Пропонується історія справжньої любові між філософом Абеляром і Елоїзою, яка настільки набула популярності серед дам періоду європейського Відродження, надихаючи поетів створювати тривожні, наповнені сліз творіння.

Подія відбувається у місті Париж. Елоїзою опікувався її дядько – каноник Собору Паризької Богоматері. Будучи настільки суворим, віддає племінницю за тими існуючими ще звичаями в монастир. Черниці обителі  дивувалися її швидкому сприйняттю мов та наук. Читаючи, Елоїза вільно володіла в бесіді грецькою, латинською і давньоєврейською мовою. Її захоплювали класичні автори. Після навчання повернулася до свого дядька. У шістнадцятирічному віці відбулася перша зустріч з концептуалістом П’єром Абеляром.

Історія Абеляра і Елоїзи

Багатий Абеляр був керівником старовинної церковної школи Росцеліна у місті Париж (з неї вийшли талановиті освідчені духовні особи, папа римський також). Абеляру було лише тридцять вісім років. Роздумував над тим у який спосіб можна спокусити прекрасну дівчину. План генія вдався під приводом додаткових занять іноземними мовами. Усе було прораховано до дрібниць із дядьком Елоїзи корисливу натуру якого добре знав Абеляр. Він використав кімнату як «любовне гніздо», обох переповнювало пристрасне бажання кохання. Але рано чи пізно усілякій любові настає кінець.

Дядько Фульбер також був не з промахом чоловік, а дізнався про коханців, вагітність Елоїзи. Абеляр не довго думаючи вивозить її в Бретань, подалі від людських очей. У своїх родичів Елоїза народжує хлопчика, дала ім’я Астролябій. Але дядько збісився і не бажав усе просто так залишати, намагаючись дати добру науку канонику Абеляру. Вимагав одруження на його племінниці. Абеляр виставив йому одну умову: утримання у таємниці шлюбу Абеляра з Елоїзою, щоб тим самим не зашкодити духовній кар’єрі.

Угоди було дотримано між дядьком і Абеляром. Проте всяка таємниця все ж таки розкривається. Елоїза виставляла власні претензії, не бажання бути щасливою у шлюбі, а залишатися коханкою для П’єра. Абеляру вдалося вмовити Елоїзу, вони були повінчані, серед присутніх був тільки дядько та близькі друзі. Проте молоді люди забажали вести роздільне життя, зустрічатися таємно ввечері  і повертатися до свого будинку зранку. Це не подобалося Фульберу. Таємниця, яка б здавалася довготривалою, нарешті відкрилася, люди помітили деякі приховані від їхніх очей речі, у свідомості почали виникати асоціації: дитина, жінка, Абеляр. Справа дійшла до того, що одна сторона оправдовувала себе, а інша – визнавала провину, кажучи правду.

Абеляру від сорому нікуди й очей сховати, таємницю виявлено через нестримний язик Елоїзи. Забирає її і відвозить монастир, наказуючи вдягнути на себе чернечу мантію. Попросив лиш зачекати, доки все не втихомириться. Про хитромудрий план монастиря довідався старий Фульбер, намислив помститися за племінницю Абеляру. Умовивши розбійників з Парижу і слугу Абеляра, добряче заплативши їм, послав розібратися з Абеляром. Жорстоко покаравши коханця усі понесли після цього справедливий осуд: Фульбера позбавили власності і змовників кинули до в’язниці. Про гіркі наслідки, які пожинали Абеляр і Елоїза, вона згадувала у листі.

Нещасний Абеляр йде в монастир Сен-Дені. Елоїза також прийняла чернецтво. Монахиня все згадувала своє молоде життя, наповнене пристрасного кохання у листах, адресованих Абеляру. Елоіза – абатиса керувала монастирем, дуже поважали її у Франції та й не тільки. Абеляр був шокований написаним у листах і для благо в розуміння ті почуття описав як кощунство, кажучи про Бога, зберігаючи мовчання про любові, за яку постраждав.

Переписка про любов закінчилася, двадцяти восьмирічну  абатису стали цікавити інші речі, зокрема  монастирський уклад, релігійні обряди, чернече життя. Покаліченому життям Абеляру було п’ятдесят років. Він терпів поразку за поразкою від духовної влади Риму.

Богословські книги потрапили під заборону, написані праці викинуті у вогнище. Йому доводилося тікати від переслідування, неодноразово бути побитому, читати листи з погрозами. Абеляр виїжджає з Франції в Бретань, не доїхавши до папи римського з метою оправдання вчення, помирає.  Абатиса поховала ченця у Сан-Марселі. Не раз приходила на могилу, згадуючи миттєвості молодого життя, батька народженої нею дитини, зберігаючи любов у своєму серці.

Абатиса Елоїза вважалася однією із мудрих та справедливих настоятельниць монастиря. Елоїзу поховали поруч з Абеляром. Останки були перенесені у Пер-Лашез. Дійсно любов Елоізи і Абеляра є вічною, але не в цьому житті, а іншому – духовному.

Ми ж маємо пряме підтвердження, доказ любові філософа до Елоїзи у формі переписки – найвеличніший епістолярний жанр.

Пегас