Сакральна пам’ять

sacralЗвідки виникає те відчуття, що ми постійно забуваємо щось важливе? Відштовхуємо від себе спогади, яких не було. Намагаємося забути де шукати світ, що живе лише одним корінням. Що є корінням сакрального в світі? Будь-які знаки, символи, що ми зустрічаємо в світі несуть в собі глибинний зміст, навіть, якщо людина це не усвідомлює і живе в стані ігнорування світу.

Для початку варто окреслити запропоноване мною есе для читача. В сучасному дискурсі складно претендувати на новаторський погляд на встановлені речі. Але спроба завжди залишається спробою, навіть якщо мова йтиме про досить складні речі в людському досвіді. Дискусії навколо пам’яті не припиняються, виникають нові методи в дослідженні біоресурсів людини. Запропоноване есе буде містити в собі спробу подати сакральну пам’ять в бутті людини, її розвиток та становлення. Звичайно, це буде лише грубий нарис того в чому будуть продовжуватися дослідження та розмірковування над піднятою мною темою.

На мою думку, пам’ять розміщує спогади про священне в особливу сферу людского буття. Вкоріненність людини в конкретне відповідає тим уявлення про священне місце і простір, питання якого піднімав у свої працях М. Еліаде. В запропонованому дослідженні описана спроба дотримуватися концепції, що сакральна пам’ять — це абсолют свещенного, який притаманий всьому, що наповнює Всесвіт. Сакральна пам’ять закодовує себе в сліди, які вона полишає в абсолюті, котрі людина намагається зчитувати із власної історії та уявлення про світ, тим самим заперечуючи себе; це ключ до відкривання дверей, що ведуть у темні закутки нашого минулого.

Окреслюючи хід розвитку уявлення про сакральну пам’ять — це есе всього лише є спробою систематизувати наявні знання, які були мені доступними до цього моменту. Такий підхід не є виправдано науковим, але є фрагментарним процесом у встановленні концепції розуміння сакральної пам’яті.

Феномен релігійної пам’яті є складовою світового процесу історії. Спроба модерного і постмодерного світу подолати “зачарований” світогляд людини, продукуючи нові парадигми наукового світобачення, створила унікальну парадигму релігійного мислення, яка отримала назву “секулярна”. “Зачарований” світогляд виникає в середньовіччі, тим самим створює новий тип сакральної пам’яті, відмінний станові зачудування: магічного та міфологічного. Тут потрібно надати новий погляд на розуміння сакрального пам’ятування. Важливість окремого підходу до розуміння релігійного феномену потребує окремої розвідки чи розділу книги, тут обмежимося тим, що для розуміння складного феномену, щоб окреслити його приблизні історичні етапи формування, того, що буде розроблятися автором есе в подальшому.

Розбиваючи феномен сакральної пам’яті, можна, грубо кажучи, виділити такі історичні епохи у виникненні та становленні феномену.

Перша епоха — це доба, в яку гіпопетично виникає відчуття релігійності. Р.Р. Марет у своїй книзі “Праанімістична релігія”, намагється довести, що першою формою релігійного мислення постає здивування і містичний страх, що виникає із зіткненням з надрироднім. Така позиція видається найвірогіднішою, оскільки інфантильний інтерес до непізнаваного формує відчуття сакрального в процесі конструювання ссвітогляду, надавання сакрального змісту новим уявленням чи фактам про світ. Звідси ми виводимо першу стадію сакрального пам’ятування. Тобто, коли настає епоха магічного сприйняття світу, виникає інститут шаманства та віра в духів, створюється особливий стан відтворення уявлення про релігійне життя предків. Для прикладу можуть слугувати сучасні архаїчні релігійні уявлення. Зокрема, австралійські аборигени цей період називають “час сновидіннь” — час, коли ще не існувало фізичного світу, але все існувало у формі ідей, які мав у собі первинний творець-деміург. Тим самим вже постулюючи що пам’ять про сакральне була до появи перших релігійних інституцій та віри. Нажаль задум есе не дозволяє проводити більшу кількість прикладів та аналогій з іншими релігійними системами. Ми повернемося до розгляду епох сакральної пам’яті в більш детальнішій роботі.

Друга епоха — це доба, коли виникає своєрідний інститут шаманства, котрий має на меті, віднайти зв’язкову особу між сакральним та буденним. Сакральна пам’ять переноситься від носіїв стану зачудування надприроднім у предмети та людей (шаманів), що будуть виконувати  функцію банку сакральної пам’яті. Навіть сьогодні ми можемо зустрічати в деяких племенах Сибіру, Африки, Австралії, Азії, Океанії історії про місця, дерева, каміння, що наділені особливою силою та можуть змінювати наше уявлення про світ. Тим самим покоління, що відчувають необхідність передати коди генетично-культурної пам’яті, закривають її у священних місцях, до якої може доторкнутися кожен і отримати досвід предків у спілкуванні із сакральним. Тут важливу роль відіграють провідники як фізичного світу — шамани, так і провідники із духовного світу — духи, що живуть в місцях сакральної пам’яті,  виступаючи носіями сакральної пам’яті місця, а в метаструктурі частиною загального архіву сакральної пам’яті.

