[Нац-боли поєднують елементи двох тоталітарних ідеологій]

ЧЕРВОНО-КОРИЧНЕВІ, або між КОМУНІЗМОМ та НАЦІОНАЛІЗМОМ

         ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ

В далекому 1993 році в Російській Федерації відбувалася серйозна політична криза. Як комуністичні, так і націоналістичні сили, були в глибокій опозиції до президента Єльцина. Що посприяло їхньому ситуативному союзу. У відповідь, проліберальні прихильники охрестили їх «красно-коричневие», що згодом стало політичним клішем. Під «червоними», самоочевидно, маються комуністичні сили, то під «коричневими» розуміються фашистські рухи. Але так, як фашизм сам є розмитим ярликом, то, зазвичай, він зводиться до радикального ксенофобського націоналізму. Може використовуватися і його синонім: «комунофашизм». В англомовному середовищі є своє кліше, як «комунонацисти» (англ. Commie Nazis). У ленінському колі зрідка використовується аналог, як «червоні націоналісти».

Існує так звана «теорія підкови» згідно якої ультраліві та ультраправі, насправді, набагато ближчі один до одного, аніж до центристів. Нижче, ми бачимо схему перетворення класичного поділу ідеологій, як прямої лінії, у «підкову». Інколи, дану «підкову» торкають кінцями, і виходить коло, вершиною якого стає анти-центризм. Останнім називають поєднання ультралівих та ультраправих крайнощів, що цілком відповідає червоно-коричневим. Хоча можна використовувати і інші схеми класифікації політичних ідеологій.

ЧЕРВОНО-КОРИЧНЕВІ, або між КОМУНІЗМОМ та НАЦІОНАЛІЗМОМ

Варто вказати, що яку би класифікацію ми не обирали, існує проблема реіфікації. Це є логічною помилкою, коли інтерпретують абстракцію [в даному випадку – політичний спектр], як реальну річ. Простими словами не забуваймо про умовність схем та існування їх лише у свідомості. Також, на аргумент «комунізм=фашизм», необхідно продемонструвати схему асоціативної помилки. Дана логічна хиба полягає в тому, що властивості однієї сутності чомусь властиві і другій сутності, по причині, що в них є щось спільне. В конкретному випадку припустимо: В – комунізм (вірніше, псевдокомуністична диктатура), С – фашизм (найчастіше позначають націоналістичну диктатуру), А – спільне між ними (наприклад, антигуманне верховенство держави над людиною). Для порівняння, можна підставити під В – релігійний тоталітаризм, як-то ІДІЛ.

ЧЕРВОНО-КОРИЧНЕВІ, або між КОМУНІЗМОМ та НАЦІОНАЛІЗМОМ

У сучасній публіцистиці та блогерстві під «червоно-коричневими» розуміється поєднання будь-яких націоналістичних та будь-яких соціалістичних ідей, або і просто тактичний союз представників обох ідеологій. Але при більш детальному розгляді, виявляється, що вказані сили можуть бути не більш «коричневими», і ще не більш «червоними», ніж решта політичних груп. При цьому не враховується, що певні сили тактично використовують гасла. Як от, нацисти на початках експлуатували соціалістичні гасла, а сталіністи також використовували російсько-націоналістичні ідеї під час Другої Світової Війни. Додатково, йде наївне прийняття офіційної назви організації та її офіційної ідеології за чисту монету. Між іншим, після розвалу СРСР, відбувся рух вправо лівих партій, і ленінські партії стали насправді демократично-соціалістичними, демократичні соціалісти – соціал-демократами, а останні перейшли на соціал-лібералізм. Також, абсолютно ігнорується цілісна картина ідеології, де чи комунізм чи націоналізм є ядром, а інша ідеологія є лише допоміжною. Наприклад, націонал-комуністи вимагають специфіки для соціалізму кожного народу [комунізм первинний], а ліві націоналісти наголошують на соціальній справедливості для конкретної нації [націоналізм первинний]. На кінець, просто не береться до уваги, що конкретна людина може протягом життя перейти в інший політичний табір.

Одначе, спробуємо охарактеризувати поняття «націоналізм» та «комунізм». Згідно логічного закону про обернене співвідношення об’єму і змісту поняття: чим ширший об’єм поняття, тим бідніший його зміст; чим більший зміст поняття, тим менший його об’єм. Данні дві категорії, як раз і є такими із широким об’ємом, а, отже, їх зміст доволі вузький. В основі комунізму лежить рівність людей, і, що витікає із попереднього, спільність власності. Настільки ця спільність та рівність буде виражена, як досягти її, і що робити із релігійним та національним питанням, то все це запитання до конкретної політичної доктрини чи навіть конкретної політичної групи. Щодо націоналізму, то головною цінністю виступає виживання нації та її інтереси. При цьому під нацією може розумітися абсолютно різні речі: і конкретний етнос (кровно-духовна спільнота), і населення однієї держави, і споріднені етноси, і, навіть, раса (білий націоналізм). І також не забуваймо, що можуть бути антагоністичні погляди на питання щодо ролі держави і релігії, соціальної справедливості та, найголовніше, методів захисту інтересів нації, в різних націоналістів однієї ж нації.

