Іргун Звай Леумі: історія єврейського підпілля в Палестині (1931–1948)

У підмандатній Палестині помітною силою став Іргун Звай Леумі — «Національна військова організація», відома також під назвою «Ецель». Іргун прагнув єврейської державності, але його напади на цивільних засуджували навіть інші сіоністи.

Розкол у єврейському русі

Іргун сформувався 1931 року після виходу частини командирів із «Хагани» — найбільшої єврейської оборонної організації в Палестині. Причиною розколу стали суперечки про межі застосування сили. «Хагана» зазвичай дотримувалася політики стриманості, а її опоненти вимагали активніших дій.

У другій половині 1930-х років Іргун зблизився з ревізіоністським сіонізмом, пов’язаним з іменем Зеєва Жаботинського. Ревізіоністи вважали силу засобом боротьби за державність. Після нового розколу 1937 року організація остаточно набула виразного ревізіоністського характеру.

Від боротьби з арабами до повстання проти британців

Під час арабського повстання 1936–1939 років бойовики Іргуну здійснювали напади у відповідь на антиєврейське насильство. Проте мішенями ставали не лише озброєні противники: вибухи на ринках та в житлових кварталах призводили до загибелі арабських мирних жителів.

Додатковим джерелом напруження стала британська «Біла книга» 1939 року. Вона обмежувала єврейську імміграцію до Палестини приблизно 75 тисячами осіб протягом п’яти років. Це рішення обурило єврейську громаду на тлі переслідувань у Європі. Іргун долучився до нелегального перевезення іммігрантів, а згодом розгорнув збройну кампанію проти британської влади.

Під час Другої світової війни організація пережила розкол: 1940 року від неї відокремилася група Авраама Штерна, майбутня «Лехі». У 1943 році керівництво Іргуном перебрав Менахем Бегін. Уже наступного року він проголосив повстання проти британської адміністрації. Підпільники атакували урядові установи, поліцейські об’єкти та військову інфраструктуру.

Вибух у готелі «Цар Давид»

Найвідомішою операцією Іргуну став вибух 22 липня 1946 року в єрусалимському готелі «Цар Давид». Частину будівлі використовували британські цивільні та військові установи. Закладена вибухівка зруйнувала південне крило готелю. Загинула 91 людина — британці, араби, євреї та представники інших громад.

Представники Іргуну згодом заявляли, що перед вибухом попереджали про небезпеку телефоном. Обставини передачі й отримання цих попереджень залишаються предметом історичних дискусій. Масова загибель людей спричинила хвилю засудження, зокрема з боку єврейських політичних організацій.

У травні 1947 року бойовики Іргуну організували втечу в’язнів із фортеці-тюрми в Акко. Водночас британські суди засуджували членів підпілля до страти, а Іргун вдавався до викрадень і вбивств британських заручників.

Дейр-Ясін і

війна 1948 року

9 квітня 1948 року загони Іргуну та «Лехі» атакували арабське село Дейр-Ясін неподалік Єрусалима. Під час нападу загинуло близько ста його мешканців, зокрема жінки й діти. Кількість загиблих уточнювали історики, однак трагедія стала символом насильства проти цивільних у війні 1948 року.

У той самий період Іргун брав участь у боях за Яффу. Після проголошення незалежності Ізраїлю 14 травня 1948 року постало питання про долю всіх незалежних збройних формувань. Більшість підрозділів Іргуну увійшла до Армії оборони Ізраїлю, але процес супроводжувався гострими суперечками. У червні конфлікт довкола судна «Альталена», яке доставило зброю для організації, завершився збройним зіткненням з урядовими силами.

Останні самостійні частини Іргуну в Єрусалимі розформували у вересні 1948 року. Водночас його політична спадщина збереглася: Менахем Бегін очолив партію «Херут», що згодом стала однією з основ ізраїльського правого табору. Через три десятиліття колишній командир підпілля обійняв посаду прем’єр-міністра Ізраїлю.

Історія Іргуну показує складність народження ізраїльської державності. Для одних організація залишилася символом боротьби проти британського панування, для інших — прикладом політичного терору, жертвами якого ставали мирні люди. Ця суперечлива спадщина залишається важливою частиною історії Палестини середини XX століття.

Іван Гудзенко