Два товариші проходили через ліс, мокрий після дощу. До їхніх чобіт поналипали згустки важкої глини, але вони йшли, прагнучи знайти деревину для господарських потреб. Один з них, столяр, паличкою зішкрібував з чобіт глину:

– Фе, яке болото, – сказав невдоволено, – тому і верб тут багато, а що з верби зробиш?

tov

– Ной за велінням Бога із сосни зробив ковчег, дивись, які високі смереки та явори! – сказав товариш музикант.

– Краще б дуб чи бук! На меблі – якраз! Смерека та явір теж неміцні! – невдоволено сказав столяр.

Його товариш, музикант, руками торкнувся гілочки верби, потім смереки і, здається, м’яв ніжно пальцями її голочки. Усміхнувся:

– Смерека або явір у руках майстра перетвориться на чудову скрипку, яка полонить своєю мелодією не одне серце. Її пісні із світових сцен даруватимуть

найвідоміші музиканти світу! Вона сміятиметься щебетом птахів у польці, шумітиме карпатським вітром у вальсі, вихилятиметься пристрастю в танґо.

Мав рацію Олександр Довженко: «Двоє дивляться вниз: один бачить калюжу, другий – зорі. Кому що».

Аудіо версія притчі

© Юлія Головчин «Притчі»