Діти не звертали уваги. Подібні фрази були всюди: в кабінеті англійської мови, наприклад, красувалася фраза «As many languages you know, as many times you are a human being». Ну то й що? Нікому не було до цього діла.
Садочок стояв посеред парку, який здавався дітям справжнім лісом. І всі знали, що на прогулянці «он за ті дерева не можна заходити». Вихователька, звичайно, дивилася за дітьми, та діти і самі не лізли, куди не треба.
Окрім одного.
Він понад усе любив ходити новими шляхами. Дізнаватися, що там далі. Відчувати простір і себе – володарем простору.
Коли Він зникав бодай на мить – вихователька кидалася шукати втікача і досить швидко знаходила: Йому рідко коли вдавалося зайти справді далеко. Він обіцяв більше такого не робити, та за якийсь час цікавість долала страх перед покаранням – і Він знову тікав…
А Вона навпаки – була чемною дівчинкою, територія парку Її не цікавила. Поки не прийшла весна. Перші жовті квіточки всіяли галявину, Вона збирала їх, йшла далі та далі, поки не роззирнулась – і не побачила зовсім незнайому місцину. Швидко зорієнтувавшися, Вона побігла в тому напрямку, звідки прийшла – та повернулася на майданчик. Вихователька, на щастя, нічого не помітила. «Де ти була?» – питали дівчата, а Вона з гордістю тримала чималий букет…
Наступного дня Вона підійшла до Нього, взяла за руку – і потягла кудись:
– Тобі має сподобатися.
Він з радістю йшов: подорож та ще й з компанією…
Садок залишився далеко позаду, а Вони все йшли; цей парк, мабуть, був нескінченним…
– Глянь туди, – Вона показала пальцем.
Там була справжня величезна яма.
– Ого-о-о! – вражено протягнув Він.
– Я вчора сюди ходила…
Вони підійшли до ями: глибока… На дні лежали сухі гілляки, звалені в купу. А трохи вище… Росли дивовижні білі квіти. Не ті, жовті й маленькі, а такі… Такі…
– Я зараз! – крикнула Вона і полізла в яму.
Обережно й повільно спускалася по крутому схилу, але нога зісковзнула…
Вона зависла над прірвою, вхопившись за стебла трави. Тонкі стебла почали вириватися з коренем…
Від страху в Неї відібрало мову. Вона мовчки дивилась на Нього повними жаху очима.
«Падаючого – штовхни», – пригадалося Йому. Хто, коли це казав? Але Він точно це чув. Так буде правильно.
Він рішуче нахилився, щоби зіштовхнути Її туди – вниз, на гострі гілляки. «Штовхни, штовхни…»
«Та зараз!»
«Штовхни!»
Він потягнувся, аби відчепити Її від трави. «Хай політає…»
Застигле благання в очах…
Він простягнув Їй руку.
«Не так!»
– Тримайся!
Її рука була крижаною.
Він з силою смикнув – і за мить обоє лежали на краю ями.
– Ти… – більше Вона нічого не могла сказати.
Вона тремтіла. А Він не знав, чи правильно вчинив. І так, і ні…
Коли Вони повернулися, на майданчику вже не було дітей, прогулянка давно закінчилась, але вихователька Їх чекала і виглядала задоволеною. Вигадала особливо цікаву кару?
– Вітаю! – вихователька, здавалося, не збиралася сварити…
– Ти завжди будеш першим, – звернулася до Нього. – Такі, як ти – творять історію. Бо ти – Людина. Ходімте! Ви ще встигаєте на обід.
Вони нічого не зрозуміли, але мовчки пішли.
«Падаючому – подай руку», – висіло над входом до дитячого садка.
Бодасюк Олена
м. Київ
