Придивляюся пильніше – та це ж зовсім не квітка! Це – метелик! Він так відчайдушно, ніби прощаючись, тріпоче крильцятами… Певно, хоче роздмухати іскорку небайдужості. Шкода, це слово стирається з активного лексикону людства… А метелик тріпоче… Він просто вірить, що помах його крила зданий на диво. Маленьке диво, схоже на перетворення крижинки на сонячну крапельку. Я залишаю йому цю віру, окуляри сну мутнішають. Ні-ні, просто… певно, десь у глибині моєї душі сталося те диво, у яке вірив маленький метелик… Налаштовую окуляри сну і продовжую насолоджуватися помахом крил совісті.
Реальність суворо змінює окуляри сну на окуляри світанкового туману. Розмиті лінії… нечіткі силуети… пусті очі… безликий натовп… все таке сіре-сіре, немов дивишся у калюжу. Сірість святкує свою перемогу, гордо крокуючи вулицею. Холодні пальці байдужості заповзають за комір, лоскочуть, шепочучи: «Не пручайся… так краще… спокійніше… надійніше…» З кожним дотиком тих пальців, перестаєш помічати їхню крижану сутність, підкорюєшся, впускаєш в голову думки ні про що, аби тільки не думати про інших. Про тих, чиї обличчя – безликі, очі – пусті, душі – за сімома замками. Ти можеш відчинити кожен із тих замків, але навіщо? Чи впевнений, що те відкриття минеться безслідно? Чи зможеш і надалі залишатися сіро-незворушним, байдужим, відстороненим? Адже відкривши чужу душу, ти втратиш свій світанковий скарб – спокій! То хіба ж варта така дрібниця, як чужа душа тих жертв? Звісно ж, ні! Світанкові окуляри не можуть помилятися. Навколо починає з’являтися прозора оболонка, відмежовуючи від світу, маскуючи, роблячи таким же безликим, пустооким, пустодушним…
Ще кілька останніх сантиметрів відділяють мене від світу думок, страждань, переживань, співчуття. Ні-ні, не ворушися. Просто йди вперед, дихай, не думай, хоча, думай, але про себе, а не про інших. Довірся світанковим окулярам. Ще хвилина – і прозора оболонка заховає тебе. Але ж ні! Що ти робиш? Навіщо силишся розірвати свої невидимі кайдани? Ти ж просто перетвориш власну душу на живу рану, яка буде боліти за інших таким болем, який не зможуть угамувати жодні пігулки, мікстури! Все, вибір зроблено – ці окуляри мені не пасують! Хутко знімаю їх, змінюю на прозорі окуляри росяної стежки. Оце дива! Лінії стають чіткішими, образи – виразнішими. А очі… у них стільки кольорів, відтінків, напівтонів! Чому я раніше цього не бачила? Чому не могла відкрити душу цьому світу, у всій його багатоманітності? Очі…очі…очі…
Ось ці, сиві, як ті роки, що залишають свої відбитки не тільки у серці, а й на скронях, а в глибині – біль! Гострий, невимовний… його не виплакати і за кілька життів! Що ж робить він у цих прекрасних, чистих, небайдужих очах? Хто наповнив тим болем по самі вінця і навіщо? Невже може жити спокійно, знаючи, що десь є ті сиві очі, які живуть з болем, ховаючи його, як проказу, аби не відсахнулися, не кепкували, роз’ятрюючи ту рану? Як же хочеться викорчувати той нестерпний біль і дати сивим очам весняного щебету, літнього затишку, осіннього падолисту… Але ні, не візьмуть вони нічого із цих скарбів, бо біль заповнив собою все… Я пригортаю їх до себе, обережно, ніби вони кришталеві, ховаю їх від надокучливих поглядів, які тільки й чекають на видовища. А характер тих видовищ і не обходить, хай то буде хоч і смертна кара, аби яскраво, аби вражаюче, аби було про що поговорити за склянкою цикути із подібними собі тими, хто живиться чужим болем, розпачем, стражданнями! Я не дозволю глумитися над тими сивими очима! Ніхто не побачить, ніхто не дошкулить, не рознесе на своєму сорочачому хвості солоні бризки. Плачте! Плачте, сиві очі, не соромтеся сліз, соромитися має той, хто посіяв їх у вашій блискучій безодні. Сиві очі виливають свій солоний біль на живу рану моєї душі. Ні-ні, мені не болить. Я сильна! Прозорі окуляри росяної стежки, зробивши мене видющою, відкрили друге дихання, і я тепер можу все! Навіть, трохи більше, аби тільки сиві очі сяяли, як раніше… Як колись… Їхня душе ще пам’ятає те сяйво і поступово збере докупи непосидючих світлячків, які запалять вогник щастя, окрилення, сонячного запаморочливого багаття…
