Кожному із них потрібна допомога. Божества запрограмували світову матрицю руйнувати людські долі. Забираючи не тільки засоби для існування, але й віру в майбутнє, добрий порядок, справедливість. Єдиним виходом є вулиця. Так, вона жорстока. Ніколи не обійме холодної ночі, не подарує материнський поцілунок у носик, не зголоситься вислухати твій біль. Але людське серце переповнене співчуттям, тому на допомогу знедоленим приходить волонтер. Ангел світла ХХІ століття.Паб був переповнений відвідувачами. По телевізору транслювали футбол. Сотні очей жадібно слідкували за м’ячем, вслухалися у голос коментатора та готувалися вигукнути гол. Ідеальнішого місця для перемовин і не вигадаєш. За крайнім столиком біля вікна сидів чоловік. Він виглядав років на сорок, стильно, навіть, трішки молодіжно. Але клята залисина видавала його вік. Через декілька років вона стане ідеальним місцем для посадки гелікоптерів. Чоловік розглядав меню, як раптом до нього підійшла дівчина. Мініатюрна, жіночна. Її очі випромінювали незрозумілу силу, котра перетворювала хлопчаків на героїв.
— Доброго вечора! – промовила вона, — Дмитро Андрійович, вибачайте за запізнення. Зазвичай, пунктуальність – моя перевага.
— Це не смертельно. Вас звати Маринка? Приємно познайомитися.
Дівчина кивнула головою та оцінювала чоловіка пильним поглядом. Намагалася заглянути у глибини потаємного, звертаючи увагу на дрібнички одягу, кутиків губ та волосся. З’ясувати чому він прагне віддавати останнє для ближнього.
— Кави, чаю та чогось солодкого? Замовляйте! – перервав секундні роздуми чоловічий голос.
— Я навіть не……
— Офіціант! Агов!, — вигукнув чоловік, — дві кави та десерт на ваш розсуд. І хутко.
— Так чому ви вирішили стати волонтером? Що Вас змушує віддавати вільний час на розтерзання суспільства?
— Допомагати людям моє призвання, — промовила дівчина, — в університеті існувала примітивна, але амбітна організація…
— І чим же ви займалися? – перебив її чоловік
— Допомога дитячим будинкам, збір коштів, іграшок. Інколи показували лялькові вистави. Але згодом з’явилося розчарування.
— В чому саме, Марино? Ви робили добру справу, а це прекрасно.
— Виявилося, що спонсорували не дітей, а зайву вагу виховательок та феміністичних жіночок, директрис та інших п’явок соціуму. – сухо промовила жінка.
— То ще ті майстри перетворення хліба у золото, — обурено вигукнув чоловік та з гордістю продовжив. – Наша організація, дотично займаючись комунальними закладами, викрила схему, за якою вихователі забирали дитячий одяг та іграшки. Впродовж 3 років американські асоціації спонсорували 4 дитячі будинки, з них тільки в одному знедолені отримували свою мізерну частку.
— Ми писали листи у мерію, зверталися до поліції, але нас висміювали, критикували і звинувачували у зворотному.
— Саме тому пропоную співпрацю. У першу чергу повинен бути контроль. Хоча, мушу розчарувати, наша організація не займається безпосередньо дитячою допомогою. Всі сили спрямовуються на боротьбу із хворобами. Чим безнадійніша ситуація, тим більше уваги ми приділяємо цій людині.
Розмова продовжувалася за філіжанкою кави. Чоловік розповідав про чудодійне зцілення людей на останніх стадіях хвороб. Чому потрібно допомагати та скільки часу приділяти. Він плавно перейшов на обговорення технічних питань роботи та узгодив майже всі нюанси трудових буднів Марини.
— Ось можете переглянути теку особистих справ та вибрати особу, котру зможете врятувати. Саме ви вирішите чи буде вона жити. – промовив Дмитро Андрійович.
Чоловік зник на півгодини. Марина забулася про час. Обливаючись холодним потом, переглядала біографії приречених. Її серце завмирало він прочитаних діагнозів, їх наслідків та раніше незнаних хвороб. Вона твердо вирішила, що її час належить знедоленим. Вона перетворювалася у ангела світла, а у голові звучав голос – «Саме ви вирішите чи буде вона жити»
— Ну, що ви у команді? — підійшовши із спини промовив чоловік.
