Серед різних безглуздих документів, якими держава намагається щось сказати про релігію чи щось регулювати у відносинах з релігійними організаціями, виділяється Концепція державно-конфесійних відносин. Безперечно, цей документ, в розробці якого брали участь різні інституції, є продовженням основних недоліків базового релігійного закону, який за своєю суттю є складним, на законодавчому рівні, втручанням держави у діяльність релігійних організацій. Більшість людей, які вивчають релігію, малознайомі з принципами законотворчості чи основами права, проте могли би виділити, скажемо так – мотив Концепції, який мав би викликати на перших порах незручність для тих, хто володіє елементарним «релігійним слухом». До таких людей можна віднести грамотних релігієзнавців чи просто людей, які мають дар природньої філософії чи навіть просто історичної зацікавленості до тих процесів, що поєднують (чи розділяють?) історію релігії і філософію.Саме їх мало би заставити задуматись те місце Концепції, де йдеться про обов’язки церкви (релігійних організацій) перед державою. Втім необхідно визнати, що по своїй природі це місце споріднене з тими місцями базового релігійного закону, призначенням яких є регулювання створення і діяльності релігійних організацій, в тому числі і церков.
Зазначену вище категорію людей повинно би здивувати те, що держава намагається регулювати створення і діяльність деяких релігійних організацій чи зобов’язувати до чогось організації, які утворились раніше самої держави і навіть раніше мови на якій держави видають свої конституції чи інші нормативні акти що мають відношення до релігії чи церков. Більше того, частина цієї категорії людей знайома з текстами, які переконливо доказують що деякі держави самі складно походять від релігійних організацій що врешті свідчить про відсутність просто почуття гумору у тих громадян цих держав, які стають авторами нормативних актів, що намагаються регулювати діяльність цих релігійних організацій.
Неважко здогадатись, що розділ «права і обов’язки» появився у авторів Концепції в результаті задуму створити щось на зразок всеоб’ємного «українського» варіанту конкордату, в якому, виходячи зі структури типового правового договору, обов’язково присутні такі елементи договору як розділ «права» так і розділ «обов’язки». Безперечно задум створити чи прийняти конкордат у відношенні з релігійною організацією є по своїй суті і демократичним і прогресивним. Втім у нашому випадку вся прогресивність вичерпується тільки фактом наміру. Основною особливістю конкордату з релігійною організацією в державі, яка проголошує відділення держави від релігії є те, що такий договір не може бути створений ні в полі світського ні в полі канонічного чи церковного права. Взаємне визнання автономного існування держави і церкви, визнання окремого і незалежного існування світського і канонічного права походить від різниці за своєю природою сфер діяльності церкви і сучасної держави. Ці сфери настільки різняться, що люба спроба створити конкордат в полі світського права («український» варіант) чи канонічного безглузді і завдають шкоди при любих варіантах як світському так і канонічному праву.
Очевидно, що таке розуміння існування «обов’язків» церкви подвигло сучасних релігієзнавців до створення своєрідного набору закликів до церков, в яких їх закликають «надихати, спасати, виривати із сірої буденщини та яскравості вічного телесвята до чогось свого національного, життєво важливого для суспільства», «взяти на себе відповідальність за суспільне лідерство хоча б на часи необхідних суспільних трансформацій», стати «провідною силою громадянського суспільства», «Мойсеями та Ааронами цього суспільства». І тут люди з розвиненим «релігійним слухом» можуть зауважити, що релігія не займається державами, націями, народами і не може мати ніяких обов’язків відносно них. Церква займається тільки людиною, творить нову людину-віруючого і ця місія і її «якісне» виконання, без будь-яких інших додаткових обов’язків з боку церкви, є безумовною гарантією утворення і існування доброї держави чи нації.
Якщо б доводилось шукати максимально об’ємний, влучний символ, який би увібрав всі сторони сучасного стану державно-релігійних відносин на Україні, я взяв би постать Галини Лозко, інтерв’ю з якою недавно розміщено на сайті РІСУ. Я вперше дізнався про цю людину, доктора філософських наук, етнолога, релігійного діяча, волхвиню Зореславу.