Я залишаю сиві очі, далі вже все залежить тільки від них. Окуляри росяної стежки ведуть мене глибше, в галерею очей, які раніше здавалися пустими, сірими, а зараз… зараз я бачу, що не все є тим, чим може здаватися і продовжую пошуки того, що приховували від мене туманні світанкові окуляри. Мої пошуки не тривали довго – ось вже й знайшлася пара очей, ніби й непримітних, але… ці, схожі на перестиглі вишні, очі хочуть здаватися незворушними, холодними… Усіляко силяться напустити на себе ілюзію надмірної діловитості, заклопотаності. Вони стороняться яскравого, барвистого, не блукають хвилями неба – не можуть дозволити собі такої розкоші!
Хоча небо і належить всім, але не кожен має сміливість поглядом розчісувати хмаринки, пірнати у їхні пухнасті обійми, спостерігати за їхнім карнавалом, відгадуючи, костюм якої істоти обрала яка хмаринка. От і ці очі теж поза святом неба, веселки та сонячного феєрверку. Схоже на очі дитини, яка намагається бути дуже-дуже уважною, серйозною, переслідуючи свої, тільки їй відомі цілі. Та варто їй відволіктися – і всю серйозність змітає веселий вітерець. Я маю розгадати ці очі, їхня таємниця не дає мені спокою! А очі пручаються, намагаючись напускати суворість, та ж видно, що то не їхнє. Від моїх окулярів не сховатися – я заглядаю в глибину очей – і вони вибухають міріадами вогників, грайливих сонячних зайчиків, яких просто замкнуто до клітки стриманості. Я випущу їх, нехай собі біжать. Аби ці очі-стиглі вишні сяяли, не ховаючись, не намагаючись здаватися такими, якими ніколи і не були. Аби їхнє єство святкувало звільнення від маски, яка не пасувала і була такою невимовно гіркою, що про неї із нічних солоних монологів знає тільки подушка… Більше не буде солі, тільки цукор, карамель і… трішки перцю, аби в очах стрибали бісики. Адже їм так пасує це сяйво на межі вибуху. Вибуху сміху, звичайно.
Іду далі, з думками про ті очі та цілим комплектом окулярів. Які ж одягнути зараз? Може, окуляри співчуття? Вони досить прозорі і дозволяють побачити дуже багато, навіть не особливо зрячим душам. Ледь окуляри співчуття торкнулися мого перенісся, як серед яскраво свята барв на мене подивилися очі… очі самоти. Їхній колір важко визначити, бо його стільки разів настояно на гіркоті розчарувань, солоних розкаяннях чи таких же солоних молитвах, що жодна палітра не упізнає. Я ніколи раніше не бачила таких очей. Вони не просто дивляться у душу, а прошивають її наскрізь, розпинають на хресті відчаю. Певно, тому й приховані від стороннього ока, для його ж безпеки та спокою. Спокій… очі самоти так багато можуть про нього розповісти… Їм, як нікому, те слово та й сам стан настільки поперек горла, що віддали б його, не шкодуючи! Проміняли б увесь, величезний лантух того остогидлого спокою на дрібочку уваги, радості, щастя. То що ж буде із вами, очі? Будете ви боротися за інакший бік дня, поза тінню, чи поглине вас болото байдужості і ви самі перетворитесь на тінь? Не все так просто і зовсім не однозначно, але ж так хочеться допомогти вам… Як же трапилось, що крізь вас дивиться самота? Це прокляття? Вирок? Чи власний вибір, зроблений колись, зопалу? Вам же хотілося колись тепла, затишку, сонця, правда ж? А що сталося потім? Те сонце спопелило вас, бо не для вас його було запалено, не для вас! Ви ж, не слухаючи та не вірячи зрячим очам інших, йшли далі за тим жорстоким пеклом. А коли змогли, нарешті, прозріти, не простили ту полуду, що відмежувала вас від реальності так невчасно та рішуче, тому й повінчалися із самотою, заповівши їй своє серце на довічне зберігання у шухляді, на підступній м’якій подушці спокою.