— Так, я бажаю допомагати студенту, що потрапив у автокатастрофу.
— Добре, йому чи не найбільше потрібна фінансова підтримка на операцію, — ствердно промовив Дмитро Андрійович, — прошу записатися у зошиті. Через декілька днів я зателефоную.
Попрощавшись, чоловік вирушив у туалет. Перука, чорний фрак та окуляри у золотій оправі здійснили метаморфозу. Дмитро Андрійович перетворився у заклопотаного бізнесмена. Образ йому був близький. Впевненість, обережність висловлювань, англійський гумор імпонували чоловіку. Потрібно розіграти чергову виставу з новою лялечкою. Але, вперше, лялечкою повинна стати не дівчина, а чоловік. Саме твердолобого компаньйона не вистачало команді.
Дмитро Андрійович заплановано запізнювався на зустріч. Дрібний трюк чи не найкраще відкриває істинні задуми співрозмовника. Змушує його нервувати та показувати гострість язичка.
— Добре, що дочекалися, — промовив Дмитро Андрійович, — слізно вибачаюся за запізнення. Тільки з лікарні….
— Гадаю втрачений час буде цього вартувати, — холодним тоном відповів співрозмовник.
— Можливо кави?
— Каву залиште для своїх кізоньок. Революцію здійснює коньячок.
Початки перемовин неабияк збентежили Дмитра Андрійовича. Розпланована стратегія канула у небуття із першою зустріччю очима. Хижаки показали свої пазурі.
— Сергію! Молодість, коньячок та благодійність небезпечний коктейль!
— Денисе! Гра із перевдяганням, пунктуальність та жалістю також не солодкий напій. Тому для серйозних перемовин потрібно промити шлунок.
Сергій був одним із пристосуванців соціуму. Намагаючись жити за законами еволюції, він вибудував непорушну істину — немає нічого важливішого власного кишечника, двох денного кохання і якісного алкоголю. У сферу благодійності влився давно. Але постійні напади гієн бізнесу відбирали в нього хліб, тому вирішив залучитися підтримкою одного із відомих «рятівників людських душ».
— Добре, пропоную закінчувати виставу, а артистам випити віскі. Коньяк у цьому генделі паскудний. – Впевнено вимовив Дмитро Андрійович, — Ви раніше працювали у сфері благодійності?
— Так, але був самітником. Збір коштів на війну, допомога в адаптації ветеранів та інше.
— Звучить добре, але…
— Саме це Але і привело до Вас, — перебивши співрозмовника промовив Сергій, — підвищилася небезпека бути викритим.
Дмитро Андрійович посміхнувся. Працюючи у сфері афер він з легкістю відрізняв брехню від правди,- Ахаха, війни закінчуються! А що приходить на зміну?
— Мир та згортання заробітків, — збентежено відповів Сергій, він не зрозумів різкого перепаду емоцій співбесідника.
— Ахахах, а спочатку здалися мені розумником, — не приховуючи насмішки вимовив Денис Андрійович, — на зміну війнам приходять інваліди, хвороби та сироти, — заливаючись ще більшим сміхом промовив чоловік. – І це вічність, вона наповнює кишені. А прийшли ви до мене не за чим іншим, як за новими інвестиціями. Ваш бізнес виявився тимчасовим і безнадійним
Перемовини проходили тяжко. Амбіції ділили сфери впливу та сперечалися на рахунок перспектив. Але останні деталі були узгодженні. Після прощанням із Сергієм, чоловік відправив два листи :
«Марина – сентиментальна бездара, що вірить у святість та непорушність ідеалів благодійності. Овечка, котра здатна на роботу у торговому центрі. 100 грн у день буде достатня платня за її послуги. Завжди можна звільнити за недостатність ідей.»
«Сергій – нахабний, самопевний та знає нюанси бізнесу. Він втратив свою душу. Його новим Богом є золото. Цінний працівник для організації регіонально представництва. Ідеальна підставна особа на майбутні авантюри. Скупитися на його в’язницю не потрібно».
Сліпокоєнко Роман
Черкаська обл., Черкаський р-н., с. Хацьки