Узагальнюючи попередній абзац, ми бачимо, що націоналізм та комунізм можуть пересікатися. Якщо перше переймається в першу чергу культурними питаннями, то друге – концентрується на соціальних та соціальних проблемах. Тому, вже вищезгадані, націонал-комуністи в соціальних та економічних питаннях – вираженні комуністи, а в культурних питаннях – націоналісти національно-визвольного характеру. Як реальний приклад, можна вказати на сучасних каталонських комуністів. Або ж ліві націоналісти, що опираються на трудові верстви своєї нації та виступають проти соціальної несправедливості капіталізму.

Одначе, повертаючись до асоціативної помилки, є не тільки спільності, а й і відмінності. В реальності, в громадянських конфліктах та війнах ХХ ст. комуністичні та націоналістичні сили, зазвичай, виступали антагоністами. Серед комуністів доволі значна частина є інтернаціоналістами та секуляристами. Тоді, як націоналісти більш схильні до релігійності та традиціоналізму. Звісно, є винятки. Також треба розуміти, що кожна ідеологічна група живе за рахунок певної людської бази. І в подальшому, політичні групи можуть представляти їх чи, принаймні, діяти від імені своєї бази. Для націоналістів – це національні маси, тоді як для комуністів – певні соціальні (трудові) верстви. І ось тут виникає конфлікт між соціальним та національним. Що з них є верховним? І, відповідно, чим із них можна частково пожертвувати? Для ілюстрації, той же фашизм, чітко окреслює відповідь: соціальна гармонія в ім’я національної/расової єдності. Небезвідомий, Гебельс називав марксизм «єврейською пасткою» для відволікання пролетаріату від його обов’язку перед нацією. Комуністи же, не можуть стратегічно поставити національне вище соціального, а тим більше бути ксенофобами, бо тоді вони стають повноцінними націоналістами. Адже дискримінація по етнічній приналежності знецінює принцип рівності людей.

І от ми і приходимо до розуміння, що таке червоно-коричневі. А саме вони, по-суті, є агресивними націоналістами, які використовують комуністичні практики, або і лише самі гасла, як додатковий засіб. Їх метою є процвітання своєї нації практично за будь-яку ціну, а (псевдо)комуністичні методи є інструментом для добробуту свого етносу. Чи ще гірше, вони – просто чийсь проект.

         ПРЕДСТАВНИКИ ТА КАНДИДАТИ

         Червоно-коричневі можуть подавати себе, як радикальних комуністів, чи радикальних націоналістів або і, як синтез двох течій. Побіжно подивимося на данні організації та режими.

Європа породила, як і демократію, так і тоталітаризм. Тому і не дивно, що в кризисні міжвоєнні часи в Німеччині, коли країну роздирали ультраліві із ультраправими, зародилася чудернацька ідеологія, як «націонал-більшовизм», (більшовики – вираженні інтернаціоналісти). Ідеологія була маргінальною і в найкращі часи налічували до 10 тисяч активістів. Ідеологом був Ернст Нікіш. Його рух об’єднував правих та лівих німецьких націоналістів. Беручи за основу модель економіки в сталіністів, але в культурних та національних вони явно стояли на позиціях авторитарного націоналізму.

В 1920-х роках серед російської еміграції була течія «сменовеховства», яка пропонувала примирення із радянським режимом. Умовою було, що би більшовики відмовилися від інтернаціоналізму і згодом перейшли до російського націоналізму.

Отто Штрассера та його послідовників теж можуть відносити до даної категорії через те, що на нього багато посилаються активісти червоно-коричневих. Одначе, як на мене, штрассеристи є представниками поміркованого націоналізму без ксенофобії, що використовує соціалістичні (чи соціал-демократичні) методи для розвитку своєї нації. Це описує вищеописану концепцію лівого націоналізму.

Тепер перейдімо до Італії, яка у 1970-х роках мало не була на порозі громадянської війни. Країна страждала від бунтів та терору комуністів, анархістів, неофашистів та мафіозі. Тому і не дивно, що виникає організація «Народна боротьба» із концепцією «наци-маоїзм». Представники об’єднували концепції маоїзму, викинувши із нього інтернаціоналізм, та гітлеризм, зробивши його виражено антикапіталістичним. Співпрацювали із італійськими неофашистами та брали активну участь у «свинцевих роках».

У Франції частково наци-маоїзму дотримувалася Федерація національної і європейської дії, що існувала в 1960-80-х роках. З часом вони стали на нелегальному становищі та конфліктували із єврейськими самооборонними організаціями.

Наступні дві східноазіатські диктатури можуть ленінстами називатися, як «червоні націоналісти». І, як не дивно, в цьому є певна рація.

