Як виникли «Об’єднані ірландці»
У жовтні 1791 року в Белфасті створили Товариство об’єднаних ірландців. Згодом — у Дубліні. Серед його діячів був юрист Теобальд Вулф Тоун, переконаний, що майбутнє Ірландії залежить від співпраці католиків, англікан і пресвітеріан.
Спочатку товариство вимагало парламентської реформи, ширшого виборчого представництва й рівних політичних прав незалежно від віросповідання. У Дубліні діяв ірландський парламент, але його контролювала привілейована еліта, а вирішальний вплив зберігала британська корона.
Коли мирні способи впливу виявилися безрезультатними, організація перейшла до підпільної діяльності. До неї долучалися селяни, ремісники й учасники місцевих таємних об’єднань, зокрема «Захисників». До середини 1790-х років ідея реформ поступилася меті незалежної ірландської республіки.
Французька допомога, яка не прийшла
Вулф Тоун поїхав до Франції, щоб переконати революційний уряд підтримати виступ проти Британії. У грудні 1796 року французький флот із військами генерала Лазара Оша підійшов до затоки Бантрі на південному заході Ірландії. Проте шторми розсіяли кораблі, а висадки так і не відбулося.
Невдала експедиція дала британській владі час для удару по підпіллю. Влада посилила обшуки, вилучення зброї та арешти. Навесні 1798 року чимало керівників «Об’єднаних ірландців» опинилися у в’язницях. Повстання почалося без єдиного командування.
Травень і червень 1798 року: країна у вогні
У ніч із 23 на 24 травня повстанці виступили в околицях Дубліна та сусідніх графствах. Уже на початку червня боротьба охопила Ольстер. Біля Антрима зазнали поразки сили Генрі Джоя Маккрекена, а під Баллінахінчем — повстанці Генрі Манро. Обох лідерів згодом стратили.
Наймасштабніші бої розгорнулися в графстві Вексфорд. Тут виступили тисячі селян, а одним із командирів став католицький священник Джон Мерфі. Повстанські загони здобули перемоги поблизу Оуларта, зайняли Енніскорті та місто Вексфорд. Однак спроби просунутися далі були зупинені під Нью-Россом і Арклоу.
Війна швидко набула жорстокого характеру. У Вексфорді повстанці вбивали протестантських полонених і цивільних, а урядові війська та лоялістські загони здійснювали розправи над підозрюваними у підтримці повстання. Релігійна ворожнеча руйнувала задум об’єднати ірландців понад конфесійними межами.
21 червня армія генерала Джерарда Лейка атакувала головний табір повстанців на пагорбі Вінегар-Гілл. Після артилерійського обстрілу урядові війська зайняли позиції оборонців. Частині повстанців вдалося вирватися, проте організований опір у Вексфорді був зламаний.
Останній шанс: десант у Кіллалі
У серпні 1798 року на західному узбережжі Ірландії, поблизу Кіллали, висадився французький загін генерала Жана Юмбера. Разом з ірландськими добровольцями він 27 серпня переміг британські війська під Каслбаром. Проте запізніла допомога вже не могла відродити загальнонаціональне повстання.
8 вересня французи капітулювали під Баллінамуком. Вулфа Тоуна захопили під час іншої французької експедиції восени; у листопаді він помер в ув’язненні після спроби самогубства. Тисячі учасників повстання загинули, зазнали ув’язнення або вислання, зокрема до Австралії.
Поразка, яка залишила слід
Британський прем’єр-міністр Вільям Пітт Молодший побачив у повстанні доказ нестійкості чинної системи управління. Акт про унію, ухвалений 1800 року, набув чинності 1 січня 1801 року: окремий ірландський парламент ліквідували, а Ірландія увійшла до Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії.
Повстання 1798 року не принесло незалежності. Водночас воно залишило політичну традицію, до якої зверталися наступні покоління ірландських республіканців. Поряд із боротьбою проти британської влади збереглася ідея спільної нації, здатної об’єднати людей різних віросповідань.
Іван Гудзенко
