Коли народжується дитина з утроби матері на світ, хіба ж це не чудо Боже? Вона стискає свої маленькі рученята в кулачки, беручи до себе владу над світом флори та фауни. А що відбувається в той момент, коли на неї невидимо сходить Святий Дух у хрещенні? Душа її очищається від гріха, а тіло омивається святою водою. Скажіть, а розлучення безсмертної душі з тілом не є чудом, не зрозумілим таїнством, що з нами діється? Так, але чомусь люди не вірять у безсмертя душі, загробне життя, майбутнє воскресіння мертвих. Можливо причина полягає у їхньому неправильному розумінню, усвідомленню. Зустрічаються й такі, що віддають перевагу різним поширеним забобонам (невірству), які перейшли з язичництва до православ’я.
Так наприклад, покладання монет на очі померлої людини – запозичене з давньогрецької міфології про плату Харону за перевезення душ спочилих через річку Стікс в Аїд. Проте це абсолютно не стосується християнської віри у безсмертя та загробне життя душі. Жалобні молитовні обіди за душу спочилого і вшанування його пам’яті перетворюються за звичай у язичницьку тризну. Справа полягає не лише в нас самих, а у тому стані в якому перебуваємо: у світлі (святості) чи в темряві (гріховності).
Чи існує вихід з цього стану і який? Є два шляхи подолання аморальності – покаяння і молитва. Перший – полягає в усвідомленні своїх неправильних вчинків, визнанні їх перед Богом та духовно – моральному виправлені людини, другий — постійна розмова; бесіда, в якій і розум, і душа, і серце повинні високо бути піднесеними до Бога. Тому у людському житті повинна бути міцна основа – віра. Святитель Іван Золотоустий стосовно цього пише: «Лише віра вказує людині справжню дорогу життя, дає моральну основу». Не дарма ж авторитетний візантійський богослов прирівнює життя християнина з відсутністю віри у Бога — рибою без води та квіткою без сонця. У першому випадку існування людини у світі, доля, напряму залежить від Бога та її самої, в другому – відсутність благодаті Духа Святого у ній приводить до загибелі.
Тільки щиросердечна молитва і віра здатні творити чудеса Божі. Тому людині, при складних її життєвих проблемах, ніколи не потрібно втрачати віри, а в молитві просити усе необхідне – душевного і тілесного здоров‘я, спасіння для ближніх. А у нас взамін молитви за спасіння ближнього – ненависть; замість любові — гнів; милосердя та співчуття – осудження та наклепи. Бог любить нас усіх однаково, морально виховує, мудро навчає, застерігає, справедливо судить і карає як розумний батько свого сина або дочку.
Бог не бажає нікому зла, лише добра, і щоб люди були благочестивими хорошими християнами, а не вели язичницький спосіб життя — у веселощах, їжі та питті, бо усе це веде до гніву Божого. Напевне кожен із вас пам’ятає долю біблійних міст Содому і Гоморри, у яких люди не молилися Богу та не чинили покаяння перед Творцем світу, і чим це усе закінчилося? Ці приклади є застереженням для людини, щоб вона нарешті зупинилася і припинила злочинну дію.
На жаль, людство втрачає розум у гонитві за матеріальним багатством, славою, грошима, власністю, все далі віддаляючись від Бога, приписів морального і релігійного закону, втрачаючи свій образ Божий і подобу (безсмертну душу та прагнення до Царства Небесного, вічного блаженного життя). Таке складається враження, що молитва і віра нікому не потрібна, усіх таке життя влаштовує, проте з плином часу все різко змінюється. Ось тоді пробуджується зі сну совість – християнка і змушує людину звертатися за Божою допомогою, хоча раніше вона не була потрібною, а зараз дуже сильно припекло.
Знаєте як народна мудрість говорить: «Доки грім не вдарить – мужик не перехреститься» або ж «Як тривога, то до Бога, а по тривозі – та й по Бозі», точнісінько те ж саме у нашому випадку. Люди йдуть до храму, якщо виникає якась потреба, а як тільки на хвилинку відчули полегшення, то відразу ж думають, що більше не потрібно молитися, за них все зробить священик. Досить часто таке розуміння є неправильним. Оскільки священик не є Богом, чудотворцем і тому подібне, він всього лише проста людина.