Самий антигуманний режим за всю історію був пов’язаний із «червоними кхмерами» у 1970-х роках. Загальній публіці він відомий доведенням комуністичних, а точніше, маоїстських методів до масового кривавого абсурду. Одначе їх світогляд містив ще і кхмерський націоналізм. Всі хто не був не кхмером у Кампучії об’являлися людьми другого сорту, як і неугодні режиму соціальні та релігійні верстви. А під кінець свого правління Пол Пот вимагав вбивати кожному по 30 в’єтнамців.

Окремої статті заслуговує розгляд ідеології «чучхе». В КНДР змішують елементи ленінізму, традиційних релігій (конфуціанство та чхондоге) та войовничого націоналізму. До прикладу, Кім Чен Ір стверджував, що «… в боротьбі за збереження та втілення в життя національного характеру виключно важливе значення має ідея про первородство корейської нації». А, один із ідеологів чучхе – Хван Чжан Епу, піддав критиці марксову теорію про основоположність класової боротьби, а «суб’єктом історії» визнав саме націю. З ним би погодився французький фашист – Марсель Деа: «… ведуча сила революції більше не заключається в інтересах класу, але являється інтересом спільноти; ми перемістилися від поняття класу до поняття нації». Між іншим, Брайан Майерс – американський професор міжнародних відносин, і взагалі вважає КНДР фашистським режимом, що прикривається комуністичними лозунгами.

В меншій мірі це стосується албанського вождя Енвера Ходжа. Ідеологія його режиму окрім марксизму мала включення, як албанський націоналізм та традиціоналізм. А в 1990-х роках колишні ходжакісти на початках входили в Армію визволення Косова, що згодом стала націоналістичною організацією.

З кінця 90-х років і до сучасних днів Російська Федерація має цілу низку комуно-націоналістичних та комуно-патріотичних організацій.

«Інша Росія», раніше «Націонал-більшовицька партія» – чи не єдина політична організація, що самоідентифікує себе, як «червоно-коричневі». Лідером партії був Лимонов. Попри комуністичні гасла та символіку, їхнє гасло: «Россия — всё, остальное — ничто!», чітко показує їх націоналістичну основу. Також в них є характерні союзники. Якщо у «антифашистській дії» беруть участь комуністи, соціалісти та анархісти; то в «антисіоністській дії» нац-боли можуть блокуватися із неофашистами [дивитися нижче, неофашистський чорний прапор із кельтським хрестом].

ЧЕРВОНО-КОРИЧНЕВІ, або між КОМУНІЗМОМ та НАЦІОНАЛІЗМОМ

Якщо лівими нац-болами є прихильники Лимонова, то праве крило у Росії очолює Дугін. Останні більш традиціоналістичні та уникають блокування із лівими силами. Організовані вони у Міжнародному євразійському рухові. Для обох напрямків є характерним погляд на радянське минуле через призму російського шовінізму. До прикладу, велич СРСР є величчю російської держави, яка після Другої Світової Війни стала супердержавою. А Сталін виступає не теоретиком і практиком марксизму, а російським національним лідером.

В меншій мірі можна згадати про комуно-патріотів, як Проханова, який в 2000-х очолював партію «Союз». А також Кургіяна і його організацію «Суть Времени». Останньому належать яскрава цитата: «…що як би в Росії були російські фашисти, які прагнули навіть до розгрому всіх комуністичних сил до яких я себе відношу і встановленю не тих типів влади ніж ті, які я вважаю правильними, але ці люди відстоювали би територію і нарощували її, то я би видихнув би і їх підтримав. Тому, що Росія важливіше ідеології…». Близько від них знаходиться КПРФ, яка, як і вони, експлуатують ностальгію за СРСР, одначе стоять на виражених російсько-патріотичних позиціях, відстоюють релігію та не мають відношення до марксизму.

Відверто ультраправими був Фронт Націонал-Революційної Дії, що діяв у 90-ті роки. Попри свою неофашистську основу, вони вимагали планову економіку, а свою ідеологію називали «національний соціалізм сталінсько-штрассерівського типу».

Як і нац-боли, так і комуно-патріоти, активно брали і беруть участь у військовому конфлікті на Сході України. А їх тамтешня коаліція із радикальними російськими націоналістами та, навіть, із неофашистами чітко показує їхнє відношення до цінності російської національної ідеї.

Дмитрук Андрій

Джерела:

Особенности северокорейского национализма. Мишин Валерий Юрьевич. УДК: 32(519.3);

https://posmotre.li: Красно-коричневая сволочь;

http://vestnikburi.com: Красно-коричневый тупик [Никита Рыжков];

http://m.day.kyiv.ua: Комуннофашизм шагает по России [Сергей Грабовський];

https://ru.rationalwiki.org: Логическая ошибка;

https://ru.wikipedia.org: Национал-большевизм; Наци-маоизм; Теория подковы; Фронт Национал-Революционного Действия;

https://www.nihilist.li: Оттенки красно-коричневого:как имперские идеологии 90-х нашли свое воплощение на Донбассе [Александр Володарский];

Теория политики: Учебное пособие У Под ред. Б. А. Исаева. — СПб.: Питер, 2008 [схема];

https://www.sensusnovus.ru: «Другая Россия» раскололась на правых и левых [превью].