Я хочу допомогти вам, та чи хочете цього ви? А чи звикли вже до того, що кожної вільної хвилини, тобто, увесь час, пригортаєте до себе свій біль, смуток, відчай, обіймаєте його з ніжністю нареченої, плачете над ним, а потім – не відштовхуєте, не викидаєте, а збираєте до дрібочки у вузлика, аби знову і знову його розв’язувати, плакати… шкодувати себе? Я читаю відповідь у вас і все, що можу зробити – подарувати вам окуляри прозріння. Подивіться через їхні скельця на вміст того вузлика, що носите, як найцінніший скарб і станьте щасливими!
Окуляри кличуть мене далі, на пошуки нових очей з їхніми таємницями, сюрпризами, перевтіленням, звільненням… Хм! Який цікавий екземпляр! Блакитні, прозорі, чисті – просто очі янгола, а під іншим кутом – підступна крига, яка спершу надійно тримає на хребті приборканої річки, заманюючи на саму середину, а вже там – розбиває своє підступне дзеркало, аби поглинути, знищити, розчинити у своїй холодній владі. Потім – знову наповнюється чистою невинністю, що заколихує сумніви і, як перше, заманює на середину річки. То все ж, де справжнє амплуа цих очей? Якому їхньому виразу можна насправді довіряти? Може, вони дійсно такі лихі та підступні? Невже їх тішать ті провали до холодної реальності, яка підступно стискає крижаним кільцем горло чергового довірливого перехожого? Я не хочу в це вірити! Занадто просто звинуватити, заклеймити, присоромити… А я хочу розібратися, знайти ту силу, яка штовхає ці очі янгола на таку гірку підступність. Через окуляри я можу їх детально роздивитись – блакитні, як сполохані незабудки… І такі ж довірливі та чисті… Певно, теж вірять, що не забудуть, не облишать, не відвернуться із презирливою байдужістю. Але ж ця крига… Вона все псує… Певно, одного разу чиясь необережна думка посіяла колючий кришталик у цій чистій блакиті, а він не встиг розтанути у буденній круговерті, приріс і почав паразитувати, перетворюючи ці чисті озерця на підступну пастку. То ще ж тепер? Залишити цю кригу вироком, який зламає не одну долю? Який зруйнує віру у чисту блакить, прозорий кришталь, тендітні незабудки? Ні, це було б нечесно! Мої окуляри підказують, що все зовсім небезнадійно і все ще можна змінити. З материнським теплом я закутую блакитні очі в теплий плед, підсуваю ближче до вогників каміну, простягаю чашку духмяного чаю. І ось я вже стаю свідком дива – черговий ковток настояного на весняних струмочках літніх грозах, осінній щедрості землі чаю приводить у блакитні очі весну. Не на гостини, а додому, адже колись раніше вона тут жила. Весна святкує своє повернення! Наповнює очі пролісками, рястом. А очі… очі сяють! Не колишнім холодним сяйвом місяця, який звик тільки брати, поблажливо повертаючи лише крихту світла, холодного, сумнівного, а якимось новим незбагненним променем. Певно, його зіткано із добра, любові, радості, бо осяює всю душу, наповнюючи її сонцем, квітами та весною.
