсь.
Як нудно. Навіть перемовитись слівцем немає з ким. Така пустка на душі.
Щоденник « Страт» ….багатозначно і скупо.
Сьогодні стало легше. Сьогодні стало значно легше. Це, напевно, твої чари, а можливо це дарунок небес. Гаразд, я наважусь тобі освідчитись, ти ж цього хотіла.
ЗЕМЛЕ дарунок тепла і родючості. Зітри мої тривоги та вагання. Стань для мене поцілунком, стань теплою рікою у мені, пролий на мене свою благодать. Скільки ще? Я не в змозі підкорити твоє серце. Твоє лоно надто холодне для мене. Візьми мій біль, адже моя втіха знадобилась тобі.
Останній сонет полоненого
Я вкрай у тобі
І ти моя мила, коханко
Поклади мені у долоню свою хустину
Нехай, я заволодію нею.
Якщо тобою не в змозі оволодіти.
Прощавай. Ти домоглася свого.
Наступний день іще химерніший. Тому що не було зірок. Я наважився їх злічити……….марно, я безнадійний дурень. Так, ти насміхаєшся. Знаєш, я б зробив те саме, як би був тобою.
«Годі. Годі. Годі.
Годі мене катувати»
Знищити.
Сьогодні чудовий день. Я ще стільки із себе ніколи не сміявся, ці квіти вирішили пожартувати. Але я їх об хитрив. А таки справно.
Чому сьогодні така сумна? Дощило? Занадто похмурі дерева?
Розумію . Мені теж сьогодні вогко та неприємно. Сподіваюсь, ти не захворієш на мою хворобу. Просохла. Нарешті.
Чомусь у похмурі дні особливо думається. Можливо, це мені лише так здається.
Мені потрібно перечитати Джеймса. Але я не маю сили, я занадто
пустий і твердолобий. Все байдуже.
«Переспівниця моїх думок, я – безталання у твому полоні»
Ти була сьогодні особливо прекрасною. Твої коси пахли ранковою росою а твоє тіло відверто освітлювалось ранковими проміннями. Ти така заклопотана, уся така у наймах своєї долі, що хочеться віддаватись тобі сповна. Я хочу пишатись тим, що з тобою. Я невіглас, тому що боявся тебе. Ти наповнюєш мене. Чому я так вагався? Я повинен пишатись, що ти мене взяла на руки, як невинне немовля, ти мене заколисала. Я хочу вмитись росою. Ти дозволиш?
Усе наскрізь пропахло тобою. І навіть я вже увесь в тобі.
«Тінь лягає від дерева на воду
вода приймає подобу дерева.»
Мої тихі води вгамовано. Спокій. Це твоя перемога.
Ніч сьогодні особлива як ніколи. Вперше споглядає стільки барв. А зірки…зірки, як вони звабливо підморгують, вони лукаві їм не слід вірити, як і тобі. Але я обманюю себе і піддаюся чарам. Все таки, я такий слабкий. Одна, друга, третя…ні, вас не злічити. Я слабкий дурень.
День один за одним , і чому так поспішно втікаєте? Якщо так скоро наздоженете один одного.
« Моя тінь жаліється на біль у грудях»
Я відчуває себе дужим. Так, саме дужим.
Сонце спить. І його тривожити не треба.
І сниться сонцю море
море вкрите веснянками і сміється
з хвиль що намагаються залоскотати небо.
А небо все здогади карбує
чому трава зелену барву одягає…
….а травам тиші так бракує
Тої тиші що у вітра за спиною.
…Сонце спить. І його тривожити не треба.
Банально? Так.
Я раптом почав хвилюватись. Сьогодні визначний день. Я так міркував, але помилився. Я не хочу втікати. Я вірю, я ще живий.
Зрослося. Все тепер, як має бути. Я вже не втечу. Я тут. Я поряд.
« Я з тобою, моя богине»
Спрага, що так оволоділа мною. Спрага знову бути почутим. Але все даремно. Ти входиш у мене так неквапливо, мої вени, що з ними? Ти вже і їх забрала. Ти пірнаєш у мене, як пірнає місяць за хмари. Мій щоденник «Страт»…він мені не потрібен. Забирай.
Моє тіло вже не моє, воно цілковито належить тобі. Воно стало такого ж кольору, як і ти.
« Вона зайшла мовчки»
Олексів Юлія
м. Львів