Для спасіння людської душі необхідна щира віра та молитва того, хто звертається за допомогою до Бога, а не лише виконання ритуального обряду і проста участь у ньому. Через молитву і віру отримуємо те, чого самі не сподівались. Скільки прикладів зі Старого та Нового Завіту підтверджують важливе значення молитви і її роль у спасінні християнської душі. Пророки старозавітного часу дуже часто зверталися до Бога у молитві і Він вислуховував їхні прохання.
Пророк Ілля помолився Богу, щоб пішов дощ; воскресив сина сарептської вдови; створив чудо з борошном та олією. Господь Ісус Христос, Син Божий по молитві до Отця Свого Небесного нагодував 5000 народу, за вірою начальника синагоги Яіра воскресив із мертвих дочку, зцілив біснуватого сина в батька, повернув до життя чотириденного брата Марфи та Марії — Лазаря із гробу; здійснив чудесний улов риби на Галілейському озері; зупинив морську бурю.
Апостол Петро зцілив кульгавого від народження біля вхідних дверей храму, а його тінь – усіх немічних, воскресив сина однієї римлянки. За молитвою ігумена Іова Почаївського внаслідок наступу турецького війська залишився неушкодженим Почаївський монастир. У наш час також відбувається багато чудес: за молитвою батьків зі Львівщини до образу Почаївської Божої Матері стала повноцінно здоровою їхня дитина. Більшість з таких чудес відбувається несподівано. Так у храмі святої праведної Анни, біля її ікони, розташовані медальйончики, прикраси як знак подяки за те, що Господь через матір Пресвятої Богородиці вислухав молитви жінок, які взагалі не мають дітей.
Ось такою є палкою є віра і сила молитви віруючого. Ви думаєте, що чудес не буває? Вони відбуваються кожного дня. Зверніть увагу, якщо молимось, то тоді у все у нашому житті йде нормально, коли ж ні – усе складно. Так і будь- яка деталь у молитві є важливішою: утихомирення своїх думок, залишення матеріального світу, душевний спокій, уся увага повинна зосереджуватися тільки на Бозі.
Християнські подвижники – ченці, пустельники, затворники завжди практикували молитву Ісусову «Господи, Ісусе, Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». І якщо ж брати до уваги усі молитви, то можна сказати з впевненістю, що у кожному слові в тексті прихована духовно – символічна суть для християнина.
Для нас особливе значення має молитва, передана через Ісуса Христа святим апостолам «Отче наш». Звичайно усі читають цю молитву просто, не розуміючи її суті. Але необхідно пам‘ятати, що слова молитви мають символічне значення у житті християнина. Чому? Тому що, мова йде про першу особу Святої Трійці – Бога Отця, який створив два світи — невидимий, божестенний (вільних службових духів) та видимий, земний (рослина, тварина, людина). Під «хлібом насущним» розуміється духовна їжа – молитва, яка необхідна для спасіння людини; «провини наші» — гріхи, вчинені як перед Богом так і ближніми. Просимо, щоб ми, християни не потрапили під вплив земних пристрастей нашого тіла і душею були визволені від тенет диявольських.
Без віри в Бога наше життя немає ніякого смислу. Людина відчуває себе самотньою, ніким не захищеною, непотрібною, зважується на кардинальні кроки у своєму власному житті, не розуміючи наслідків. Безвір’я породжує в ній хаос, іноді й цілковиту порожнечу. В тім її ще можна заповнити вірою, надією та любов’ю. І головним є не те, які ти собі титули або посади здобуваєш, просуваючись по щаблях, а що залишиш після себе іншим людям. Віра у Бога надихала мучеників переносити тілесні страждання, а направлена до Нього молитва руйнувала засоби тортури над ними.
Спасіння людини без поєднання її волі з Божою не може відбутися. Через те, ми повинні вірити і бути переконаними, що Бог все ж таки існує. Для тих, хто не визнавав існування Бога, духовного світу, безсмертної душі, загробного життя, воскресіння відведене місце вічних страждань та мук. Тому молитва повинна служити вірним дороговказом до вічного життя з Богом, а віра — твердим фундаментом, на якому відповідно будується усе людське життя.
Поступово люди приходять до храму, наносять на себе хресні знамена, ставлять свічки, моляться, а от чи є у них міцна віра про яку говорив апостолам Сам Господь Ісус Христос? Це все залишається питанням часу.
Богдан Стрикалюк
