Це один із введених ще раніше філософських термінів, застосування якого було необхідним, щоб позначити соціальну трансформацію, з відмовою від низки принципів, які домінують в даному суспільстві. Перші уявлення про кінець історії віднаходимо у богословських працях раннього християнства. Християнськими ідеологами була протиставлена гіпотеза прогресу з направленням античній ідеї циклічності, таким чином було задано мету людського розвитку та еволюційна межа.
У цьому питанні варто звернути увагу на позицію отця західної церкви Августина Аврелія, який вважає, що земне місто не зможе залишитися вічно, тому що його призначення – число праведників, котрі наперед визначені для спасіння. Продовжувачем думки Аврелія став Фома Аквінський. Теолог – схоласт вважає, закінчений стан цивілізації є особливою формою держави, де людські зусилля скеровуються на всезагальне суспільне процвітання з подоланням нерівності.
В концепції обмеженості прогресу прослідковуємо також ідеологічну основу кінця історії, яка мала інший зміст в період XVI-ХІХ століть, інструмент обґрунтування можливості, бажанням зберегти існуючу систему. Як Макіавеллі та і Гобсом у відрізнені філософії історії Гегеля, з кінцем історії ототожнювався політичний устрій. За гегелівським трактуванням під кінцем історії розумілося ототожнення держави з суспільством.
ХVІІ століття характерне виникненням тієї чи іншої історичної теорії, за якою майбутнє суспільство – устрій з викоріненою назавжди інтелектуальною та соціальною нерівністю (згідно твердження Кондорсе), а Девід Юм говорить про скасування поняття власності за рахунок задоволення людських бажань. ХІХ століття характерне появою марксистської ідеології, яка розуміла кінець історії як ідеальну соціальну форму, що долає так зване «царство необхідності».
Сучасна соціологічна концепція кінця історії розвивалася у двох напрямах: ідеї постісторизму та проповіді кінця історії. Варто зазначити, що концепція мислителя Курно містить початок першої ідеї. Кінцем історії є необмежений відрізок цивілізаційного шляху, який простягається між двома стабільними станами – період примітивної форми спільноти та епохи гуманістичної цивілізації майбутнього, де процес еволюції суспільства контролюється людиною, втрачає стихійний характер, перетворюється у власну історію.
Але з початком ХХ століття терміном «постісторія» Галена почало позначатися зовсім інше. Освальдом Шпенглером в «Заході Європи» встановлюється зв’язок постісторії та кризи західної цивілізації. Єдиним центром з дослідження проблематики стає Німеччина, в якій ідею постісторії пов’язує національний контекст 1920-1930 – х років.
У 60-ті роки ХХ століття поняття «постісторії» стало сприйматися і осмислюватися як інструмент реальності суспільства. Німецькими соціологами Брюкнером та Нольте поєднувалася ідея виходу за межі категорій традиції, описаної західним суспільством. Із досліджень французьких мислителів Жуневеля та Бодріяра чітко видно звернення до постісторії, що є новою роллю особистості в соціальному процесі людини.
З 80-х років побутує поширена думка щодо подолання історії як подолання історицизму; акцент був зміщений не так як на кінці історії, тобто історичного соціального початку за Бодріяром; згідно Смарта з приходом розуміння про межу соціального розвитку ведеться мова і про переосмислення низки категорій, що були попередньо. Другий напрямок розуміння кінця історії пов’язує з концепцією суспільного розвитку або модерністської епохи.
Через ідею кінця історії здійснювався перегляд перспектив, що відкриваються перед індустріальними суспільствами. Прихильниками даного підходу відмічено зміну ролі та місця західної цивілізації у сучаснім світі. У 1989 році світ побачив статтю, а 1992 року – книгу американського футуролога, політолога Френсіса Фукуями «Кінець історії».
Згодом ідею кінця історії піддали критиці за одномірне трактування прогресу суспільства, єдиний принцип, який реалізується, спростовуючи хід історії. Так Белл відмітив хаотичність перемішаних різних понять, яким просто не вистачає чіткості, оскільки сам ж ідея стоїть на гегелівсько-марксистській уяві щодо лінійного розвитку світового Розуму, спрямованого до телоса об’єднаної суспільної форми як неправильного тлумачення природи соціуму та історії.
Пегас
