Витоки халіфату
Після смерті Мухаммеда мусульманська громада постала перед необхідністю вибору нового лідера. Першим халіфом став Абу Бакр, близький соратник пророка, який отримав титул «Халіф расул Аллаха» — «наступник посланця Божого». Його обрання відбулося шляхом шури (консультації) серед старійшин громади. Троє наступників — Умар, Усман і Алі — так само здобували владу без спадковості, що дало підстави пізнішим мусульманським мислителям вважати їх «праведними халіфами», прикладом правління, заснованого на моральності та вірності.
Еволюція титулу та функцій халіфа
Зі зміною політичних умов посада халіфа зазнала значної трансформації. Уже наступні династії — Омейяди (661–750) у Дамаску та Аббасиди (750–1258) у Багдаді — встановили спадкову монархічну систему. Титул халіфа залишився, але втратив свій первісний виборний характер. Халіфи зберігали як релігійну легітимність, так і політичну владу, однак часто делегували управління своїм візирам, обмежуючи свою роль до символічної або духовної.
Умар ібн аль-Хаттаб увів титул «амір аль-мумінін» («повелитель вірних»), що підкреслював військово-політичну функцію халіфа. Згодом цей титул закріпився за усіма наступними правителями халіфату.
Різні халіфати: регіональні династії та конкуренція
Після падіння Омейядів у Дамаску (750), декілька незалежних мусульманських династій також використовували титул халіфа:
Кордовський халіфат (755–1031) — в Іспанії, створений омейядськими емірами;
Фатімідський халіфат (909–1171) — у Північній Африці та Єгипті, представлений шиїтською династією, що вела своє походження від доньки пророка Фатіми;
Аббасидські халіфи в Каїрі (1258–1517) — титулярна лінія після зруйнування Багдада монголами.
Ці паралельні халіфати свідчили про символічну цінність титулу халіфа в ісламському світі, попри розпорошеність політичної влади.
Халіфат в Османський період і його скасування
У 1517 році, після захоплення Єгипту, османський султан Селім I прийняв титул халіфа. Відтоді османські султани поєднували функції імператора та релігійного лідера мусульман до 1924 року, коли Мустафа Кемаль Ататюрк скасував інституцію халіфату в Турецькій Республіці, завершивши понад 1300-річну історію.
Конфесійні розбіжності у сприйнятті халіфату
Сунітська традиція визнавала законність халіфів, якщо вони походили з племені курайшитів — роду пророка Мухаммеда. Шиїти ж заперечували легітимність усіх халіфів, крім Алі та його нащадків, наполягаючи, що лідером мусульман може бути лише імам — прямий спадкоємець пророка за кров’ю та божественним призначенням.
Іван Гудзенко
