Філософія Стародавнього Сходу

filСтародавня  східна  філософія є колодязем знань усієї філософської  думки. Ми називаємо такий  світогляд східним, але в  самому корені  він відрізняється від світогляду західної людини, тому більшість дослідників називає його  «західним». Західний світогляд  у життєвій  практиці  приносить  менше користі людству, ніж східний. Тому спостерігається  процес  повернення  західноєвропейської  думки людини до знань  Стародавнього Сходу, тобто до його світогляду.

Західна  людина  намагалася  зрозуміти  східну філософську думку. Її  цікавили питання  східної  медицини, чому  народна медицина у минулому столітті була відкинутою, а на її місце прийнята «традиційна» медицина. У наш час  спостерігається  повернення  людей до народної медицини, яка  ще тоді носила назву традиційної.  Тому сьогодні традиційну медицину розуміють як народну, а  нетрадиційну – офіційною.

Ми маємо також приклади  філософських поглядів представників Сходу. Виявляється, що ці погляди  нібито і подібні на східні, якщо не враховувати  території, на яких вони виникали, а тому їх можна вважати  і західними.

Філософія  Стародавнього Сходу  являє собою сотні  напрямків і шкіл. Таким чином  розрізняють  філософію Стародавнього  Китаю, Індії, Близького Сходу.  Важко заглиблюватися  у ці філософські течії, школи, легше розгледіти загальні поняття і закони, властиві  для стародавньої східної філософії. Вони  стануть у нагоді західноєвропейській особистості для того, щоб розглянути усі можливі методи  східної діагностики та лікування.

Досить  цікавим  є той факт, що східні філософи інтерпретують  людину як образ і подобу Творця. Людина з їхнього міркування  є копією усього Всесвіту. Східні філософи припускаються такої думки:   якщо Творець  є макрокосмос, то в такому випадку людина виступає як мікрокосмос (велика і мала частинка  Всесвіту).

Стародавній Схід починає формувати  свої філософські ідеї.  Першою  почала  створювати і формувати філософію Стародавня Індія, потім Стародавній Китай.  Філософія перших  почала  виникати  в період  цивілізаційного  життя соціальних груп, які вже склалися на той час.  В  суспільстві  Індії  поступово  утворюються  такі  соціальні групи як брахмани (еліта індійського суспільства), кшатрії (воїни – захисники), вайш’ї  (торгівці, землероби, ремісники), а також шудри (нижча каста суспільства).

Брахманізм  увібрав  у собі племінні вірування і звичаї, які були засновані на ведичному ритуалі. Сам ритуал був чітко записаний у чотирьох Ведах (з мови санскриту у перекладі означають – знання), тобто це  невеликий за обсягом збірник гімнів, присвячених на честь божества  Стародавньої Індії.

Поступово  Веди стають обростати певними описами або ж коментарями – брахманами, пізніше – араньяками (зі санскриту означає – лісові книги, тобто ті, які призначені для людей, що ведуть аскетичний спосіб життя), а також упанішадами (у перекладі санскриту означає – сидіти біля ніг вчителя). Укладений корпус ведичних текстів вважався шруті, тобто сакральним одкровенням.

Істинними знавцями  і тлумачами  Вед виступали представники вищої касти, які називалися брахманами. Проте були опозиціонери, які не визнавали всевладдя брахманів, відкидали обрядовий порядок, замінивши його аскетичним  інтелектуальним порядком. Поступово система управління  брахманів почала втрачати свій  інтерес з боку суспільства, а найбільшої прогресивності стали набувати  проповідники аскетичного життя – шрамани.

Шрамани у перекладі з санскриту означають тих людей, які здійснюють свою діяльність максимумом зусиль. Їхні зусилля були не лише аскетичними та інтелектуальними, але прямо направленими  на ведичну релігію.

У VI-V століттях до нашої ери  по відношенню до брахманізму було поширено багато критичних течій. Серед  них вирізнялися  такі течії як аджевіка (зі своїм натуралістичним вченням), джайнізм і буддизм. На базі шраманських шкіл  виростали  та розвивалися  інші філософські системи Індії.  Першими  самостійними  системами викладу  індійської філософії  стали сутри.

Сутрами називали  вислови або ж афоризми, датування яких охоплює VII-VI століття до нашої ери і триває до І століття нашої ери. Пізніше індійська філософія  розвивається  у руслі так званих шести  «даршан», тобто класичних систем. Сюди входять наступні класичні системи: веданта, вайшешика, його, міманса, ньяя, санкх’я, які орієнтувалися на Веди, а ті, хто не визнавав  Веди як авторитетне джерело називалися неортодоксальними течіями. Їх нараховувалося  близько трьох: чарвака локаята, джайнізм і буддизм.

Спробуємо зупинити свій погляд на одній із філософських шкіл Стародавньої Індії пізнього періоду, що охоплює межі ІІІ століття до нашої ери. Це філософська школа вайшешика, яка носить у собі вчення про атоми.  Нам відомо також і те, що ідея про атоми існувала ще задовго до індійської філософії у Стародавній Греції, проте не має жодного свідчення про те чи дійсно мали якийсь позитивний вплив ідеї античності на формування  поглядів Канаду – засновника школи вайшешики. Можливо, як стверджує більшість джерел Канаду був настільки бідний, що просто не міг спілкуватися з людиною, яка б володіла такою  монополією  на знання.  Виявляється, що ідеї античних атомістів  Демокріта, Левкіпа, Епікура  сходяться з ідеями індійської філософської школи, несучи  на собі печать оригінальності. Виникає питання: у чому полягають ці ідеї?  За деякими із свідчень, інший автор Кашіяна вважав, що існують тонкі частинки, які складаються з чотирьох  стихій. До цих стихій належали земля, вода, світло як джерело вогню і повітря. Їх стали іменувати не інакше як параманавас (з санскриту означають мінімуми субстанції, тобто матерії). Ці матерії знаходяться у постійному русі по причині  зовнішнього прояву поштовху, володіють властивістю з’єднуватися у стійкі та нестійкі комбінації.

