Феофан Прокопович – найяскравіший представник української філософської думки, прихильник європейського раціоналізму, просвітництва, секуляризму.Народився в місті Києві у 1681 році, в родині купця. Отримав прекрасну освіту в Києво – Могилянській духовній колегії. Навчався в Польщі, а потім у Римі, після чого змушений був прийняти греко-католицизм. У 1704 році після свого повернення до Києва, приймає монарший постриг, стає ченцем. Займається викладанням богослов’я, піїтики, риторики при Києво – Могилянській колегії.
У 1709 році починає цікавитися церковним проповідництвом. Виголошує промову на честь славної перемоги російського царя Петра І над шведами під Полтавою. У 1711 р.- був призначений Петром І на посаду ректора колегії. Підтримував царя під час Прутського походу. У 1716 році Прокопович отримав повідомлення про те, що йому негайно потрібно з’явитись в Санкт – Петербурзі, несподівано він стає близьким у свиті царя.
Заручившись підтримкою Петра І, провів церковну реформу, скасувавши патріаршество, замінивши його на Священний Синод. Після вдалої ліквідації патріаршества, був призначений віце – президентом Священного Синоду. В історії української філософії, Прокопович відомий не лише як яскравий публіцист, але й як автор політико – філософських трактатів, наприклад: «Слово про владу і царську честь», «Правда монаршої волі».
Він намагався обґрунтувати ідею освіченого абсолютизму, виступав проти церковної опозиції по відношенню до Петра І, ставши теоретиком імперіалістичної держави. У 1718 році за свої заслуги перед імператором, його було висвячено в сан єпископа, а в 1725 році – призначено архієпископом Новгородської кафедри. Йому не подобалася діяльність імператриці Катерини ІІ, Прокопович вбачав у ній загрозу для Російської імперії. Натомість у 1730 році Прокопович підтримав Анну Іванівну у боротьбі з верховенством, таким чином бажав встановити самодержавний уряд.
Феофана Прокоповича вважають високоінтелектуальною людиною свого часу, освіченою, як знавця мов, якими оперував при написанні історичних, педагогічних, юридичних творів. Його бібліотека складає понад 30000 томів книг. Видатний поет, теоретик літератури, коментатор, перекладач багатьох творів, філософських праць.
Велика заслуга Прокоповича полягає в тому, що він відіграв ключову роль при створені Академії наук, до якої входили інтелігентні люди, такі як Брюс, Кантемір і Татищев. Його філософські погляди ґрунтуються на основі цінностей, які внесла європейська культура. Під час свого навчання у Києво-Могилянській академії, єзуїтських школах міста Львів, Краків, в римо-католицькому колегіумі святого Афанасія, значний вплив на подальший розвиток його філософії справив європейський раціоналізм.
Про що можуть свідчити курси лекцій з філософії, які Феофан Прокопович проводив у Києво-Могилянській академії для своїх вихованців. Також слід зазначити, що і на принциповому положенні цього курсу, що є по – перше: утворення матерії і форми, як рівнозначних основ природних тіл, і по – друге: визнання у поняттях нереального якогось розділення сутності та існування. Ідеї мислителя у першу чергу були направлені проти абсолютизації форми (ідея була сформована ще Платоном і Арістотелем), стверджень, що співпадіння сутності та існування можливе лише в Богові, проте не в його творіннях.
Пізніше, у богословських ідеях Ф.Прокоповича будуть прослідковуватися впливи ідей видатних філософів, зокрема Бенедикта Спінози, Френсіса Бекона, Рене Декарта, Георга Лейбніца. Його вважають першим, хто спробував створити системне богослов’я. Прокоповичем було висунуто ідею «наукового богослов’я», на його думку у визначених рамках, богословська апологетика набуває свого роду науково – філософського плану, де філософські ідеї миттєво стають феноменом історико-богословського ряду.
Вихідним пунктом усієї богословської системи мислителя стає твердження про єдність Бога і світу, які розкриваються як єдність творчих сил. Божественну енергію, Прокопович інтерпретує як потенцію, що рухає світ, можливі речі матеріального світу. Свою перевагу надає впорядкованості й розумності перед свободою, яка впорядкувала цей світ. А тому, на думку Феофана, Бог є вільним у тому плані, що немає ніякої зовнішнього примушення. Проте, дії здійснюються у співвідносності з властивою йому внутрішньою необхідністю.
Про активність світу він говорить як про вияв подвійного характеру: що є результатом вияву Бога у світі, і друге – наслідок саморозвитку природи. Тобто це означає, творча енергія, що знаходиться поза усілякими законами, в теології Прокоповича є властивою самій природі. Визнання раціонального і доцільного устрою матеріального світу, де якісною ознакою є присутність божества у ньому, приводить філософа до логічного висновку.
Згідно цього висновку, примирення людини із всезагальним порядком можливе лише через розум. Особливо у богослов’ї, розум повинен бути підпорядкований тільки вірі, а науковий пошук релігійних істин повністю має бути виправданий. Феофан Прокопович погоджується з ідеєю Лейбніца, згідно поглядів якого істини одкровення є вищими істин розуму, але ці істини не проти нього.
За Феофаном Прокоповичем, принцип влади має божественне походження. Бог наділяє цією владою правителя через направлену ним волю народу (демократія). Тобто означає, що основою влади поряд з божественною волею виступає взаємна згода монарха і народу. Незрозуміло, чому, погляди Прокоповича розходились з православним вченням, що стосувалося симфонії влади, перетворення цих поглядів в життя вело лише до секуляризації та зменшенні ролі самої церкви в російському суспільстві.
Феофан Прокопович помирає у 1736 році. Тіло його було поховано на одному із міських кладовищ Петербурга.
Богдан Стрикалюк
Магістр релігієзнавства
