Дигамбари, на відміну від шветамбарів, не вважають жінок гідними порятунку і не приймають їх в ченці. На їхню думку, для досягнення остаточного просвітлення жінка повинна померти і заново переродитися в тілі чоловіка.
Весь життєвий шлях ченця-дигамбара складається з мук. Як і інші джайни, вони забороняють носіння волосся, проте не збривають їх у новопосвяченого, а вищипують, видираючи з корінням. Це досить боляче і неприємно, але послідовники даної течії готові на все, щоб досягти «мокши» — звільнення.
Втім, це ще не найбільше випробування. Досягти «порятунку» можна різними шляхами, і найбільш прямий і швидкий — добровільне самоумертвлення. Досягається воно за допомогою голодування.
У наш час приклади таких «подвигів» рідкісні, проте не можна сказати, що їх немає: в 1987 році таким способом покинув світ Бадрі Прасад Махарадж — тодішній глава дігамбарів.
Взагалі монах, який досяг «мокши», представляється дігамбарам, м’яко кажучи, не зовсім людиною. Зокрема, він взагалі не відчуває потреби в їжі і питті, що спростовують їх противники — шветамбари. Останні припускають, що «звільнений» може їсти і пити, як всі люди.
На відміну від шветабмарів, дигамбари вважають, що початковий канон джайнів давно втрачений, а те, що відомо зараз, є лише пізнішими викладками. У цьому, мабуть, виявляється переконання в відносності людського знання.
Парадоксально, що незважаючи на радикальний аскетизм, дігамбари активно займаються громадською діяльністю. Ачарья Тулсі, лідер секти терапантхів, заснував вчення Ануврат, метою якого є звільнення індивіда від пристрастей і пороків. Прихильники Ануврата вважають, що на цих принципах має бути повністю перебудовано все індійське суспільство.
Існують і інші секти, залучені в суспільне життя. Секта утворена Канджі Свамі, орієнтується на освічені верстви суспільства, її прихильники присвячують час виспівуванню мантр, інтелектуальним заняттям і вивченням священних текстів.
Іван Гудзенко
