Концепт біоетики був розроблений в католицизмі чітко. Саме тому авторитетні діячі католицизму стали біля цих витоків. У 1957 році римським понтифіком папою Пієм ХІІ зроблене трактування смертельного стану мозку як еквіваленту людської смерті.

До біоетичної проблематики підходили дуже делікатно. У Ватикані створили спеціальний орган у справі біоетики – Папська рада з апостольства для працівників охорони здоров’я. Цим же органом у 1994 році видана католицька «Хартія працівників охорони здоров’я» – офіційне керівництво з біоетики. Хартією порушені важливі проблемні питання біоетики, тобто такі як аборт, ембріонний статус, евтаназія, больове відношення, донорство, генетична маніпуляція, штучне запліднення, тощо. Автори Хартії здійснили свою оцінку щодо професійної медичної освіти. Католицька позиція є вірною, оскільки працівники охорони здоров’я повинні бути спеціально підготовленими у таких питаннях як мораль та біоетика.

Біоетика в католицизмі

Мета відповідальних у підготовленні – докладання зусиль щодо створення академічних кафедр та курсів з предмету біоетика.  Статті, монографії, доповіді є свідченням того, християнською біоетикою фокусується біомедицина. Саме тому через християнську етику відбуваються суспільні дискусії стосовно етичної проблеми, яка найчастіше трапляється в практиці біомедицини. Яка ж тоді роль відведена католицькій церкві?

Це відбувається на рівні розуміння сутності самої ж людини, що ґрунтується  на антропологічному принципі. Католицька християнська біоетика зауважує на тому, що ліберальна етика вирішила та оправдала все в біомедицині.В католицькій біоетиці включена розгорнена та аргументована критика стосовно питання еволюційної антропології.

Католики стверджують, що еволюційні теоретики посягають на істину, тоді ж як з іншої сторони заперечують існування іншої «істини».  Ще одним важливим фактом є відігрівання принципу католицької антропології в біоетиці. Особливо це висвітлюється через інтерпретацію людини, що є «одночасно суб’єктом та об’єктом пізнання», пов’язаних з гідністю та богоподібністю людини. Людина досліджується як об’єкт отримання знання (гени, ембріони, проведення медичних та психологічних експериментів).

У тих, хто приймає безпосередню участь у таких експериментах міняється самосвідомість, оскільки однією людиною протиставляється інша.  Може проявлятися через незнання об’єкту або ж непогодження з діями по відношенню до нього.  Проте межа у співвідношеннях до людини, що є «об’єктом дослідження», «використання» є настільки тонкою.

У констатуючих словах папи Іоана Павла ІІ вважається неприйнятними речі використання людини як об’єкта дослідження, засобу досягнення мети, предмету із неврахуванням призначення особистості.  Так як призначення особистості не може бути сприйнятим з допомогою знань (з чого вони складаються і як функціонують).

Якраз вчення про особистість стало наріжним каменем в антропології католицької церкви. І підхід до цього питання зроблено главою РКЦ Іоанном Павлом ІІ, папою римським. Ним висловлена думка, за якою не погоджується з тим, щоб людина як особливий вид називалася Homo sapiens. А під словом «особистість» слід розуміти те, що у ньому міститься щось більше  ніж повнота  та досконалість існування, підкреслюючи необхідність вживання слова «особистість».

І щоб повністю розкрити зміст цього слова католики вдалися до використання поняття «субстанціональний образ людини». За цим поняттям є припущення: людина має свободу дій, здатна пізнавати і відноситися до трансценденції. Трансценденція проявлена через самопізнання в людині, пізнання свободи, моральності, Бога, любові з красою.

Пегас