Важко зрозуміти, як в межах сфери однієї свідомості співіснують такі різні структури свідомості – «філософ», «релігієзнавець», «віруючий Рідної віри». Реальне існування кожної з цих структур протирічить, не допускає в сфері однієї свідомості присутності і існування іншої структури. Інакше це буде клініка. Очевидно це можна пояснити тільки тим, що все це існує в цьому випадку тільки як знаки без змісту, реконструкції. Причому реконструкція кожної структури – «філософа», «релігієзнавця», «віруючого». В залежності від життєвої ситуації чи співрозмовника. Це так як набуті популярності в послідній час на теренах музеїв і заповідників реконструкції побуту і подій Середньовіччя. Гурти чоловіків і жінок, в старовинному одязі і обладунках, за невелику плату чи просто так, розігрують перед відвідувачами різні епізоди і сцени з минулого життя. Видовищне і цікаве, але ми ж з вами розуміємо, що все це немає ніякого відношення до реальних подій минулого…
Співвідношення структур свідомості і соціальних структур, їх незалежне існування і коеволюцію гарно описано в працях Нікласа Лумана. Втім він не міг передбачити чи спостерігати цікаві і виняткові випадки, коли необхідно зрозуміти і описати створення, результати існування і еволюції таких псевдоструктур свідомості. Неважко здогадатися, що багато імітаційних процесів в побудові правових держав на теренах СНГ саме зв’язані чи засновані на таких структурах.
Так і відносини держави і релігії у нас відбуваються як грандіозна реконструкція, в якій задіяні державні органи, релігійні конфесії, різні світські благодійні і псевдонаукові інституції. Реальні відносини держави і релігії створюються в акті віри і не підлягають, так же як і акт віри, ніякому законодавчому регулюванню. Якщо і підлягають, то тільки специфічно і потім, після акту віри. Інакше відбудеться та же реконструкція – в цьому випадку і релігії і її відносин з державою. Саме це і відбулось в нашій державі. Все це спостерігається як гра, в якій держава намагається переконати себе і оточуючих в своєму існуванні. Вистава зі сценарієм і ролями, написаними державою для різних персонажів, в тому числі і для церкви. Плодом цієї вистави, організованої без всякого злого умислу, з метою «подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви», стала віртуальна церква, фейк, імітація, механічна лялька якою користуються всі. Причому і самі релігійні організації, які не мають ні фізичних ні інтелектуальних сил протистояти такій «побудові» відносин. Структура цієї імітації утворена двома чинниками – науковим описом релігії, для якого релігія це абстрактний і безособовий предмет, створений релігієзнавством і другий чинник — світське право, яке в продовження цього опису відноситься до релігії як до об’єкту права.
Все це схоже на дії чоловіка, який намагаючись утворити сім’ю, використовує для створення відносин з жінкою тільки підручник анатомії і фізіології людини. Безперечно, на цьому шляху і з якісним підручником можна досягти певних успіхів. Але оскільки сім’я не є тільки раціональним утворення, частково духовним союзом не об’єктів а суб’єктів права, створити сучасну сім’ю мабуть не вдасться. Так і держава, будування державно-релігійних відносин починає з підручника релігієзнавства, до використання якого приєднуються і церкви. Надалі, долучивши до «будівництва» цивільне і податкове право, було «створено» релігійну організацію як громадську організацію-юридичну особу, яка пройшла реєстрацію згідно законодавства; суб’єкт господарської діяльності який, для задоволення релігійних потреб, надає послуги замовникам-віруючим, що споживаються в процесі певної дії або здійснення певної діяльності і які мають ціну або ціну можна встановити. Тобто в країні як би існують дві церкви – реальна, з життям згідно з канонічними нормами й інша, бутафорська, створена тільки на папері на догоду суміші цивільного права і наукового опису релігії. Існує в безглуздих механізмах реєстрації із засновниками, які її фактично не засновували, в податкових і фінансових звітах, в правових механізмах утворення, ліквідації, поділу і захисту майна.