Тобто можуть поєднуватися  одна або ж дві стихії, наприклад  до перших можемо віднести воду, а до других – землю і воду. А тому  безпричинний атом  виступає причиною об’єктивного світу.

На відміну від  індійської філософії, китайська філософія набагато відрізнялася від неї системою філософських побудов. Її  становлення  дослідники датують  VIII-VI століттям до нашої ери. Найдорогоціннішим  джерелом для філософії Стародавнього Китаю виступає «Книга змін».  У її філософській побудові, людина, натуральний світ, Всесвіт є гармонійно поєднаними і складають єдине ціле, у якому все є взаємопов’язаним і взаємообумовленим, проте пронизане  змінами. Сам процес змін є описаний за допомогою чіткою графіки та ієрогліфів.

Книга  мала і науковий інтерес зі сторони. Вона породила собою багато наукових досліджень як на Заході так і на Сході, тільки тлумачення її положень так ніхто і не отримав. На думку спеціалістів, що вивчають  Ін Цзи (Книгу змін), основною її концепцією є  змінність та незмінність у безпосередньому їхньому зв’язку.  Китайський поет Су Ші висловився про цю книгу  наступним чином:  чи існує відмінність між водами і місяцем, бо обидва прагнуть, але нікуди  не  зникають; місяць насправді змінюється: спочатку повний, у збитку, але не може ні загинути, чи перейти якусь міру. Бо змінність ми бачимо, проте цілий світ не може тривати у миттєвостях, коли  помічаємо незмінність, тоді не має кінця  ні світу, ні нам. Чого тоді людині  заздрити?

Ще один цікавий факт  ми можемо прослідкувати у китайській філософії – це існування двох типів  мудреців. Перший мудрець – конфуціанський, другий – даоський, за обома стоять дві концепції людини. У  Конфуція постає політична людина, а от у Лао – Цзи – природня. Обидві концепції  прямували до «золотої середини», тобто тим самим гармонізуючись у Піднебесній, в тім не зрозуміло чи вони її досягли.

У  даоському трактаті «Дао де цзин», авторство якого приписують Лао – цзи, викладено даоські ідеї. Згідно них, принцип Дао  (Шляху) полягає у пізнанні давнього начала, при цьому від людини вимагається скромність, простота, міра повинна бути у бажаннях і звільнення  її від страстей. Давні які стали зразком, обмежуються лише тим, що існують на землі  і не створюють чогось нового. Прагнули власне до того у своєму житті, щоб зробити довговічний рух спокійним. Тому даоські філософи вважають, що  для руху головними  речами є спокій та стійкість.

Ще досить цікавою річчю є розглядання  даоськими мудрецями світу як посіву, де глибоко в надрах  небуття виникає  Духовне  Насіниня. Воно  повинно прорости в людині, щоб потім принести врожай і вже після цього повернути Небу і світоустрою примножену духовність. Даоси  намагалися  посіяти у собі  духовне у тілі. Їхні пошуки сприяли  крім духовного вдосконалення ще й розвитку алхімії, а потім вже й медицини, сексології, геронтології і бойових мистецтв, тобто того, що привертає на сьогодні нашу увагу.

А от прихильники конфуціанської філософії  були заклопотані  тим як можна розв’язати проблеми у суспільному, а також приватному житті людей, щоб привести їх до стану гармонії. Вони підкреслювали такі важливі значення гармонійного соціального  життя як справедливість та повна відсутність міжусобиць, бунтів, утиснення розбою, відсутність жорстокості і насилля. В якості досягнення цієї гармонії вони вбачали головний засіб – ритуал та виправлення  імен.

На думку послідовників Конфуція, ритуал, який дарується людині з Неба у своєму русі повинен наближатися до землі. Саме ритуал є запорукою стійкості царства, роду, людини. Ритуал – це плід обов’язку, а обов’язок – вдосконалення душі. Завдяки ритуалу, як описує трактат Сюнь Цзи, любов та ненависть отримують правильний напрямок, а радість і гнів – правильний вислів; завдяки йому (ритуалу), нижні є покірними, смиренними, а верхи – мудрими, а зміна усіх речей  перетворюється  на рутину (порядок). Тільки відхід від ритуалу може  привести людину до загибелі.

Ритуалу, – вважав Конфуцій може пошкодити виправлення імен самовільно людьми, що викликає сумнів і плутанину, приводить до суперечок і життєвих тягот. Ім’я визнається за згодою людей, в тім воно визначається  у давніх китайців  згідно канонів і традицій  предків. А ому на думку китайського філософа, гармонія у Піднебесній залежатиме від людини, яка притримуватиметься чіткої жорсткої ієрархії як всередині суспільства так і сім’ї.

Це означає, що кожен повинен  перебувати на тому соціальному статусі, який він займає. Державотворець повинен бути державотворцем, сановник – сановником, син – сином, їхні відношення  повинні регулюватися ритуалом, в такий спосіб буде підтримуватися соціальний  порядок  як в державі так і в суспільстві й родині.

 Богдан Стрикалюк