Вивчення інформації про міфологію слов’ян стало можливим завдяки багатьом письмовим джерелам, написаних в VI — V століттях (роботи Костянтина Багрянородного, Льва Диякона, Прокопія Кесарійського та ін.). Відомо про слов’янські міфи і від арабських авторів (Ібн Рушта, аль-Масуді, Ібн Фадлан).
Багато писемних джерел збереглося і у самих слов’ян: Козьма Празький написав «Чеську хроніку», Кирик Новгородець і Кирило Туровський письмово наставляли своїх співвітчизників проти язичників, найвідомішим є літопис «Слово о полку Ігореві». Проте, ці джерела не містять міфічної інформації, а лише розповідають про історичні події та лише трохи відкривають завісу релігійності слов’ян.
Основним джерелом слов’янської міфології служить фольклор. З року в рік, протягом століть слов’яни розповідали казки і оповідки, співали про свої забобони в частівках і піснях. У роботах більш пізніх дослідників слов’янського фольклору дуже складно відрізнити християнський фольклор від язичницького. Але ці дві різних течії, до цього дня, тісно переплетені в житті сучасних слов’ян.
Слов’янське язичництво являє собою шанування богам, які відповідали за сили природи — Перун (бог грози), Велес (бог худоби), Ярило (бог Сонця), Стрибог (бог Неба), Макошь (богиня Землі).
Слов’янська міфологія за своїм пантеону дуже близька з віруваннями скандинавів. В обох міфологіях є в наявності дракони (змій — Горинич) і багато інші міфічні образи. Згідно «Повчання Володимира Мономаха» відомо, що слов’яни вірили, що після смерті вони потрапляють в країну Ірій (Рай).
На слуху у сучасних слов’ян досі існує такий вислів, як «в тридесятому царстві — тридесятій державі …», воно знайоме з російських, українських, білоруських казок і має на увазі потойбічний світ.
Іван Гудзенко