Реальна, унікальна подія розділення держави і церкви, створення межі між ними, відбувшись в певний історичний час розвитку цивілізації, не залишилась одноразовою подією. Смисловий комплекс, що утворився при цьому, якби переміщується в часі, пропонуючи свої символи, дії, тексти і, саме головне, структуру новим і новим поколінням людей. Переміщується таким чином, що щоразу заново створюється структура в діях, вчинках і словах кожного, хто скористається ним. Причому відновлюється так, що і кожен раз із того, хто скористається ним, творить нову людину-віруючого, якби заново створює структуру вибору для віруючого і продовжує розділення держави і церкви. Тому кажуть що розділення держави і церкви в першу чергу проходить через віруючого. Синонімом цього смислового комплексу в релігії є священний текст. Причому текст фігурує не як культурна категорія, тому що ні в одній релігії поняття культури не існувало. Поняття культури могло виникнути тільки потім, коли ця релігія спостерігалась зі сторони і рахувалась основою чи стимулом для тої чи другої культури. Священний текст практично у всіх релігіях, де він є, фігурує в трьох маніфестаціях. За змістом змісту вчення — як одкровення. У відношенні традиції — як інструмент передачі в часі, як продовжене в часі свідчення. І, нарешті, третій, уже чисто антропологічний аспект — як головний об’єкт культу, інструмент поширення релігії в просторі.
В нашій же ситуації, коли ми намагаємось створити цю межу держави і церкви, ми фактично як би намагаємось вирішити ті проблеми, що людство вирішувало до нас. Але фальшивість нашої ситуації в тому, що такої проблеми в нас не існує. Ми фактично імітуємо як проблему так і самі державно-церковні відносини. Так, як для прикладу, не існує проблеми і її вирішення в нашому суспільстві, яка була озвучена в одному інтерв’ю тоді ще Місцеблюстителя УПЦ(МП) Митрополита Онуфрія. Виходячи з своїх зовнішніх спостережень західного суспільства, він говорить про зіткнення інтересів економічних, політичних, духовних Заходу і Сходу, вважає що сьогоднішні західні цінності не тотожні із християнськими і не освячені Законом Божим, а тільки людськими бажаннями. На його думку, на протилежність Заходу, православна церква відроджує віру Христову і зміцнює Церкву Його?. Відносно проблем, які стоять перед західною цивілізацією, Митрополит правий і ці проблеми в якійсь мірі торкаються і нас. Але біда в тому (спільна біда православних наших країн) що з тієї історичної (просторової, часової) точки, в якій ми знаходимося, ту проблему можна тільки бачити; ну і щось пропонувати. Вирішити її неможливо. Вирішиться вона тільки з тієї точки, в якій знаходиться західна цивілізація, в яку вона прийшла всім своїм розвитком, своєю еволюцією – зародження християнства, перемога християнства, відділення держави від церкви, утворення західної християнської цивілізації, секуляризація(!) і сьогоднішня точка з тією проблемою, яку озвучує Митрополит і яка їхньою ж цивілізацією усвідомлюється. Що з того вийде – ніхто передбачити не може і зрозуміло тільки одне – цю проблему їх цивілізація вирішить тільки сама. Якщо ж говорити про нашу точку, в якій ми всі знаходимося разом з Митрополитом то, скажемо так – в точку вирішення проблеми ми вже попасти не зможемо. Примусовий, владний перехід з язичества в християнство, симфонія влад, 70-річне нищення всіх організаційних форм релігії, фатальний пропуск(!) стадії секуляризації і ми, знову ж скажемо так, – опинилися ніби в точці «Палестина перед початком нашої ери». Якісь проповідники, колективні, сектантські, іноді напівбожевільні рухи і утворення. Вроді би утворилась ситуація вибору. Але біда в тому що у «базарі» пропозицій, на рівні з іншими пропозиціями, принизливо розташоване і християнство і вибору вже повторити неможливо. Релігію взагалі не вибирають. І у випадку з християнством, воно повинно вибрати нас, звернути увагу на наші проблеми. Причому ці проблеми мають бути особливими, граничними – ну типу таких як проблема розрізнення добра і зла. На всі інші, навіть такі як утворення нації чи будівництво держави, до яких посліднім часом релігієзнавці активно закликають долучитися християнські церкви, Бог мабуть уваги не звертає…
І якщо продовжити вислів одного з послідніх російськомовних філософів, який говорив про невдачу християнства на наших землях, очевидно це сталося через те, що ми поки-що ніколи не рішали проблеми, які б привернули увагу християнства…
Анатолій Дутчак
Правник профкому «Лукор- Карпатнафтохім», м. Калуш