Я щаслива за вас, блакитні очі! Ви заслуговуєте на свою весну. Ніжну, теплу, сонячну, птахоспівну, квітучу. Я вірю, що ви збережете її, не залишаючи жодних шансів зимі. І недаремно вірю – мене б ви ще могли обдурити, але не мої чарівні окуляри, які бачать вас наскрізь. Залишайтеся у своїй весні, щедро ділячись нею із кожним, хто загляне в глибину вашої незабудкової душі. А я піду далі, мене кличуть окуляри…
На землю поволі витікають сутінки, ніби хтось глазурує ними повітря. Перший шар – сіруватий, другий – темніший, третій – зовсім чорний і останній штрих – щедра пригорща зірок, які чіпляються за свіжу глазур, ніби стрази і починають діловито сяяти.
Невже більше нічого не станеться? Знімаю окуляри розчарування, рука тягнеться до окулярів сну, але, помилково, вихоплює з торбинки інші – окуляри пильності. Через них я, нарешті, помітила, що із нічної прохолоди на мене дивиться пара чорних очей. Ніби хтось вихопив із неба найяскравішу зірку, потовк її у ступці та обережно з’єднав із великою ложкою смоли. Що ж приховано у глибинах цієї краси? Невже і їм потрібна моя допомога? Придивляюся, аж дійсно. Липка натура смоли виконала неприємну роль – до неї прилипло стільки душевного бруду. Звідки ж він узявся? Невже від чорних очей? Та ні, тут інший господар, та й не один! Та, власне, нічого дивного немає – не кожен може собі дозволити захоплюватися незвичним, не намагаючись вигадати для нього страшну, бридку неприємну легенду. Навіщо? Ну, а що залишається робити, коли знань недосить? Розум – безпорадно чи тактовно мовчить, серце – у нього своя гамма почуттів… і не завжди світлих та добрих. От і вмикається прилад, що його вмонтовано до деяких душ чи не від народження, аби продукувати бруд… Його потім можна щедро роздаровувати оточуючим, жбурляючи в обличчя, а якщо не вистачає сміливості, а бруду ну так багато, що просто нікуди подіти – можна жбурнути кілька щедрих пригорщ у спину. Головне – самому ретельно заховатися та встигнути відмити від бруду руку, щоб потім, нею ж, співчутливо поплескати по плечі, синхронно промовляючи щось, типу: «Ох вже ж ці люди! От я – інша справа! Я – твій щирий друг і ніколи б так не вчинив!» При цьому, ще й в очі заглядати буде так, ніби він є найбільшим благодійником для вас, а ви, зрозуміло, винні йому свою дружбу і абонемент у своїй душі. То, що ж робити вам, чорним очам, якщо вже не можете ви стати сірою тінню, якої так багато довкола? Просто звикніть, що ви – інакші, унікальні, і у цьому ваша перевага. То ж чи варто прихиляти свою душу зоряного неба до кожного, хто має маску, схожу на вираз обличчя друга? На це питання вам потрібно знайти відповідь самостійно, а все, що я можу зробити для вас – подарувати захисті окуляри. Вони незвичайні, як і ви, адже захищають не від сонця, а від темряви, тіні, бруду, який є, бодай у чиїхось думках. Ваша мудрість, терпіння, помножені на магію цих окулярів – могутня зброя, яка врятує ваш зоряний блиск.
Не знаю, як ви, а я для себе відкрила сьогодні цілу галактику почуттів, переживань, думок і очей, що ховають у собі кольори, відтінки, напівтони, а найголовніше – свою правду. І нехай вони здаються лихими, ворожими, гордими, підступними, але здаватися – не означає бути! І я дуже хочу вас попросити тільки про одне: не проходьте повз очі… не проходьте повз долі тих, кого можете урятувати. Нехай вам щастить!
Барнич Оксана
м. Чернігів