Третя епоха — це епоха міфу. Більш складної системи сакрального пам’ятування. Сакральна пам’ять починає набувати форми оповіді, яку передають наративним шляхом. Виникає особлива форма “міф”, який стає закодованим джерелом сакральної пам’яті, що пізніше буде записаним. Письмо створює той період, коли відбуваєтсья перехід до надання магічних властивостей тексту. Тому  предмети та місця де був записаний міф, перетворяться на носій сакральної пам’яті, що призведе до втрати особливості усного пам’ятування сакрального, сакральної історії. Наратив втрачає зв’язок із сакральним, залишаючи за собою лише допоміжну функцію для передачі сакральної пам’яті.

Четверта епоха — це доба, коли кардинально змінюється уявлення про відчуття історії. Августин формує нову теорію лінійності часу. Сакральна пам’ять переноситься у даність, яку людина отримує від Бога. Написання Біблії, навіть до сьогодні, вважається Богонатхненним, тобто таким, що сам Бог брав участь у створенні тексту для передачі сакральної пам’яті. Тут виникає “зачарований’ світогляд, який активно розвиваєтсья у середньовіччі. Досить детально його розглядає Жак Ле Гофф у більшості своїх праць. Людина зачарована могутністю Бога та вчинком Його Сина, який прийняв смерть заради відкуплення всіх гріхів людства. Тим самим оновивши людську сакральну пам’ять, надав точку відліку від якої відштовхується третина людства на планеті. Саме тоді починають активно виникати місця та тексти, які стають носіями істинної сакральної пам’яті. Тут в сакральне проникає розуміння античними філософми Логосу, який задає нову структуру для сакральної пам’яті, що оновилася від часу виникнення Біблії. Точкою відліку оновленої сакральної пам’яті стає життя Ісуса від народження до Вознесіння.

П’ята епоха — це доба секуляризації сакральної пам’яті. Коли, сакральна пам’ять починає втрачати центральне місце у житті людини. Зникає благоговіння перед містичним страхом. Відкривається нова парадигма для пояснення світу — наука. На думку Ч. Тейлора секуляризація починає набувати активного розвитку в XVI ст. Відповідно це стає своєрідною точкою відліку і для нашого дослідження. Архаїчно-сакральна свідомість середньовічної людини змінюється на прогресивно-секулярну, відкриту до профанного, позбавляючи “зачарований” світогляд всього магічного і надаючи йому раціональні межі.

В сучасному секуляризованому світі сакральне стає лише одним із можливих для вибору в пам’ятуванні. Тому тут виникає питання чи несуть в собі прояви сакрального або, використовуючи термін М. Еліаде — ієрофанії: предмети, будівлі, тексти, що були створенні після XVI ст. для людини, яка обирає сакральну пам’ять в секулярну добу і їй важливими є події, що відбувалися до XVI ст.? І в той же час чи для людини яка обирає секулярну пам’ять чи важливий їй прогрес науки чи культури, що почав відбуватися після XVI ст.?

На думку М. Еліаде, що переплітається із запропонованим дослідженням, відбиток ієрофанії, сакрального в собі, несуть всі предмети, які стосуються релігійної пам’яті не залежно від того чи пам’ятає сучасне покоління про їх сакральне значення. Тому, священним стає космічне, що є першоосновою всієї пам’яті. Така позиція називаєтсья “примітивним онтологізмом”, що відображає думку ідею Платона про пригадування, свого роду релігійні архетипи, що притаманні кожній людині.

На сьогодні відчуття та прочитання сакральної пам’яті постає як щось надзвичайно важливе. Людина все більш яскравіше відчуває потребу в поверненні до джерел. Виникнення протестантизму в XVI ст. набуло свого оберту з метою відновити християнство перших християн, що активно зникало із пам’яті звичайних людей.

Тому сакральна пам’ять в секулярну добу викликає потяг до джерел, утворює так звану “ностальгію по джерелах”, що має кожна релігія. Людина, що є носієм сакральної пам’яті в секулярну епоху, формує шлях, що можна окреслити у фразі “Назад, до коріння релігій”.

Подальші дослідження, у запропонованій темі, будуть розгортатися частково на сторінках журналу, хоча я дуже сподіваюся, що запропонована тема знайде себе у втіленні цілісної концепції в окремій книзі.

Віталій Щепанський