Напевно, кожен чи бодай більшість, якщо запитати, скаже, що вважає себе людяним. Але звідкіль тоді береться сила-силенна розлучень, скалічених доль, зради й підлості, цинізму та холодного розрахунку? Хтось з великих колись мовив, що любити людство легко, а людину – важко.
А й справді, частенько мало не кожен виявляє свою людяність, скидаючи п’ятдесяточку чи то соточку на лікування важкохворої дитини або ж купуючи шмат ліверки якомусь бездомному Сіркові, котрий ошивається коло зупинки. А потім йде додому до власної дитини. Розпитує, як справи на давно остогидлій танцювальній секції. Бо, ясна річ, мають же бути успіхи, коли в одну лише сукню для виступу вкладено майже шість тисяч. І, переконливості ради, у відповідь на безініціативне обличчя сплюндрованого дитинства додається щось на кшталт: «Старайся, сонечко, ти ж хочеш спаніеля на день народження».
***
Людяність. Часто забувають її справжній сенс та перетворюють на незрозумілу високу матерію. А майже усі високі матерії, відриваючись від реальності, стають об’єктом для тонкого тролінгу зі сторони часу. Чому так? Певно, тому, що кожна висока матерія, яка не служить людям, не може втриматися на цій стражденній Землі та, минаючи закони гравітації, безцільно підіймається увись, поспіхом розчиняючись у хмаринному вирі. А потім випадає дощами на ту ж таки стражденну Землю, котра не терпить нічого безцільного.
***
Людяність. То коли хтось чужий – вже не чужий, а просто інший світ. Маленький космос, який, можливо, навіть більш цінний, аніж твій. Але точно не меншовартісніший. А якщо усе саме так, то ти, навіть будучи магістром з філософії, мусиш визнавати не менш цінною за себе особистістю дивну тітку Клаву з лосинами у квіточку, котра лається на ввесь вагон маршрутного таксі. І визнавати її такою, звісно, не за чудернацькі лосини та відбірну лайку, а за те, ким вона є у своїй суті, – людиною. Недарма свого часу митрополит Антоній Сурозький порівняв кожну людину з іконою, святинею. От і тітка Клава, виходить, теж ікона. Можливо, сплюндрована, спаплюжена, та все ж.
***
Людяність… Цікаво, а чи кожен з тих, хто жертвує соточку на важкохвору дитину, готовий вгледіти у Клаві ікону? І навіть не просто в якійсь міфічно-відстороненій Клаві, котру побачив раз у житті, стерпів її лайку на ввесь салон маршрутки та забув. А у тій Клавці-скандалістці з сусіднього під’їзду, чия мати свого часу гнала самогон на ввесь район, отруюючи випарами сусідів. Або ж роблячи якісь інші «сюрпризи». А насправді така Клава є чи не у кожному дворі. Та чи всі готові побачити людину саме у ній, а не в маленькому кучерявому анголяті, котре бореться з хворобою та смиренно-благально споглядає з сіті-лайтів? І це не соточку у скриню кинути!
***
Людяність… Справжня може бути лише дієвою, адже інакше який сенс у ній? Який сенс у вчених званнях та дисертаціях з філософії чи релігієзнавства, якщо знання використовуються не на користь людям, а на служіння якійсь міфічній мертвій матерії?
***
Людяність… Кожен сам для себе визначає її міру, котру здатен вмістити та втримати. Але навряд, обираючи найменшу міру, можна вдовольнитися соткою для важкохворої дитини раз на місяць, коли власна сім’я занедбана, душа забута, а друзі сприймаються лише як випадкові попутники у поїзді, котрий мчить до сумнівного успіху. Та знову ж, чи привід, коли усе решта занедбано, відмовлятися від можливості пожертвувати оту-таки соточку? А, мо, колись саме вона на чаші добрих та злих справ стане принаймні маленьким свідченням того, що життя прожите недарма?
***
Дійсно, невловима така ця людяність. Незрозуміла й неосяжна у повній мірі, бо доступна лише для тих, хто має чисте серце. Зрештою, як і доброта, любов та все те вічне, до чого неможливо торкнутися й побачити фізичними очима. А що ж таке людяність у глобальному масштабі, коли космос вже великою мірою осягнуто, а бездонність людської душі, яка значно глибша за прірву космосу, відкрита лише тим, хто живе не за законами цього часу? Саме їм – поодиноким святим, які відріклися від світу і лише тому змогли його полюбити на повну силу, навчившись читати людські серця, мов відкриті книги.
***
Людяність… А чи кожен може стати святим, відлюдником, аскетом, аби її нести? Аскетом та відлюдником – ні. А ось святим, ймовірно, так. Бо для початку треба просто побачити у Клавці спаплюжену ікону; поспілкуватися з власною дитиною, дізнавшись, про що вона мріє; врешті, купити того спаніеля не завдяки успіхам на набридлій танцювальній секції та навіть не на день народження, а просто так. І ще багато-багато таких маленьких, мозаїчних добрих справ, які колись зможуть з’єднатися в дивовижну картину незримої, але переконливої святості.
***
Людяність… На перший погляд, абстрактна штукенція. Та ні ж бо! Справжня людяність завжди конкретна. І саме вона відкриває двері до маленького щоденного подвигу.
Лєна Шторм
м. Луцьк
