На дверях церкви Віттенберґа ще не загоїлися рани від цвяхів Реформації, а вхід вже був широко прочинений для нових реформаторів, які змінили священичий одяг на партійні піджаки, хрест на свастику, Святе Письмо на «Mein Kampf», Месію на фюрера… Мартін Лютер голосно волав із своєї домовини, та його ніхто не чув, суспільство Німеччини було заглушене новим ідеологічно п’янким «Sieg Heil…!», того вечора націоналістичне кліше голосно виривалося із приміщення храму і розчинялося на вузьких вуличках Віттенберґа…

І хоч сучасник, який читатиме цю розповідь не був очевидцем чи безпосереднім учасником тих подій, й відповідно не очікував пришестя «Hakenkreuz[1]-месії»,  втім не важко оглянути дане явище із перспективи історичної паралелі: із минулого в сучасність. Історії ліквідації чи примусової дегенерації релігій є відомими і близькими людині пострадянського простору, втім дана тематика новою актуальністю сповнилася вже в сучасній Україні із моменту зближення держави і церкви. І хоч про тоталітаризм в стосунках зовсім не йдеться, проте магнетизація сфер утворила новий феномен релігійно-політичної синергії. Катастрофа протестантизму Німеччини в часи III Райху залишає чіткий опис того, на якій дистанції повинні залишатись релігія і держава, чітко розділяючи сфери компетентності сторін, а також демонструє руйнівну силу ідеології, яка терпкою отрутою проникнувши в уми і мовивши устами духовенства викликає у суспільстві рецидив заангажованості, епілептичного фанатизму та поразки раціональності.

Метою цього тексту є конспективний аналіз проблематики метаморфоз навколо німецької (Протестантської) Церкви і її конфронтація із церковною політикою Райху, де в сутичці, на право ортодоксальності віри, зійшлися «фенікс християнства» і «залізні орли нацизму».

1933 рік, над бездиханним тілом демократії піднялася постать нового канцлера, через деякий час він зосередить в своїх руках владу над політичною ситуацією, народом, державою і всіма сферами її існування, а згодом продовжить розправу над політичною та релігійною опозицією.

На хвилі національного піднесення велика частина німецьких християн без вагань прийняли вождя як перспективнішу форму месіанства. Але велика частина духовенства на чолі із Дітріхом Бонгьоффером вдалася до рішучих дій в захист релігійних принципів. Колізія переконань і жертви, на які готові були піти їх носії, привела до поділу Лютеран  на дві гілки: «Німецькі християни»[2] і опозицію, яка згодом сформувала «Сповідницьку церкву»[3]. Створення національної церкви Райху активно підтримувалось «Рухом віри» і розглядалось як оптимальна форма об’єднання із централізованою системою правління, вертикаль церковної влади і дійсно була, втім замикав її ніхто інший як Адольф Гітлер. Та чомусь така десакралізуюча метаморфоза не викликала обурення в колах «Німецьких християн», які із мовчазним схваленням прийняли як належне: втручання влади в справи Церкви, принцип арійського походження[4], антисемітські, антигуманістичні закони, бойкот і переслідування, які знекровили Церкву Христову, змінивши її на убогий, блюзнірський аналог – маріонеткову Національну церкву Райху. І хоч духовенство ще плекало ілюзію єдності, втім вони вже давно були роз’єднані із середини чварами на ґрунті ортодоксальності, вагаючись між зрадою Юди, компромісом Пилата і вірністю Йоана.

Під впливом популістичних обіцянок: економічного, мілітаристичного зростання, стабілізації політичного життя і осліплені національною ідеєю протестанти, враховуючи тих, хто не страждав на втрату здорового глузду і дефіцит моралі, впевнено принесли на вівтар Нюрберґу свої релігійні переконання в обмін на тридцять срібняків добробуту.

Після того як Німецька Церква, яка була виплекана із колиски католицизму Мартіном Лютером, зазнала фатальних деструкцій й ідеологічних трансформацій, а релігійна опозиція була виснажена постійною боротьбою настільки, що не представляла великої загрози режиму, був ініційований п’ятого вересня Прусський Генеральний Синод, який зробив масштабний крок на зустріч нацифікації, зокрема, утвердив Людвіга Мюллера як нового очільника, змістив із важливих посад церковної ієрархії нелояльних представників, а також прийняв пункт про відсторонення від церковного служіння людей із єврейською кров’ю…

