Братство серед бедуїнів
Назва «Іхван» означає арабською «брати». Так називали релігійно-військові громади, що склалися в Неджді на початку XX століття. Не слід плутати їх з єгипетським рухом «Брати-мусульмани», заснованим 1928 року. Аравійський Іхван виник у зовсім іншому середовищі — серед кочових племен, яких Ібн Сауд намагався підпорядкувати єдиному правлінню.
Приблизно від 1912 року бедуїнів заохочували селитися в хіджрах — поселеннях біля джерел води та придатних для обробітку земель. Одним із найвідоміших стала аль-Артавія. У хіджрах будували мечеті, організовували релігійне навчання, розподіляли землю й забезпечували мешканців необхідним для господарства. Проповідники поширювали суворе тлумачення ісламу, пов’язане з вченням Мухаммада ібн Абд аль-Ваххаба XVIII століття.
Перехід до осілості мав політичний сенс. Плем’я, яке звикло самостійно вирішувати питання війни та миру, ставало частиною системи, залежної від Ер-Ріяда. Проте ватажки не втрачали власних амбіцій. Зокрема, Фейсал ад-Давіш із племені мутайр використовував нову релігійну спільність і для зміцнення свого становища.
Завоювання Аравії
Бойові загони Іхвану стали важливою опорою Ібн Сауда. У 1919 році вони розбили військо хашимітського принца Абдалли поблизу Тураби. Згодом брали участь у встановленні контролю над Хаїлем і в наступі на Хіджаз, де розташовані Мекка та Медіна. У 1924 році захоплення Таїфа супроводжувалося вбивствами цивільних, а до кінця 1925-го Хіджаз перейшов під владу Ібн Сауда.
Ці перемоги принесли правителю землі та політичний вплив, але водночас зробили його залежним від озброєних союзників, готових діяти без наказу. Іхванські ватажки вважали подальші походи релігійним обов’язком. Ібн Сауд натомість мусив рахуватися з кордонами сусідніх територій, що перебували під британським впливом, і з необхідністю міжнародних домовленостей.
Чому союз розпався
Незгода загострилася після завоювання Хіджазу. Частина Іхвану засуджувала телеграф, автомобілі та інші нововведення, підозріло ставилася до контактів правителя з немусульманськими державами. Глибший конфлікт стосувався права самостійно здійснювати набіги. Напади на Ірак, Кувейт і Трансйорданію спричиняли прикордонні кризи й загрожували відносинам Ібн Сауда з Британією.
Спроби примирення, зокрема на зборах релігійних учених і племінних лідерів, не усунули суперечностей. Наприкінці 1928 року напади на торгові каравани та прихильників правителя загострили становище. Фейсал ад-Давіш і Султан ібн Баджад стали головними постатями повстанського табору. Їхні виступи вже були спрямовані не лише проти зовнішніх ворогів, а й проти влади в Ер-Ріяді.
Розгром на ас-Сабіллі
Наприкінці березня 1929 року біля ас-Сабілли сили Ібн Сауда розбили загони бунтівних Іхванів. Уряд мав перевагу в організації та озброєнні; проти кінних повстанців застосували, зокрема, кулемети. Ад-Давіш дістав поранення, а Ібн Баджад згодом здався і був ув’язнений. Однак одна битва не завершила війни: окремі загони продовжували напади протягом наступних місяців.
Британські документи того часу фіксують численні рейди на прикордонні території, переговори про видачу ватажків і пошуки притулку в Кувейті. На початку 1930 року основні групи повстанців склали зброю. Ад-Давіша ув’язнили; він помер у 1931 році.
Що залишилося після Іхвану
Не всі учасники братства воювали проти Ібн Сауда. Частина зберегла вірність правителю й залишилася в поселеннях. Згодом на основі лояльних племінних загонів розвивалися військові формування, з якими пов’язують походження Саудівської національної гвардії. Проте сучасна гвардія — державна структура, а не незмінене братство початку XX століття.
Іван Гудзенко
