[Фрісбі-версія фрески «Створення Адама» Мікеланджело Буонарроті]

Фрісбітаріанізм

Суть фрісбітаріанства (англ. frisbeetarianism) виразив її популяризатор – американський сатирик Джордж Карлін : «Коли людина помирає, то її душа підноситься і летить неначе фрісбі, на дах, де і залишається лежати». У душі, як і в фрісбі, є два шляхи : або залишитися цілим на висоті, або ж бути побитим і після цього спаленим. Після цього відбувається свята подія «Вознесіння», коли хтось приходить із драбиною та збирає душі. Але найкращий наслідок для фрісбітаріанця – це долучитися до кінцевої небесної гри. Вважається, пародією на вірування у потойбічне життя, в першу чергу християнські уявлення. Сам же сатирик, ймовірно, це використав у рамках одного із гумористичних конкурсів «Washington Post», де з’єднав слова «фрісбі» та протестантську течію «пресвітеріанство». Також, йому належить ще один фрісбі-вислів: «Я не вірю в реінкарнацію. Я сильний фрісбітаріанець». Для послідовників «релігії» даний сатирик – це Великий Диск (англ. Grand Disc).

Попри популярну думку, Карлін не є першим автором даної пародійної релігії. Термін був придуманий раніше в 1975 році Джімі Стаффордом – американським коміком, актором та музикантом. В 1980-му році американський гуморист та журналіст Герб Карн використовував дану «концепцію» в своїй колонці «Постійний любовний лист в Сан-Франциско» (англ. «a continuous love letter to San Francisco»). Пізніше, в 2002 році чиказький драматург Джеймс Шерман використав даний жарт в своїй виставі «Друг старого чоловіка». Згідно сюжету, дочка таким комічним чином приміряється із хворобою свого батька, якому лікар дає лише півроку життя через ракове захворювання.

Фрісбітаріанізм

[Джордж Карлін]

Між іншим, фрісбі-релігія може використовуватися, як жарт серед любителів диску. Так серед гравців таких видів спорту, як алтімат (англ. Ultimate) та диск-гольфу (англ. Disc Golf) є «прихильники» фрісбітаріанізму. Тому, як варіант, фрісбітаріаніство можуть визначити, як «віра в те, що ти живий, поки ти продовжуєш грати в алтімат». Батько сучасного фрісбі – Ед Хедрік, теж популяризував данні ідеї. Так винахідник стверджував, що «Я відчуваю, що у фрісбі задіяний якийсь дух» та «Ми говорили, що фрісбі – це справді релігія. Фрісбітеріанці – ми б себе назвали». Також Хедрік перефразував Карліна: «Коли ми помремо, ми не попадемо до чистилища. Ми просто приземлюємося на дах і лежимо там». А після смерті його прах був вилитий у обмежену кількість меморіальних фрісбі.

На даний час, дана релігійна пародія малопоширена. Існує у вигляді невеликої групи Facebook та, як жарт у блогах чи коментарях. І як бачимо, включає, як любителів релігійної сатири, так і фанатів фрісбі. Науковим співтовариством ніяк не досліджена, окрім згадки, як релігійна пародія у книзі психолога Джонатана Сміта «Псевдонаука та паранормальні явища. Критичний погляд».

Дмитрук Андрій