Попри те, що голос протесту на Синоді так і не пролунав, було сформовано нову опозиційну коаліцію, в яку увійшов також авторитетний пастор Мартін Німеллер, який був безпосереднім учасником Синоду, обурений наслідками, якого об’єднав зусилля із Дітріхом Бонгьоффером у боротьбі проти нацистської експансивної політики. Менш як за два тижні навколо цих двох осіб сформувалася «Надзвичайна ліга пасторів», яка займалася євангелізацією, саботажем рішень Синоду та продовжувала активно протистояти поширенню ідеологічно паралізуючих метастазів, які виникали в кабінеті Альфреда Розенберга. Поки Ліга продовжувала місію Христа, створюючи якісно нову візію Церкви відокремленої від держави, «Німецькі християни» продовжували активну деградацію. Виносячи із храмів хрести, оскверняючи престоли книгою «капрала»[5], встановивши цензуру на всіх церковних трибунах вони швидко і цілеспрямовано рухалися до ешафоту, на якому повинна була бути страчена їхня совість в компанії релігійного догматизму.

«Кесарю ми можемо віддавати лише кесареве, в той час як Богу повинні віддавати все»[6]. Та Гітлера така позиція не задовольняла, він вимагав все: більшої відданості, більшої покори, абсолютної лояльності, а згодом – і присяги на вірність фюреру. В акті непокори близько восьмиста пасторів було арештовано, декількох включно із Дітріхом Бонгьоффером було страчено, а опозиційна Церква втратила основний інструмент – голос вопіющого, що в оазі націоналізму голосив про духовну пустелю нації…

Незважаючи на те, що ідеологічна пропаганда ізолювала суспільство від істини, свободи, рівності, братерства, миру… знайшлися особи, які спромоглися не піддатися обману і не втративши ціннісну парадигму християнства, вони постали в боротьбі за істину й не обманулися привабливим, але тимчасовим реваншем язичницького пантеону. Історія німецького протесту є непоодиноким прикладом мужності і героїзму у боротьбі проти антилюдської, антихристиянської політики державного диктату.  Гітлер, зрештою, здобув хрест, якого так пристрасно бажав: тягар влади, жорстокості, самообману, хворобливої та абсурдної ідеї вищості і власного месіанства. Свій кінець він віднайшов в 1945 році на «Голгофі» глибиною близько двадцяти метрів, в бункері під райхканцелярією. По трьох днях він не воскрес… Церква ж отримала свободу після того, як останній бетонний орел у вільному польоті із фасаду фюрербункера розслабив кігті диктатури.

Список джерел

  1. Ервін Люцер, Крест Гитлера / перек. Ю. Шпак, Київ, Нард 2018.
  2. Вільям Ширер, Злет і падіння Третього Райху / перек. К. Диса, Т. 1, Київ, Наш формат 2018.
  3. КІЯНКА Ірина, «Німецький нацизм: від популістських обіцянок до авторитарної диктатури» // [PDF] Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку, Випуск 26, 2014.
  4. ҐУДЗИК Клара, «Гітлер і релігія» // Risu (26.08.2010) https://risu.org.ua (29.04.2019 р. Б.)

[1] Hakenkreuz – (з нім. – гачкуватий хрест) більш відома назва — «свастика». Символіка використовувалася націонал-соціалістами в політичній програмі, активно застосовувалася в пропаганді та ідеологізації національного духу

[2] «Німецькі християни» або «Рух віри» – пронацистський релігійний рух, який легітимізував інтервенцію Райху в справи протестантських церков, активно підтримували концепцію «позитивного» християнства Гітлера, яке представляло собою політику націоналізації та проголошувало «Одну державу, один народ, одну церкву»

[3]  Bekennende Kirche – (з нім. Сповідницька церква) – опозиційний до політики нацифікації рух протестантизму, який представляв собою релігійну ортодоксальну гілку спротиву.

[4] Закон, ініційований А. Гітлером, забороняв особам єврейської крові бути проповідниками і пасторами.

[5] «Богемний капрал» – іронічне висловлювання президента Веймарської республіки Пауля фон Ґінденбурга, яким він позначав постать А. Гітлера й висміював його політичні амбіції.

[6] Е. Люцер, Крєст Гитлера, перек. із англ. Ю. Шпака, Київ, Нард 2018, 173. (переклад мій М.Н.)

Поделитесь эмоциями

Супер статья
2
Я доволен
0
Любовь
0
Так себе
0
Глупо
0

Интересно почитать:

Індуїзм

Крішнаїзм

Крішнаїзм— течія в індуїзмі. Вважається відгалуженням вішнувізму, так як Крішна виступає головним богом в крішнаїзмі, ...
Релігія

Санта-Клаус

Сьогодні ми досить часто чуємо назву «Санта-Клаус». З ким можемо асоціювати цього персонажа? З Дідом ...

Написать комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *