Джон Елліс МакТаггарт і його “Нереальність Часу”

 Джон Елліс МакТаггарт і його “Нереальність Часу”

(одна з найважливіших праць відомого британського філософа вперше в українському перекладі)

Переклав Юрій Олійник

Джон Елліс МакТаггарт і його “Нереальність Часу”

Давня східна мудрість вчить, що “вчора” – це лише інакша назва “сьогодні”.  І якщо трохи подумати, якщо трохи відступити від озвичнілого погляду на Час, то швидко зрозумієш, що, справді,  наше вчорашнє було сьогоднішнім. Мало того, наше вчорашнє було дуже далеким майбутнім. Відтак воно стало недалеким майбутнім, потім стало теперішнім, тепер воно стало недалеким минулим, а в майбутньому воно стане дуже далеким минулим… Але як вчорашнє може бути майбутнім? І чи може минула подія змінюватися? Не може? Але чи залишається вона незмінною, якщо з кожною хвилиною стає все більш віддаленою у часі? Чи це просто змінюються наші характеристики цієї події? Тоді виходить, що Час – це те, що ми самі приписуємо подіям, а насправді події плавають у морі безчасовості?

Той, хто бодай одного разу замислився над такими запитаннями, уже вступив у світ Джона МакТаггарта, точніше – вступив у світ, який явив нам Джона МакТаггарта.

Цей світ простягається в такі далекі обшири, що мимоволі нишкнеш від потрясіння перед його величчю, мимоволі заплющуєш очі від проникливого світла розуму, мудрості й логіки, що виповнює цей світ.

Про цей світ можна сказати, що це світ безконечного пошуку істини, а отже, це світ безконечної доброти. Адже ці два поняття – пошук істини і доброта – є взаємообумовленими, бо той, хто не шукає, той уже підпорядкований чомусь іншому, що має дуже мало спільного з добротою.

У цьому світі можна їздити на триколісному велику і вітатися з кожним зустрічним котом чи метеликом, можна прошкувати, смішно шаркаючи ногами, як це робив МакТаггарт, і при цьому твердити, що справжня реальність сповнена люблячими духовними сутностями (loving spirits), і що Час, який ми звикли означувати у хвилинах, роках, тисячоліттях, у термінах минулого, теперішнього та майбутнього, не має жодного відношення до цієї реальності. І бути при тому дуже далеким від містики…

Джон Елліс МакТаггарт (1866-1925) відомий філософській спільноті передусім своїми студіями з філософії Гегеля: “Студії з гегелівської діалектики” (“Studies in the Hegelian Dialectic”, 1896), “Студії з гегелівської космології” (“Studies in Hegelian Cosmology”, 1901), “Коментар до логіки Гегеля” (“A Commentary on Hegel’s Logic”, 1910), в яких він обстоює тези про нереальність часу, непридатність модальних понять для означення реальності, справжнє значення діалектики та ін. Про значення цих робіт МакТаггарта добре сказав свого часу Б. Рассел: “Хіба можна мати бодай шанс у дискусії з людиною, яка так переконливо сперечається з Гегелем?” Широкий резонанс мала найбільша (двотомна) праця МакТаггарта “Природа існування” (“The Nature of Existence”, 1921, 1927), де, крім іншого, наведено незаперечні аргументи на користь необхідності проведення чіткого розмежування між реальністю та існуванням. Згідно з МакТаггартом, реальність не слід ототожнювати з існуванням, оскільки концептуально можливим є те, що щось може бути реальним і, разом з тим, не існувати.

Однак найбільшого розголосу набула невелика праця МакТаггарта “Нереальність Часу”.

Без перебільшення можна сказати, що опублікування цього есею в “Mind” у 1908 році стало для філософів такою самою революцією, що й публікація знаних ейнштейнових досліджень у “Annalen der Physik” у 1905 році. Подібно до Ейнштейна, МакТаггарт запропонував і блискуче аргументував абсолютно новий підхід до філософського осмислення природи Часу. Підхід, на перший погляд, парадоксальний і неможливий, і разом з тим, логічний, переконливий і незаперечний. І подібно до ейнштейнової теорії, дослідження МакТаггарта стало джерелом численних інтерпретацій, які не лише підтверджували його результати, а й закладали основи нового світобачення, нових концепцій і теорій.

Сьогодні “послідовності МакТаггарта” стали підручниковими. Без неперевершеної мактаггартової логіки не обходиться жодне західне філософське дослідження, що так чи інакше торкається питань, пов’язаних з природою реальності та логікою її пізнання. Варто погуглити прізвище “McTaggart”, щоб у цьому переконатись (критичний огляд корпусу наукової літератури, присвяченої “Нереальності Часу” див., напр., у праці: Ingthorsson, R. D. McTaggart’s Paradox. – Routledge, 2016).

У “Нереальності Часу” МакТаггарт розглядає два способи розрізнення подій у Часі. Один передбачає розрізнення за принципом “раніша подія/пізніша подія”. Він називає такий спосіб “В-послідовністю”. Другий спосіб випливає з визначення у межах цієї В-послідовності події, що є теперішньою. Визначивши одну подію як теперішню, всі інші події можна розікласти на такі, що є минулими по відношенню до теперішньої події, і такі, що є майбутніми по відношенню до теперішньої події. Послідовність, що передбачає такі означення (минуле, теперішнє та майбутнє), МакТаггарт називає А-послідовністю. Він блискуче доводить, що приймаючи за реальну А-послідовність, ми неминуче опиняємося у хибному колі суперечностей, а відтак перебіг часу у формі А-послідовності не є реальним. Довести реальність плину Часу за допомогою самої лише В-послідовності неможливо, оскільки вона як така, тобто без А-послідовності, не передбачає зміни, а зміна є головним фактором Часу. Загадкова послідовність, що випливає з нереальності А-послідовності та нереальності В-послідовності, називається С-послідовністю. Тобто А- та В-послідовності є ілюзорним проявом С-послідовності.  Ця послідовність є безчасовою, хоч вона й характеризується певним порядком і перманентними відношеннями між позиціями в ній. Така інтерпретація, як визнає сам МакТаггарт, є близькою до гегелівського розуміння Часу, оскільки Гегель розумів часову послідовність як рефлексію, хоч і викривлену, чогось, що притаманне реальній природі безчасової реальності (на відміну від Канта, який не розглядав можливості того, що у природі ноумена щось має відповідати часовому порядку, що з’являється у феномені).

Висновки щодо С-послідовності МакТаггарт розвиває у своїй праці “Природа існування” (зокрема, в другому її томі). Він аргументує С-послідовність як перманентний порядок, що не передбачає жодного напрямку, порядок за принципом “включеності” (inclusiveness). Позиції С-послідовності нашаровані одна на одну у відповідності з величиною контенту цілого, який вони містять у собі – від менш інклюзивних до більш інклюзивних (подібно до концентричних кіл) або від таких, що меншою мірою відображають ціле, до таких, що відображають його більшою мірою. Наші звичні уявлення про те, що ми рухаємося в часі, є відбитком нашого просування до кінцевого пункту С-послідовності, який і є найбільш адекватною репрезентацією безчасової реальності. На думку МакТаггарта, таких С-послідовностей, кожна з яких є репрезентацією безчасової реальності, існує безліч – стільки, скільки існує “Я-сутностей” (див. нижче).

МакТаггартів погляд на Час є логічним розвитком його онтології. За МакТаггартом, все, що є реальним або існує, має бути субстанцією, властивістю або відношенням. Субстанція є первинним “досконалим і завершеним цілим”. Це та фундаментальна нематеріальна (spiritual) основа, абсолютна реальність, де все є наявним у, так би мовити, “неіндивідуалізованому” стані (“індивідуалізація” і “матеріалізація” відбувається на рівні властивостей та відношень). Така постановка питання (а саме – заперечення існування матерії), як переконливо доводить МакТаггарт, нічого не змінює ні в результатах наукових пошуків, ні в нашому повсякденному досвіді; вона змінює лише метафізичні установки (metaphysical theory) (див.: McTaggart, J.M.E. The Nature of Existеnce. – Cambridge: Cambridge University Press, 1927. – Vol. II. – Р. 52-54). Крім того,  заперечення існування матерії не загрожує і сповзанням у бік соліпсизму (Там само. – Р. 121-122).

Цю абсолютну реальність складають незчисленні нематеріальні “Я-сутності” (the selves) або нематеріальні субстанції: “Таким чином, ці Я-сутності займають унікальну позицію в універсумі. Вони і лише вони самі є первинними [його] частинами. І вони, саме вони самі, є реципієнтами. Цим вони відрізняються від своїх власних частин, які всі є вторинними частинами … і які є перцепціями, але не реципієнтами” (Там само. – Р. 120). Властивість мати певний контент складає духовну природу (stirituality) цих сутностей: “Я пропоную визначати властивість духовного [тобто такого, що належить до сфери духу. – Ю. О.] як властивість мати контент, що він увесь є контентом однієї або більше Я-сутностей. Ніщо не може мати такої властивості, окрім субстанцій, і, отже, ніщо, крім субстанцій, не є духовним. Я-сутності, звичайно, відповідатимуть такому визначенню […] Контент будь-якої такої субстанції називатиметься дух (spirit)”. (Там само. – Р. 62). За МакТаггартом, кожна істота, безвідносно до того, чи наділена вона самосвідомістю, є “Я-сутністю”: “Отже, що мається на увазі під Я-сутністю? Слід зазначити, що властивість бути Я-сутністю є простою властивістю (simple quality), яка відома мені, оскільки я сприймаю – у точному сенсі цього слова – одну субстанцію як таку, що має таку властивість. Цією субстанцією є я сам. І я вважаю, що кожна самосвідома істота, тобто кожне Я, яке знає, що воно є Я, безпосередньо сприймає себе у такий спосіб”. (Там само. – Р. 62; про те, що Я-сутність може і не бути самосвідомою див.: Там само. – Р. 79-81).

 

На думку МакТаггарта, наше сприйняття складається з двох рівнів. На першому рівні ми сприймаємо абсолютну реальність якою вона є – безчасовою та нематеріальною (spiritual). На другому рівні ми “продукуємо” об’єкти з того, що одержуємо на першому рівні, і сприймаємо їх як чуттєві матеріальні об’єкти (sensa). Як про це зазначають дослідники: “Таким чином, [згідно з МакТаггартом. – Ю. О.] мої перцепції справді репрезентують існування чогось інакшого, ніж я сам, однак грубо викривлюють природу того, що сприймається” (див.: McDaniel, K. John M. E. McTaggart // The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Winter 2016 Edition), Edward N. Zalta (ed.), URL = <https://plato.stanford.edu/archives/win2016/entries/mctaggart/>).

У термінах темпоральності, абсолютна реальність включає в себе все те, що ми називаємо “минулим”, “теперішнім”, “майбутнім” та порядком “до” і “після ” (А-послідовності та В-послідовності). Відтак, і минуле, і теперішнє, і майбутнє є однаково реальними. Таку філософську позицію часто називають етерналізмом (від лат. aeternitas – “вічність”) (докл. про співвідношення поглядів МакТаггарта з етерналізмом див.: Ingthorsson, R. D. McTaggart’s Paradox. – Routledge, 2016. – Р. 111 і наст.).

МакТаггарт назвав свою філософську систему ідеалізмом, однак це більшою мірою було продиктовано філософською традицією, ніж змістом його теорії. Сам він визнавав, що радше схарактеризував би свою теорію як “спіритуалізм” або “психізм”, якби ці терміни не були пов’язані, відповідно, з надто широким колом різних по суті поглядів та психологією. “Наш висновок про те, що ніщо з того, що є духовним, не є також матеріальним або чуттєвим, залишає можливість того, що те, що є реально духовним (spiritual), може проявлятися (may appear) як матеріальне або чуттєве. І справді, саме так це і має бути”. (Там само. – Р. 118-119).

Відтак, не дивно, що висновки МакТаггарта підтверждуються результатами, одержаними у рамках фізики малих величин. Йдеться про загальну думку фізиків про те, що на фундаментальному рівні універсум постає радше як сукупність можливостей (тобто того, що не охоплюється нашими звичними означеннями матеріального та ідеального), які стають реальністю лише у процесі спостереження (див., напр.: Гейзенберг, В. Физика и философия. Часть и целое. – М.: Наука, 1989. – С. 25, 35). У цьому розумінні, промовистими є паралелі між онтологією МакТаггарта і принципом “все з біту” (it from bit) та антропним принципом співучасті (Participatory Anthropic Principle) одного з фундаторів інформаційної (цифрової) фізики Дж. Вілера, згідно з якими кожен елемент фізичного світу має у своїй основі нематеріальне інформаційне джерело, тобто інформація складає фундаментальну основу універсуму, а реальність універсуму постає лише у взаємодії інформації зі спостерігачем (див.: Wheeler, J. A. Information, physics, quantum: The search for links // Zurek, W. H. Complexity, Entropy, and the Physics of Information. – Redwood City, California: Addison-Wesley, 1990. – P.5; див. також: Chalmers, D.J. Facing Up to the Problem of Consiousness // Journal of Consciousness Studies. – 1995 –  2(3). – P. 200-219).

Повертаючись до проблеми Часу, слід зазначити, що, підтверджуючи аргументи МакТаггарта про нереальність Часу, відомий математик і філософ К. Гьодель у 1949 р. розвинув аргумент про те, що така нереальність підтверджується спеціальною теорією відносності, а саме відносним характером одночасності: “Найбільшим висхідним положенням спеціальної теорії відносності є відкриття нової і дуже дивної властивості, а саме відносності одночасності (relativity of simultaneity), яка великою мірою стосується послідовності [подій]. Твердження про те, що події А та В є одночасними (а для великого класу пар подій також і твердження про те, що А сталася перед В), втрачає своє об’єктивне значення, оскільки інший спостерігач, з такою самою претензією на точність, може стверджувати, що А та В не є одночасними (або що В сталася перед А)”. Тобто відносний характер одночасності проявляється в тому, що одночасність є залежною від системи відліку, в якій перебуває спостерігач. Подія, яка є теперішньою в одній системі відліку, може бути минулою або майбутньою відносно іншої системи відліку. І якщо “теперішність” вважати за головну ознаку існування, то виходить, що подія, яка існує (є теперішньою) в одній системі відліку, може не існувати (бути минулою чи майбутньою) відносно іншої системи відліку. Звідси: у будь-якому разі, коли ми стверджуватимемо, що час плине об’єктивно, завжди існуватиме можливий спостерігач з інакшим досвідом сприйняття цього плину, котрий не вважатиме цей плин об’єктивним. (Goedel, K. A remark on the relationship between relativity theory and idealistic philosophy // Albert Einstein: Philosopher-Scientist (Library of Living Philosophers). –  La Salle, IL: Open Court, 1949. – P. 555–562. – Ресурс: https://www.researchgate.net/publication/262714457

Вважається, що спеціальна теорія відносності має суттєвий недолік, а саме: вона не враховує вплив гравітації на простір і час. Натомість у загальній теорії відносності це враховано і зроблено висновок про те, що розподіл матерії корелюється з викривленням простору-часу. Ця теорія дає змогу аргументувати безконечні просторово-часові моделі. Однією з таких є звична нам конечна модель простору-часу (від фази Великого вибуху до фази Великого стиснення). Цікаво, що в цьому загальна теорія відносності збігається з висновками, одержаними МакТаггартом, адже, на його думку, С-послідовність також є конечною (finite) (див.: McTaggart, J.M.E. The nature of existеnce. – Cambridge: Cambridge University Press, 1927. – Vol. II. – Р. 280).

Крім того, у квантовій фізиці загальновизнаною є думка про те, що на фундаментальному рівні Часу не існує (так само, як у С-послідовності та абсолютній реальності МакТаггарта), тобто, що Час є приданим феноменом (emergent phenomenon), хоча, звичайно, всі дослідники сходяться в тому, що навіть уявити таку безчасову реальність надзвичайно важко (докл. про це див: Monton, B. McTaggart and Modern Physics. – Ресурс: www.philsci-archive.pitt.edu).

Цікавими є також паралелі між теорією МакТаггарта та теорією “прихованого або згорнутого порядку” (implicate order) відомого фізика Д. Бома (її називають також теорією “голоруху” (holomovement) або “голографічною парадигмою”), згідно з якою “порядок світу як структури речей, які у своїй основі є зовнішніми по відношенню одна до одної, виникає з більш глибокого прихованого порядку”. Подібно до МакТаггартових С-серій, “згорнутий порядок” Бома також є безчасовим. (Ілюстрацією “згортання-розгортання” може бути інформація, з якої формується телевізійне зображення; ця інформація згорнута у радіохвилі, яка переносить її як сигнал, а функція телеприймача полягає в тому, щоб розгорнути цю інформацію на екрані. Докл. див.: Бом, Д. Развертывающееся значение. – Пер. на рус. яз.: М. Немцов, 1992. // Электронная публикация: Центр гуманитарных технологий. — 01.02.2011. URL: http://gtmarket.ru/laboratory/basis/5119; а також: Bohm, D. Wholeness and the Implicate Order. – London: Routledge & Kegan Paul, 1980).

Загалом, визнання ілюзорної природи часу з кожним роком стає дедалі популярнішою ідеєю серед фізиків і філософів. Дехто вважає навіть, що неправильне розуміння природи Часу якраз і є головною перешкодою для об’єднання квантової і класичної фізики та створення “єдиної теорії поля”. У своїй праці “Кінець Часу” британський фізик Дж. Барбур переконливо доводить, що саме розуміння ілюзорності часу, причинності і т. зв. першовитоків стане головною ідеєю майбутньої революції у фізиці, і що “нові безчасові принципи пояснять нам, чому ми звикли вважати, що Час плине” (див.: Barbour, J. The End of Time: the Next Revolution in Physics. – New York: Oxford University Press, 2001. – P. 14).

Цікаво, що безвідносно до сприйняття чи не сприйняття аргументації МакТаггарта, запропонована ним категоризація послідовностей подій (А-, В- та С-послідовності) стала у західній філософській спільноті традиційною. Філософські концепції Часу поділяються на (1) А-теорії, згідно з якими наш усталений поділ (минуле, теперішнє, майбутнє) є безпосереднім відображенням реального онтологічного поділу, а відтак Час є динамічним; (2) В-теорії, згідно з якими природа Часу не передбачає онтологічного розмежування між минулим, теперішнім та майбутнім (тобто таке розмежування є умоглядним), а відтак Час є статичним; (3) змішані теорії (напр., С+А-теорії), в рамках яких Час поділяється на Час, даний у нашому досвіді (епістемічний Час, А-послідовність), та Час, даний у нашому раціо (онтичний Час, С-послідовність); досвід перебігу Часу випливає із взаємодії мозку людини з онтичним Часом.

Стосовно, так би мовити, кириличної частини світу, то з багатьох причин праці МакТаггарта досі залишаються тут terra incognita як для тих, хто займається філософією професійно, так і для тих, хто просто намагається зрозуміти світ, в якому живе. І перші і другі поділяються на тих, хто володіє англійською достатньою мірою, щоб читати ці праці мовою оригіналу, і на тих, хто може ознайомитися лише з тими уривками, які наведені в україномовних чи російськомовних філософських і навколофілософських працях.

Зважитися на повний переклад “Нереальності Часу” було непросто. Мова про те, що читати праці МакТаггарта набагато легше, ніж їх перекладати. А перекладати їх важче не тому, що ті праці сповнені важкозрозумілих і важких для перекладу слів, виразів, термінів (це не так, і кожен може в цьому переконатися), а просто тому, що ми здебільшого читаємо не слова, а те, що з них виростає, так само, як у музиці ми слухаємо не ноти чи звуки, а щось якісно інакше, що породжується нотами чи звуками. І оте “щось” ми майже завжди розуміємо інтуїтивно, сукупно, без розбивки на слова чи ноти. Натомість переклад вимагає чіткості і виваженості кожного слова і кожного розділового знаку. Інакше це буде не переклад, а переспів, а переспіви можуть бути цікавими хіба що на сцені.

Як відомо, є принаймні два способи перекладу: за реченням і за абзацом. Навряд чи потрібно пояснювати різницю між ними. Я дотримувався першого способу. Логіка англійської мови передбачає наголошування останньої частини речення, натомість за логікою української мови наголошується перша його частина. У перекладі це враховано там, де це було необхідно. В цілому, я намагався триматися близько до слів, тому, зізнаюся, часом програвав у стильовому відношенні. Сподіваюся, що вдумливий читач мене зрозуміє і пробачить.

Наприкінці хочу додати іще одне, можливо найсуттєвіше, зауваження чи радше просто пораду. Звично піддавшись скролінговій спокусі і прудко пробігшись очима по рядках цієї праці, ви нічого не зрозумієте. Марно сподіватися, що ви зможете таким чином швидко “вхопити суть”. Так ви її не вхопите. Ба, більше: навіть уважно прочитавши цей есей, ви з першого разу мало що зрозумієте. Принаймні ви зрозумієте не все. Так звані мактаггартові  парадокси стали в західній філософії притчею во язицех. Деяким з них присвячені окремі філософські дослідження. Так що вам не слід засмучуватися з приводу власного нерозуміння. Крім того, кількаразове вдумливе прочитання, яке я раджу, відкриватиме в цьому есеї нові й нові смисли. У цьому я переконався на власному досвіді. І ці смисли є так само безконечними, як і ті обшири, яким присвячена дана праця.

Принагідно висловлюю велику подяку доктору філософських наук, професору О. В. Кулику за підтримку ідеї перекладу цієї важливої праці, редагування тексту та допомогу в узгодженні наукової термінології МакТаггарта з українськими відповідниками.

Переклад здійснено за виданням: McTaggart, J. E. The Unreality of Time // Mind: A Quarterly Review of Psychology and Philosophy. – 1908. – No. 17. – P. 456-473.

 

Переклав з англійської: Ю. М. Олійник.

Джон Елліс МакТаггарт

Нереальність Часу

Твердження про те, що Час є нереальним, а всі положення, що спираються на його реальність, є помилковими, може, безперечно, здатися вкрай парадоксальним. Адже таке твердження віддаляє нас від звичної точки зору набагато більше, ніж твердження про нереальність Простору чи нереальність Матерії. На такий рішучий розрив з озвичнілими поглядами нелегко зважитися. А проте, виявляєтся, що віра в нереальність часу дивним чином притягувала людей у всі віки.

У філософії та релігії Сходу доктрина про нереальність часу є надзвичайно важливою. І на Заході, де філософія і релігія пов’язані між собою меншою мірою, ця сама доктрина також постійно обговорюється як у спільноті філософів, так і серед теологів. Теологія ніколи не поривала надовго з містицизмом, а майже всі містичні вчення заперечують реальність часу. Серед філософів час вважали нереальним Спіноза, Кант, Гегель і Шопенгауер.  На сьогодні двома найважливішими течіями у філософії (за винятком тих, які є виключно критичними) є ті, що спираються на праці Гегеля та Бредлі. А обидві ці школи заперечують реальність часу. Такий збіг позицій є, безперечно, дуже важливим, надто якщо зважити на те, що згадана доктрина набирає таких різних форм і підтверджується на основі таких різних аргументів.

Я вважаю, що час є нереальним. Цей мій висновок спирається, однак, на ті докази, які, гадаю, не використовує жоден зі згаданих мною філософів; саме такі аргументи я і хочу навести в даній статті.

Зважаючи на те, що час постає для нас prima facie, позиції в часі поділяються у два способи. Кожна позиція є Ранішою або Пізнішою, ніж інші позиції. І кожна позиція є або Минулою, або Теперішньою, або Майбутньою. Розрізнення в першому класі є перманентними, а в другому не є такими. Якщо М у будь-якому разі є ранішою, ніж N, то вона є такою завжди. Але подія, що зараз є теперішньою, була [колись] майбутньою і буде [колись] минулою*.

Оскільки розрізнення першого класу є перманентним, то його начебто можна вважати більш об’єктивним і більш істотним для природи часу. Однак я вважаю, що це помилка, і що розрізнення між минулим, теперішнім і майбутнім є так само істотним для часу, як і розрізнення між ранішим і пізнішим, хоча в певному сенсі, як ми побачимо, його можна вважати фундаментальнішим, ніж розрізнення між ранішим і пізнішим. І мій висновок про нереальність часу спирається саме на те, що розрізнення між минулим, теперішнім та майбутнім здається мені істотнішим для часу.

Для лаконічності я говоритиму про послідовність позицій, що спливає з далекого минулого через недалеке минуле в теперішнє, а далі – з теперішнього в недалеке майбутнє і потім у далеке майбутнє, як про А-послідовність. Натомість послідовність позицій, що спливає з ранішого в пізніше, я називатиму В-послідовністю. Вміст (contents) позиції в часі називається подією. Власне, вміст однієї позиції складається з багатьох подій. (Я вважаю, одначе, що правильно, але й не більше того, назвати такий вміст однією подією. Цей погляд не є загальноприйнятим, і він не є необхідним для моєї аргументації.) Позиція в часі називається моментом.

Насамперед слід розглянути, чи є істотним для реальності часу те, що його події мають формувати як А-послідовність, так і В-послідовність. І найпершим є зрозуміло те, що ми ніколи не спостерігаємо якогось інакшого часу, крім того, що складає обидві послідовності. Ми сприймаємо події в часі як такі, що є теперішніми, і лише такі події ми сприймаємо безпосередньо. А всі інші події в часі, які завдяки пам’яті чи логічним міркуванням ми відносимо до реальних, вважаються минулими або майбутніми: ті, що раніші за теперішні – як минулі, а ті, що пізніші за теперішні – як майбутні. Тобто події в часі, як ми їх бачимо, складають як А-послідовність, так і В-послідовність.

Однак цілком можливо, що таке бачення є лише суб’єктивним. Цілком можливо, що розрізнення, запроваджене між позиціями в часі А-послідовністю, тобто розрізнення між минулим, теперішнім і майбутнім, є просто стійкою ілюзією нашого розуму, і що реальна природа часу містить лише розрізнення В-послідовності, тобто розрізнення між ранішим і пізнішим. У такому разі ми не могли б сприймати час таким, яким він є насправді, але були б здатні мислити його таким, яким він є насправді.

Це не дуже поширена думка, однак вона має компетентних прихильників. Я вважаю її необгрунтованою, оскільки, як зазначалося, мені здається, що А-послідовність є істотною для природи часу, і що будь-які проблеми розуміння А-послідовності як реальної є тими самими, що й проблеми розуміння часу як реального.

На мій погляд, загальноприйнятим є те, що час передбачає зміну. Справді, окрема річ може існувати незмінною протягом будь-якої кількості часу. Але коли ми запитуємо про те, що означає говорити про різні моменти часу або про певну тривалість часу, протягом якого дана річ залишається тією самою, виявляється, що ми маємо на увазі те, що вона залишалася тією самою тоді, коли інші речі змінювалися. Універсум, в якому ніщо не змінюється (в тому числі й думки свідомих істот у ньому), є універсумом без часу (timeless universe).

Відтак, якщо В-послідовність без А-послідовності може складати час, то і зміна має бути можливою без А-послідовності. Припустімо, що розрізнення між минулим, теперішнім та майбутнім не поширюється на реальність. Чи може зміна поширюватися на реальність? І саме що тоді змінюється?

Чи можемо ми сказати, що в часі, який склав В-послідовність, але не склав А-послідовність, зміна полягала в тому факті, що подія перестала бути подією тоді, коли інша подія почала ставати подією? Якби це було так, то ми, звичайно, одержали б зміну.

Однак це не є можливим. Подія ніколи не може перестати бути подією. Вона ніколи не випаде з тієї чи тієї послідовності, в якій вона вже є. Якщо N завжди стоїть перед О і після М, то вона завжди буде і завжди була ранішою за О і пізнішою за М, оскільки відношення ранішого і пізнішого є перманентними. І оскільки, згідно з нашою теперішньою гіпотезою, тільки В-послідовність конституює час, то N завжди матиме позицію в часовій послідовності і завжди її мала [1]. Тобто вона завжди буде і завжди була подією; вона не може почати або перестати бути подією.

Або чи маємо ми говорити, що одна подія М розчинюється в іншій події N, зберігаючи при тому певну ідентичність на основі якогось незмінного елемента так, що ми можемо сказати, ніби М не просто припинила існування, а N почалася, але що це М, яка стала N? Знов-таки, виникають ті самі труднощі. М і N можуть мати спільний елемент, але вони не є однією і тією самою подією, бо інакше ми не матимемо зміни. Відтак, якщо М змінюється в N у певний момент, то в той момент М перестала бути М, а N почала бути N. Однак, як ми розуміємо, жодна подія не може перестати бути і жодна подія не починає бути самою собою, оскільки ніколи не припиняє мати місце як така з В-послідовності. Тобто одна подія не може змінитися на іншу.

Так само ми не можемо знайти зміну в чисельно різних моментах абсолютного часу, припускаючи, що такі моменти існують. Адже ті самі аргументи будуть справедливими й тут. Кожен такий момент мав би своє власне місце в В-послідовності, оскільки кожен був би ранішим чи пізнішим за кожен інший момент. А так як В-послідовності виказують перманентні відносини, то жоден момент ніколи не може перестати бути і не може стати іншим моментом.

Тому, оскільки те, що з’являється в часі, ніколи не починає і ніколи не перестає бути, тобто бути собою, і оскільки, знов-таки, зміна має бути зміною того, що з’являється в часі (адже безчасовість ніколи не змінюється), я вважаю, що залишається лише одна альтернатива. З подіями має відбуватися така зміна, поява якої не заважає подіям бути подіями, тими самими подіями, якими вони є до зміни і після зміни.

Відтак, які з характеристик події є такими, що при них подія зазнає зміни, залишаючись, однак, однією і тією самою подією? (Я використовую слово характеристика як загальний терм, щоб охопити ним і якості, притаманні даній події, і відносини, з яких цей терм постає, у тому сенсі, що подія є термом цих відносин.)  Схоже на те, що є лише один клас таких характеристик, а саме – визначення даної події через терми А-послідовності.

Візьміть будь-яку подію, наприклад, смерть королеви Анни, і поміркуйте над тим, які зміни можуть відбутися в її характеристиках. І те, що це смерть, і те, що це смерть Анни Стюарт, і те, що вона має певні причини, і те, що вона має певні наслідки – жодна характеристика такого типу ніколи не змінюється. “Before the stars saw one another plain” – дана подія була смертю англійської королеви*. В останній момент часу (якщо час має останній момент) дана подія залишатиметься смертю англійської королеви.  І вона не змінилася в жодному відношенні, крім одного. Вона розпочалася з того, що була майбутньою подією. З кожним моментом вона ставала дедалі ближчим майбутнім. Нарешті вона стала теперішньою. Потім вона стала минулою і залишатиметься такою завжди, хоча з кожним моментом вона стає все віддаленішим і віддаленішим минулим.

Отже, схоже, що ми змушені зробити висновок про те, що всі зміни є лише зміною характеристик, приданих подіям завдяки тому, що ці події знаходяться в А-послідовності, безвідносно до того, чи є ці характеристики якостями чи відношеннями.

Якщо ці характеристики є якостями, тоді слід погодитися з тим, що ці події не завжди будуть одними й тими самими, оскільки подія, якості якої змінюються, є, звичайно, не зовсім тією самою подією. І навіть якщо ці характеристики є відношеннями, то й тоді події виявлятимуться не зовсім такими самими, якщо (а я вважаю, що це якраз такий випадок) відношення Х до Y включає в себе існування в  Х якості співвіднесеності з Y [2]. Відтак перед нами дві альтернативи. Ми можемо пристати на те, що події дійсно змінили свою природу у відношенні до цих характеристик, але не у відношенні до будь-яких інших. Я не бачу проблем у тому, щоб на це пристати. Це ставить визначення в А-послідовності в дуже своєрідну позицію серед характеристик даної події, однак з точки зору будь-якої теорії це будуть вкрай своєрідні характеристики. Наприклад, ми зазвичай кажемо, що минула подія ніколи не змінюється, однак я не розумію, чому ми ніколи не кажемо при цьому таке: “минула подія змінюється лише в одному відношенні, а саме, що в кожен момент вона є більш віддаленою від теперішнього, ніж була до цього”. Однак це не є альтернатива, яку я вважаю доконечно істиною, хоч я і не бачу в такому погляді якихось внутрішніх суперечностей. Адже якщо, як я вважаю, час не є реальним, то пристати на те, що подія в часі може змінитися відносно своєї позиції в А-послідовності, не означає визнати, що щось реально змінилося.

Відтак, без А-послідовності не було б жодної зміни, і, відповідно, самої лише В-послідовності недостатньо для часу, оскільки час включає в себе зміну.

Однак В-послідовність не може існувати інакше, ніж темпорально, оскільки “раніше” і “пізніше”, себто розрізнення, з якого вона складається, є чисто часовим визначенням. А з цього випливає, що не може бути В-послідовності там, де немає А-послідовності, оскільки там, де немає А-послідовності, там немає часу.

Однак це не означає, що якщо ми вилучимо визначення А-послідовності з часу, то не матимемо взагалі жодної послідовності. Така послідовність є, це серія перманентних відношень одна до одної тих реальностей, які в часі є подіями, і саме комбінація цієї послідовності з А-визначеннями створює час (gives time). Але ця інакша послідовність (назвемо її С-послідовністю) не є темпоральною, оскільки вона не включає в себе жодної зміни, а лише порядок. Події мають порядок. Вони наявні, скажімо, у порядку M, N, O, P. І саме тому вони не в порядку M, O, N, P чи O, N, M, P і не в якомусь іншому можливому порядку. Однак те, що вони мають такий порядок, означає наявність якоїсь зміни не більше, ніж їх передбачає порядок літер в абетці чи порядок лордів у парламентському списку. А отже, ті реальності, які постають для нас як події, можуть складати таку послідовність без назв подій, оскільки назва дається тим реальностям, які є в часовій послідовності. І відношення в цій С-послідовності стають відношеннями “раніше” та “пізніше” саме тоді, коли приходять зміна та час; і тоді С-послідовність стає В-послідовністю.

Однак для виникнення В-послідовності та часу потрібно щось іще, аніж просто С-послідовність і факт зміни. Адже зміни мають бути в певному напрямку. І С-послідовність, хоч і визначає порядок, але не визначає напрям. Якщо С-послідовність передбачає  M, N, O, P, то В-послідовність від ранішого до пізнішого не може передбачати  ні M, O, N, P, ні M, P, O, N, ні жодного інакшого порядку, крім двох. Вона може передбачати або M, N, O, P (так, що M є найранішою, а P – найпізнішою ) або ще P, O, N, M (так, що P є найранішою, а M – найпізнішою). І ні в С-послідовності, ні у факті змін немає нічого, що б визначало, саме яким цей порядок буде.

Послідовність, яка не є темпоральною, не має свого власного напряму, хоча й має порядок. Якщо ми дотримуємося послідовності натуральних чисел, то ми не можемо помістити 17 між 21 та 26. Натомість ми дотримуємося послідовності безвідносно до того, чи ми йдемо від 17 через 21 до 26, чи йдемо від 26 через 21 до 17. Перший напрям здається нам природнішим, оскільки така послідовність має лише одне закінчення, і загалом доцільніше мати це закінчення як початок, ніж як завершення (termination). Однак ми так само дотримуватимемося послідовності і тоді, коли рахуватимемо навспак.

Знов-таки, у послідовності категорій діалектики Гегеля ця послідовність не дозволяє нам поміщати Абсолютну ідея між Буттям і Причинністю. Але вона дозволяє нам рухатися від Буття через Причинність до Абсолютної ідеї або від Абсолютної ідеї через Причинність до Буття. Перше є, згідно з Гегелем, напрямом доказовості, а тому загалом найдоцільнішим порядком упорядкування. Однак, якщо ми знайдемо за доцільніше упорядковувати у зворотному напрямі, ми з необхідністю також матимемо цю послідовність.

Отже, не-темпоральна послідовність не містить у собі жодного напрямку, хоча людина, яка її розглядає, може вишикувати терми або в одному напрямі або в іншому напрямі, відповідно до власного розуміння доцільності. І так само людина, котра розглядає часовий порядок, може розглядати його в тому чи в тому напрямі. Я можу простежити порядок подій від Великої хартії до Білю про реформу парламентського представництва або навпаки – від Білю про реформу парламентського представництва до Великої хартії. Однак у випадку з часовою послідовністю ми маємо справу не просто зі зміною у зовнішньому розгляді цієї послідовності, але зі зміною, притаманною самій цій послідовності. І ці зміни мають свій власний напрямок. Велика хартія з’явилася до Білю про реформування, а Біль про реформування не з’явився до Великої хартії.

Ось чому для того, щоб одержати час, окрім С-послідовності та факту змін, має бути доданий ще й  той факт, що зміни відбуваються в якомусь одному напрямі, а не в жодному іншому. Відтак стає зрозумілим: для того, щоб одержати час, достатньо А-послідовності разом з С-послідовністю. Адже для того, щоб одержати зміни і зміни у певному напрямі, достатньо того, щоб одна позиція у С-послідовності стала Теперішнім на відміну від усіх інших і щоб ця характеристика теперішності (presentness) проходила по всій послідовності, розподіляючи всі позиції по один бік Теперішнього як такі, що були, і по другий його бік – як такі, що будуть. Та позиція, що була теперішньою, є Минулим, та, що буде теперішньою, є Майбутнім. [3]. Таким чином, до нашого попереднього висновку про те, що час не з’являється доти, доки А-послідовність не стає істиною реальності, ми можемо додати ще один висновок: для укладання часової послідовності не потрібно жодного іншого елемента, крім А-послідовності та С-послідовності.

Відтак можна підвести такі підсумки щодо відношень цих трьох послідовностей до часу: А- та В-послідовності є однаково істотними для часу, який необхідно розділяти на минуле, теперішнє та майбутнє, і так само необхідно розділяти на раніший та пізніший. Однак обидві послідовності не є фундаментально рівними. Розрізнення А-послідовності є вирішальним (ultimate, [доконечним]). Ми не можемо пояснити, що розуміється під минулим, теперішнім та майбутнім. Ми можемо певною мірою описати їх, але не можемо їх визначити. Ми можемо лише продемонструвати їхнє значення на прикладах. Ми кажемо співбесіднику: “Ваш сніданок цього ранку – у минулому; ця розмова – у теперішньому; а ваша вечеря цього вечора – у майбутньому”. І більше нічого ми не можемо.

З другого боку, В-послідовність не є вирішальною [доконечною]. Адже зважаючи на С-послідовність перманентних відношень термів, яка не є темпоральною як така, а тому не є В-послідовністю, і зважаючи на той факт, що терми цієї С-послідовності також утворюють А-послідовність, і в результаті терми С-послідовності стають В-послідовністю, ті, які поміщаются першими, у напрямку від минулого до майбутнього, є ранішими, ніж ті, чиї місця є далі в напрямку майбутнього.

Натомість С-послідовність є такою самою вирішальною [доконечною], що й А-послідовність. Ми не можемо вивести її ні з чого іншого. Те, що одиниці часу справді складають послідовність, відношення якої є перманентними, є так само вирішальним [доконечним], як і той факт, що кожна з них є теперішнім, минулим або майбутнім. І цей вирішальний [доконечний] факт є істотним для часу.  Адже він означає, що істотним для часу є те, щоб кожен його момент був або ранішим, або пізнішим за інший момент; і щоб ці відношення були перманентними. І вона, ця В-послідовність, не може бути виведеною із одної лише А-послідовності. І лише тоді, коли А-послідовність, яка дає зміни й напрямок, поєднується з С-послідовністю, яка дає перманентність, може постати В-послідовність.

Втім, загальна мета цієї статті вимагає лише частини одержаних мною висновків. Для обгрунтування нереальності часу я наполягаю не на тому факті, що А-послідовність є фундаментальнішою за В-послідовність, а на тому факті, що А-послідовність є такою самою істотною, що і В-послідовність, тобто що розрізнення минулого, теперішнього і майбутнього є істотним для часу, і якщо це розрізнення не є істиною реальності (true of reality), то в часі немає жодної реальності.

Безвідносно до того, чи є ця думка правильною чи помилковою, в ній немає нічого дивного. Як зазначалося, час, такий, яким ми його сприймаємо, завжди виказує це розрізнення. І на загальну думку, це є реальною характеристикою часу, а не ілюзією, викликаною тим способом, у який ми його сприймаємо. Більшість філософів, безвідносно до того, чи вважали вони, що час є істиною реальності, розглядали розрізнення А-послідовності як істотне для часу.

А протилежний погляд (правильний погляд, як буде показано далі), на мою думку, полягав, загалом, у тому, що розрізнення теперішнього, минулого та майбутнього не може бути істиною реальності, і, відповідно, для того, щоб зберегти реальність часу, слід показати, що таке розрізнення не є істотним для часу.  Припущенням (presumption) при цьому виступала реальність часу, і вже це одне могло б стати для нас приводом для того, щоб відкинути А-послідовність як неістотну для часу. Однак таке відкидання, звичайно, стало б також лише припущенням. Якби аналіз поняття часу показав, що усування А-послідовності призведе до руйнування часу, то такої лінії аргументації більше не торкалися б, і нереальність А-послідовності тягла б за собою нереальність часу.

Я намагався показати, що усунення А-послідовності справді приводить до знищення часу. Однак ця теорія має два заперечення, які слід розглянути.

Перший стосується тих часових послідовностей, які не є реально існуючими, але які помилково вважаються існуючими, або які лише уявляються існуючими. Візьмім, наприклад, пригоди Дон Кіхота. Можна сказати, що ця послідовність не є А-послідовністю. Я не можу на даний момент вважати, що вона є минулою, теперішньою чи майбутньою. Навпаки, я знаю, що ця послідовність не є жодною з них. Втім, можна сказати, що це, звичайно, В-послідовність. Скажімо, пригоди каторжників (galley-slaves) є пізнішими, ніж пригода з вітряками. А В-послідовність включає в себе час. Висновок полягає в тому, що А-послідовність не є істотною для часу.

Гадаю, що відповідь на це заперечення може бути такою. Час сам зав’язаний (belongs to) на існуванні. Якщо будь-яка реальність є реальністю в часі, то з цього випливає, що дана реальність існує. На мій погляд, з цим можуть погодитися всі. Можна задатися запитанням про те, чи все, що існує, існує в часі, і навіть, чи все реально існуюче існує в часі, але неможливо відкинути те, що якщо будь-що наявне в часі, то воно має існувати.

Відтак, що у пригодах Дон Кіхота є існуючим? Анічого. Адже ця історія є видуманою. Розумові акти Сервантеса, коли він видумував цю історію, акти мого розуму, коли я думаю про цю історію – ось що існує. Надалі це формує частину А-послідовності. Сервантесове придумування цієї історії є в минулому. Моя думка про цю історію є в минулому, теперішньому і, сподіваюся, в майбутньому.

Однак дитина може вважати пригоди Дон Кіхота історичними. Крім того, читаючи про ці пригоди, я можу силою уяви вважати (contemplate) їх такими, що реально відбувалися.  У цьому випадку пригоди або вважаються існуючими, або уявляються існуючими. А надалі вони вважаються такими, що є в А-послідовності, або уявляються такими, що є в А-послідовності. Дитина, яка вважає їх історичними, вважатиме, що вони відбулися у минулому. Якщо я уявляю їх існуючими, то я мушу уявляти їх такими, що відбувалися в минулому. Так само, якби хтось вважав події, описані в “Новинах з нізвідки” (“News from Nowhere”) Морріса, існуючими або уявляв їх існуючими, то він вважав би їх існуючими в майбутньому або уявляв би їх існуючими в майбутньому. Те, де ми розміщуємо об’єкт наших переконань або нашої уяви, – в теперішньому, минулому чи майбутньому – залежатиме від характеристик цього об’єкта. Але десь в нашій А-послідовності ми його таки розмістимо.

Таким чином, відповідь на це заперечення полягає в тому, що якщо річ є в часі, то вона є в А-послідовності. Якщо вона є реально в часі, то вона є реально в А-послідовності. Якщо вважається, що вона в часі, то вважається, що вона в А-послідовності. Якщо вона уявляється в часі, то вона уявляється в А-послідовності.

Друге заперечення спирається на можливість того, що в реальності можуть бути кілька незалежних часових послідовностей; така можливість обговорювалася паном Бредлі. Насправді для пана Бредлі час є лише видимістю (appearance). Реального часу взагалі не існує, а тому не існує і кількох реальних послідовностей часу. Але в якості гіпотези він припускає, що в межах реальності мають бути кілька реальних і незалежних часових послідовностей.

Це заперечення (як я його собі уявляю) полягає в тому, що всі часові послідовності можуть бути реальними, а розрізнення минулого, теперішнього і майбутнього може мати значення в межах кожної послідовності, і тому це розрізнення не може розглядатися як доконечно реальне. Наприклад, може бути багато теперішностей. Зараз, звісно, багато точок часу можуть бути теперішніми (кожна точка в кожній часовій послідовності є одного разу теперішньою), однак вони мають бути теперішніми послідовно. А теперішності різних часових послідовностей не можуть бути послідовними, оскільки вони не є в одному і тому самому часі. (Вони не можуть бути і одночасними, оскільки це також передбачає перебування в одному і тому самому часі. Вони взагалі не мали б часового відношення.)  А різні теперішності не можуть бути реальними, якщо вони не є послідовними. Тобто різні часові послідовності, які є реальними, повинні мати здатність існувати незалежно від розрізнення між минулим, теперішнім і майбутнім.

Однак я не вважаю це заперечення валідним. Безперечно, в такому випадку, жодне теперішнє не може бути універсальним теперішнім (the present), це буде лише теперішнє певного аспекту універсуму. Але в такому разі жоден час не заслуговує на те, щоби бути універсальним часом (the time), це буде лише час певного аспекту універсуму. Безперечно, це може бути часовою послідовністю, але я не вважаю, що універсальне теперішнє може бути менш реальним, ніж універсальний час.

Звичайно, я не стверджую, що в існуванні кількох різних А-послідовностей нема суперечності. Моєю головною тезою є те, що існування будь-якої А-послідовності передбачає суперечності. Я стверджую лише таке: припускаючи, що можуть бути будь-які А-послідовності, я не бачу жодних ускладнень, пов’язаних з існуванням кількох таких серій, незалежних одна від одної; а тому немає жодних несумісностей між істотністю А-послідовністю для часу і існуванням кількох різних часів.

Окрім того, ми маємо пам’ятати, що теорія множинності часових послідовностей є просто гіпотезою. Нема жодних причин, щоб змусити нас вірити в їхнє існування. Було сказано лише те, що нема жодних причин, щоб не вірити в їхнє існування, і тому, мовляв, ці множинні часові послідовності можуть існувати. Однак, якщо їхнє існування виявляється несумісним з іще чимось, таким, для чого ми маємо ствердні дані, то в такому разі ми матимемо причину не вірити в їхнє існування. Нині, як я показав, ми маємо ствердні дані для того, щоб вважати, що А-послідовність є істотною для часу. А тому, якщо припустити, що так і є (що я заперечую з причин, наведених вище), і що існування багатьох часових послідовностей є несумісним з істотністю А-послідовності для часу, то слід відкинути саме гіпотезу про множинність часів, а не наш висновок стосовно А-послідовності.

Тепер я переходжу до другої частини свого дослідження. Просунувшись, як мені здається, в аргументації того, що не може бути часу без А-послідовності, нам залишається довести, що А-послідовність не може існувати, а тому і час не може існувати. Відтак можна буде довести, що час аж ніяк не є реальним, адже ми погодилися з тим, що єдиний спосіб, у який час може бути реальним, полягає в існуванні.

Терми А-послідовності є характеристиками подій. Ми кажемо про події, що вони або минулі, або теперішні, або майбутні. Якщо моменти часу розглядаються як окремі реальності, ми також кажемо про них, що вони є минулими, теперішніми або майбутніми. Характеристикою може бути або відношення, або якість. Але і тоді, коли ми розглядаємо терми А-послідовності як відношення подій (що є більш обгрунтованим поглядом), і тоді, коли ми розглядаємо ці терми як якості подій, мені здається, що вони тягнуть за собою суперечності.

Спочатку розглянемо припущення, що вони є відношеннями. У такому разі лише один терм кожного відношення може бути подією або моментом. Інший терм має бути чимось поза часовою послідовністю [4]. Адже відношення А-послідовності є мінливими відношеннями, а відношення термів цієї часової серії один до одного не змінюються. Дві події є на тих самих місцях у часовій послідовності відносно одна одної за мільйон років до того, як вони сталися, потім кожна з них відбувається, і потім вони опиняються за мільйон років у минулому. Те саме є справедливим і для відношення моментів один до одного. Знов-таки, якщо момент часу вирізняється як реальність, відокремлена від подій, які в ній відбуваються, то відношення між подією та моментом є незмінним. Кожна подія є в один і той самий час у майбутньому, в теперішньому і в минулому.

Тоді відношення, які складають А-послідовність, мають бути відношеннями подій і моментів до чогось, що не є в часовій послідовності. Важко сказати, чим це “щось” може бути. Втім, ми й без того маємо ще очевиднішу проблему.

Минуле, теперішнє і майбутнє є несумісними визначеннями. Кожна подія має бути тією чи іншою, і жодна подія не може містити більше однієї події. Це істотно для значення цих термінів. І якби це було не так, то А-послідовності було б недостатньо для того, щоб у поєднанні з С-послідовністю дати нам у результаті час. Адже час, як ми побачили, включає в себе зміну, а єдиною зміною, яку ми можемо одержати, є зміна майбутнього на теперішнє і теперішнього на минуле.

Тому ці характеристики є несумісними. Але кожна подія має всі ці характеристики. Якщо М є минулою, значить вона була теперішньою і майбутньою. Якщо вона є майбутньою, то стане теперішньою і минулою. Якщо вона теперішня, то вона була майбутньою і буде минулою. Таким чином, всі ці три несумісні терми є атрибутами (predicable) кожної події, що з очевидністю не збігається з їхньою несумісністю, як не збігається і з тим, що вони продукують зміну.

Може здатися, що це легко піддається поясненню. Навпаки, цю проблему неможливо сформулювати, не навівши майже всі пояснення, оскільки наша мова має дієслівні форми для минулого, теперішнього і для майбутнього, але не має форми, загальної для всіх трьох. У відповідь на таке можна почути: так ніколи не буває, що М є теперішньою, минулою і майбутньою. Вона є теперішньою, буде минулою і була майбутньою. Або: вона є минулою і була майбутньою та теперішньою; або, знов-таки: вона є майбутньою і буде теперішньою та минулою. Ці характеристики є несумісними лише тоді, коли вони є одночасними, а коли вважати, що кожен терм має всі ці характеристики послідовно, то суперечності не виникає.

Однак таке пояснення заводить у хибне коло. Адже воно передбачає існування часу для пояснення способу, у який моменти є минулими, теперішніми та майбутніми. Відтак час має бути заданим наперед, щоб пояснити А-послідовність. Але ж ми щойно побачили, що А-послідовність припускається для того, щоб пояснити час. Тобто А-послідовність має бути заданою наперед, щоб пояснити А-послідовність. Зрозуміло, що це хибне коло.

Ось що у нас вийшло: для вирішення проблеми з тим, що моє написання даної статті має характеристики минулого, теперішнього та майбутнього, ми кажемо, що воно є теперішнім, було майбутнім і буде минулим. Але ж “було” відрізняється від “є” лише існуванням у минулому, а не в теперішньому, а “буде” відрізняється від обох існуванням у майбутньому. Отже, наші висловлювання привели до такого: дана подія є теперішньою в теперішньому, майбутньою в минулому і минулою в майбутньому. І зрозуміло, що це хибне коло, адже ми намагаємося визначити характеристики теперішнього, майбутнього та минулого, беручи за критерій характеристики теперішнього, минулого та майбутнього.

Проблему можна повернути і іншим боком – коли помилка проявиться не як хибне коло, а як хибні безконечні послідовності. Якщо ми усуваємо несумісність цих трьох характеристик, стверджуючи, що М є теперішньою, була майбутньою і буде минулою, то тим самим ми вибудовуємо другу А-послідовність, у межі якої потрапляє перша послідовність, у той самий спосіб, в який події потрапляють у межі першої послідовності. І навряд чи можна буде відшукати зрозуміле значення для твердження на кшталт: час є в часі. Але в будь-якому випадку друга А-послідовність потерпатиме від тієї самої проблеми, що й перша, і цю проблему можливо буде вирішити лише помістивши її в межі третьої А-послідовності. Так само буде і з третьою А-послідовністю, яку доведеться розміщувати в четвертій, і так без кінця. Ви ніколи не позбудетеся цієї суперечності, адже вилучаючи її з пояснення, ви тим самим знову продукуєте її у поясненні. Відтак пояснення є неправильним.

Таким чином, суперечність виникає тоді, коли за допомогою А-послідовності стверджують реальність, розглядаючи її як послідовність відношень. Чи можна її розглядати як послідовність якостей, і чи дасть це нам кращі результати? Чи є такі якості, як майбутність, теперішність і минулість, і чи змінюються події постійно – перше на друге, а друге на третє?

Про те, що зміна А-послідовності є змінами якостей, на мою думку, мало що можна сказати. Безперечно, моє очікування відчуття (experience) М, відчуття як таке і пам’ять про відчуття – це три стани, що мають різні якості. Але ж ці три різні якості мають не майбутня М, теперішня М чи минула М. Ці якості притаманні трьом різним подіям – очікуванню М, відчуттю М як такому і пам’яті про М, кожна з яких, у свою чергу, є майбутнім, теперішнім та минулим. Отже, це теж нічого не дає на підкріплення думки про те, що зміна А-послідовності є зміною якостей.

Але нам не потрібно заглиблюватися у це питання.  Якщо характеристики А-послідовності є якостями, то постає та сама проблема, що й тоді, коли вони є відношеннями. Адже, і в цьому разі вони є несумісними і, знов таки, кожна подія має їх усі разом. І в цьому разі це можна пояснити, знов таки, лише твердячи, що кожна подія має їх послідовно. Таким чином, ми матимемо ту саму помилку, що і в попередньому випадку [5].

Відтак ми дійшли висновку, що застосування А-послідовності до реальності тягне за собою суперечність, і що, відповідно, А-послідовність не може бути істиною реальності (true of reality). А оскільки час включає в себе А-послідовність, то з цього випливає, що час не може бути істиною реальності. Кожного разу, коли ми твердимо ніби щось існує в часі, ми помиляємося. І кожного разу, коли ми сприймаємо щось як існуюче в часі (а це єдиний спосіб, в який ми завжди сприймаємо речі), ми сприймаємо його більшою чи меншою мірою як те, чим воно реально не є.

Слід розглянути можливе заперечення. Можна сказати, що нашим підгрунтям у запереченні часу є те, що час неможливо пояснити без припущення часу. Але можливо це свідчить не про те, що час є недійсним, а про те, що час є доконечним і незвідним  (ultimate)? Наприклад, якщо доброту або правду неможливо пояснити, не привносячи цей терм у пояснення як частину пояснення, то отже, слід відкинути таке пояснення як неправильне. Однак при цьому ми не відмовляємося від цього поняття як від помилкового, а приймаємо його як щось доконечне і незвідне, таке, що неможливо пояснити і що не вимагає пояснень.

Однак у нашому випадку це не спрацьовує. Навіть якщо ідея не передбачає валідного (valid) пояснення, вона може бути валідною (valid) щодо реальності. Але вона не може бути валідною щодо реальності, якщо її застосування до реальності тягне за собою суперечність. Отже, ми почнемо з того, що у випадку з часом виникає така суперечність – що характеристики А-послідовності є взаємонесумісними, але всі є істиною кожного терму. Поки цю суперечність не буде усунуто, ідею часу слід відкинути як недійсну. Саме для усунення цієї суперечності було припущено пояснення про те, що ці характеристики належать термам послідовно. І коли таке пояснення завело в хибне коло, суперечність залишилася, а тому ідею часу слід було відкинути; і відкинути не через те, що її неможливо пояснити, а через те, що неможливо усунути цю суперечність.

Якщо це справді так, то все сказане вище є надійним підгрунтям для заперечення часу. Проте ми можемо додати ще інші міркування. Як ми побачили, час виникає і зникає разом з А-послідовністю. Тепер, навіть якщо ми проігноруємо щойно відкриту нами суперечність у застосуванні А-послідовності до реальності, задаймося питанням: а чи були у нас коли-небудь вагомі підстави для того, щоб з необхідністю припускати, що А-послідовність можна застосовувати до реальності?

Чому ми вважаємо, що події мають поділятися на минулі, теперішні і майбутні? Я переконаний в тому, що такі погляди спричинені розрізненнями у нашому власному досвіді.

У будь-який момент я маю певні перцепції, маю пам’ять про певні інші перцепції і маю очікування інших перцепцій. Безпосередня перцепція як така є ментальним станом, що якісно відрізняється від пам’яті і від очікування перцепцій. На цьому базується переконання, що перцепція як така має певну характеристику тоді, коли я цю перцепцію отримую, а далі цю характеристику змінюють інші характеристики – коли я маю її в пам’яті, і ще інші – коли я маю очікування перцепції; ці характеристики називаються теперішністю, минулістю і майбутністю. Маючи ідею цих характеристик, ми застосовуємо її до інших подій. Все, що є одночасним з безпосередньою перцепцією, яку я отримую зараз, називається теперішнім, і навіть стверджується, що  теперішнє могло б існувати і тоді, коли б ніхто взагалі не мав безпосередньої перцепції. Так само й акти, що є одночасними тим перцепціям, про які пам’ятають, вважають за минуле, а акти, які є одночасними очікуваним перцепціям, вважають за майбутнє, і це також поширюють на події, стосовно яких не є одночасною жодна з перцепцій, які я зараз пам’ятаю чи очікую. Тобто наше переконання у цьому загальному розрізненні походить з розрізнення між самими перцепціями і очікуванням перцепцій або пам’яттю про перцепції.

Безпосередня перцепція є теперішнім, коли я її отримую, і так само теперішнім є те, що відбувається одночасно з нею. Це визначення відразу заводить у коло, адже слова “коли я її отримую” можуть означати лише “коли вона є теперішньою”. Однак, якщо ми облишимо ці слова, то визначення виявиться хибним, оскільки я отримую багато безпосередніх перцептивних даних і в різні часи, які через це не можуть бути теперішніми всі разом, а лише у послідовності. У цьому якраз і полягає фундаментальна суперечність А-послідовності, яку ми вже розглядали. Тепер я хочу звернутися до іншого аспекту.

Безпосередні перцепції, які я отримую на даний момент, є такими, що на даний момент потрапляють у моє “позірне теперішнє” (“specious present”). Про те, що поза ним, я можу мати лише пам’ять або очікування. Відтак “позірне теперішнє” може відрізнятися за тривалістю залежно від обставин і може бути різним для двох людей в один і той самий період. Подія М може бути одночасною як з перцепцією Q, яку отримує Х, так і з перцепцією R, яку отримує Y. У певний момент  Q може перестати бути частиною позірного теперішнього нашого Х. Відтак М буде на той момент минулим. Проте в той самий момент R може ще залишатися частиною позірного теперішнього нашого Y. Відтак М буде теперішнім у той самий момент, у який вона є минулим.

А це неможливо. Якби А-послідовність була насправді чимось чисто суб’єктивним, то не було б жодних проблем. Ми могли б сказати, що М була минулою для Х і теперішньою для Y точнісінько так само, як могли б сказати, що вона була приємною для Х і болючою для Y. Однак ми розглядаємо спроби вважати час за реальний, тобто як щось, притаманне самій реальності, а не лише нашим думкам про неї, а це можливо лише тоді, коли і саму А-послідовність також застосовують до реальності. А якщо так, то будь-який момент М має бути теперішнім або минулим. Він не може бути обома відразу.

Ось чому теперішнє, через яке події реально проходять, неможливо визначити як одночасне зі позірним теперішнім. Воно повинно мати певну тривалість, зафіксовану як доконечний факт. Така тривалість не може бути тією самою, що тривалість всіх позірних теперішніх, оскільки всі позірні теперішні не мають однієї і тієї самої тривалості. А відтак, подія може бути минулою тоді, коли я відчуваю (experiencing) її як теперішню, або теперішньою, коли я відчуваю її як минулу. Тривалість об’єктивного теперішнього може складати тисячну частку секунди. Вона може складати й століття, і воцаріння Георга ІV та Едварда VІІ можуть складати частину одного і того самого теперішнього. Які підстави ми маємо для того, щоб вірити в існування такого теперішнього, яке ми зазвичай не спостерігаємо як теперішнє, і яке не має жодного відношення до того, що ми спостерігаємо як теперішнє?

Якщо ми спробуємо уникнути цих проблем, приймаючи (як це часом трапляється) погляд про те, що теперішнє в А-послідовності не є конечною тривалістю, а є лише точкою, що відділяє майбутнє від минулого, то матимемо інші серйозні проблеми. Адже відтак об’єктивний час, в якому події є, буде чимось, вкрай відмінним від часу, в якому ми ці події сприймаємо. Час, у який ми їх сприймаємо, має теперішнє різної конечної тривалості, а тому, разом з майбутнім і минулим, поділяється на три тривалості. Об’єктивний час має лише дві тривалості, відділені одна від одної теперішнім, яке, крім назви, не має нічого спільного з теперішнім [нашого] відчуття, оскільки є не тривалістю, а точкою. Чи є щось у нашому відчутті, що дає нам бодай якусь підставу повірити в такий час, як цей?

Відтак, може здатися, що заперечення реальності часу не є чимось аж надто парадоксальним, і що це заперечення було названо парадоксальним лише тому, що здавалося ніби воно надто різко суперечить нашому досвіду, і що ми змушені були вдатися до такої ілюзії prima facie для пізнання реальності. Однак тепер ми розуміємо, що наше відчування часу – центроване, який воно є у позірному теперішньому – могло б бути не менш ілюзорним і тоді, коли б час, в якому існували б ті реальності, які ми відчуваємо, був реальним. Позірне теперішнє наших спостережень – яке у вас і у мене є різним – не може збігатися з теперішнім тих подій, які ми спостерігаємо. І відповідно, минуле та майбутнє наших спостережень не може збігатися з минулим та майбутнім тих подій, які ми спостерігаємо. На яку б гіпотезу ми не пристали – на ту, де час вважається реальним, чи на ту, де час вважається нереальним, – все спостерігається у позірному теперішньому, але ніщо (а не лише спостереження як такі) і ніколи не може бути в позірному теперішньому. І в цьому випадку я не вважаю, що ми поводимося з відчуттями як з набагато більш ілюзорними тоді, коли говоримо, що ніщо й ніколи не є теперішнім, ніж тоді, коли говоримо, що все проходить через якесь зовсім різне теперішнє.

Отже, наш висновок полягає у тому, що ні час у цілому, ні А-послідовність чи В-послідовність, реально не існують. Однак це залишає можливість того, що насправді існує С-послідовність. А-послідовність була відкинута через її несумісність. Це відкидання потягло за собою відкидання В-послідовності. Але в С-послідовності ми не знайшли таких суперечностей, і її недійсність не випливає з недійсності А-послідовності.

А тому цілком можливо, що ті реальності, які ми сприймаємо як події в часовій послідовності, насправді складають атемпоральну (non-temporal) послідовність. Крім того, наскільки ми вже зрозуміли, цілком можливо, що вони не складають таку послідовність, і що вони в реальності є не більше послідовністю, ніж вони є темпоральними. Однак я вважаю (хоча це вже інше питання), що перша точка зору, згідно з якою вони реально складають С-послідовність, є більш імовірною.

Якщо це так, то з цього випливає, що в нашій перцепції цих реальностей як подій у часі є щось від істини і щось від помилки. Ми маємо зрозуміти деякі їхні справжні відношення крізь оманливу форму часу. Якщо ми кажемо, що події М та N є одночасними, то кажемо, що вони займають одну й ту саму позицію в часовій послідовності. І в цьому є дещо від істини, оскільки ці реальності, які ми сприймаємо як події М та  N, справді реально займають одну й ту саму позицію в послідовності, хоча ця послідовність не є темпоральною послідовністю.

Знов-таки, якщо ми стверджуємо, що події М, N, О відбуваються кожна в різний час і перебувають у такому порядку, то тим самим ми стверджуємо, що вони займають різні позиції в часовій послідовності, і що позиція N є між позиціями М та О. І правдою буде те, що ці реальності, які ми бачимо як дані події, будуть у послідовності, хоча і не в темпоральній послідовності, і що їхні позиції в ній відрізнятимуться, і що позиція реальності, яку ми сприймаємо як подію N, буде між позиціями реальностей, які ми сприймаємо як події М та О.

Якщо пристати на таку точку зору, то результат буде дуже подібним до того, який одержав Гегель, а не Кант. Адже Гегель розглядав порядок часової послідовності як рефлексію, хоча й рефлексію викривлену, чогось в реальній природі безчасової реальності, тоді як не схоже, щоб Кант розглядав можливість того, що все в природі ноумена має відповідати часовому порядку, який з’являється у феномені.

Однак питання про те, чи справді об’єктивна С-послідовність існує, слід залишити для майбутніх обговорень***. Надто багато питань неминуче постає перед нами, коли ми заперечуємо реальність часу. Якщо є така С-послідовність, то чи є позиції в ній просто доконечними фактами, чи вони детерміновані мінливими величинами якоїсь якості (в тих об’єктах, що займають ці позиції), спільної для них усіх? І якщо так, то що таке ця якість і чи саме більша величина цієї якості визначає речі як пізніші, а менша – як раніші; чи правильно навпаки? Щодо вирішення цих питань, то, можливо, всі наші сподівання й поривання по відношенню до універсуму залежатимуть від нашого підтвердження чи заперечення цих питань.

І знов-таки, чи є послідовність з’явлень (appearances) у часі – послідовністю, безконечною чи конечною у протяжності? І що нам робити зі з’явленням як таким? Якщо ми зводитимемо час і зміну до з’явлення, то чи не слід зводити до такого з’явлення, яке змінює і яке є в часі; і чи не в цьому, зрештою, виказуватиме себе реальність часу?  Це, безперечно, серйозне питання, і я сподіваюся, що зможу дати на нього задовільну відповідь.

Примітки

 

[1] Це рівною мірою справедливо, хоч і не стосується розглядуваної нами гіпотези про те, що щось, з’явлене одного разу в А-послідовності, завжди є в ній. Якщо одне з визначень – минуле, теперішнє чи майбутнє – може бути застосоване до N, то одне з них завжди було і завжди буде застосовуваним, хоча, звичайно, і не завжди одне і те саме.

[2] Я не стверджую, як це зробив Лотцe (Lotze), про те, що відношення між Х та Y складаються з якості в Х і якості в Y – погляд, який я вважаю значною мірою недоказовим. Я стверджую, що відношення  Z  між Х та Y включає в себе (involves) існування в Х якості “мати відношення Z до Y” таким чином, що різниця відношень завжди включає в себе різницю у якості, а зміна відношень завжди включає в себе зміну якості.

[3] Цей погляд на природу А-послідовності не є правильним, оскільки він заводить у хибне коло, адже він передбачає використання “було” і “буде” для пояснення Минулого та Майбутнього. Однак, як я покажу далі, це хибне коло є неминучим, коли ми маємо справу з А-послідовністю, і дає нам всі підстави, щоб його відкинути.

[4] Було заявлено, що теперішнім є будь-що, що є одночасним зі ствердженням його теперішності, майбутнім є будь-що, що є пізнішим за ствердження його майбутності, а минулим є будь-що, що є ранішим за ствердження його минулості. Однак ця теорія передбачає, що час існує незалежно від А-послідовності, і вона є несумісною з результатами, які ми одержали.

[5] Звичним є подання Часу за допомогою метафори просторового руху. Але чи є це рух з минулого в майбутнє, чи це рух з майбутнього в минуле? Якщо А-послідовність розглядати як одну з якостей, то, відповідно, її розглядатимуть як рух з минулого в майбутнє, адже якість теперішності належала минулим станам і належатиме майбутнім станам. Якщо А-послідовність розглядати як одне з відношень, то можливим є рух в будь-якому з цих напрямів, адже кожен з цих двох пов’язаних термів можна розглядати, як такий, що рухається. Якщо події розглядаються як рухомі з фіксованої точки теперішності, то рух відбувається з майбутнього в минуле, адже майбутні події – це ті, які ще не пройшли через цю точку, а минулі події – це ті, що вже її пройшли. Якщо теперішність розглядається як рухома точка, що послідовно має відношення до кожного [терму] послідовності подій, то рух відбувається з минулого в майбутнє. Так ми кажемо, що події виходять з майбутнього, але кажемо, що ми самі рухаємося в напрямку майбутнього. Адже кожна людина ідентифікує себе зі своїм теперішнім станом,  порівняно (на противагу, as against) зі своїм майбутнім чи минулим, оскільки теперішнє є тим, яке вона відчуває безпосередньо. І тому Я (the self), якщо його взагалі описувати як рухоме Я, описується як таке, що рухається з точкою теперішності вздовж потоку подій з минулого в майбутнього.

_______________________________________

* Тут і далі [ ] означають вставне пояснювальне слово або речення від перекладача.

 

** МакТаггарт наводить рядок з вірша Р. Кіплінга “Відповідь”. Уривок, про який МакТаггарт хоче нагадати читачеві, звучить так:

 

“Came to the Rose the Answer of the Lord:

“Sister, before We smote the Dark in twain,

Ere yet the stars saw one another plain,

Time, Tide, and Space, We bound unto the task

That thou shouldst fall, and such an one should ask.”

 

Дослівний переклад:

“Відповідь Господа зійшла на Троянду:

“Сестро, до того, як Ми розділили Морок надвоє,

До того, як зорі побачили інакші обшири, –

Час, Рух і Простір, Ми опікувалися тим,

Що ти маєш опасти, і що ти задаватимеш це запитання””.

*** МакТаггарт повертається до даного питання у другому томі своєї праці “Природа існування” (“The Nature of Existense”) (1927).

© Ю. М. Олійник, переклад, 2017

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook