Основна увага єгиптян зосереджувалася на ритуалах, що підготували душу померлого до випробувань у загробному світі. Муміфікація, ритуальні підношення, обрядові тексти і захисні амулети були необхідні, щоб провести душу померлого через 12 зон підземного світу, кожна з яких символізувала певну годину ночі. На цьому шляху душа зустрічалася з різноманітними небезпеками, серед яких були жахливі чудовиська, демони і злі духи. Перехід через ці зони символізував боротьбу померлого з силами темряви і хаосу.
Ключовий момент загробного життя полягав у зустрічі з Осірісом — богом смерті і відродження, який вирішував долю померлого на основі його морального життя. Ритуальні тексти, такі як «Книга мертвих», «Книга Амдуат» і «Книга воріт», деталізували цей процес, зокрема момент суду, де серце померлого зважувалося на вагах Маат (богині правди і справедливості) і порівнювалося з пір’ям. Успішне проходження суду дозволяло душі продовжити свій шлях до вічного життя і ототожнитися з Осірісом чи сонцем.
Варто зазначити, що хоча єгиптяни боялися покарання у загробному світі, їхні уявлення про нього не включали поняття вічного прокляття. Тих, хто провалився на суді Осіріса, могло чекати знищення чудовиськом Амміт, яке мало голову крокодила та тіло лева і бегемота. Це символізувало остаточне зникнення, а не вічні страждання, які характерні для уявлень про пекло в пізніших релігіях.
У Стародавньому Єгипті померлі також мали можливість отримати допомогу від живих. Гробниця залишалася місцем, де родичі могли приносити підношення, читати молитви і здійснювати ритуали, що приносили полегшення душі померлого. Гробниці і некрополі стали справжніми сакральними місцями, де живі і мертві перебували в нерозривному зв’язку, а тексти про загробне життя слугували нагадуванням про необхідність підготуватися до останнього переходу.
Таким чином, поняття загробного життя в Стародавньому Єгипті зосереджувалося не на вічному проклятті, а на випробуваннях, які мала пройти душа, щоб заслужити вічне блаженство.
Іван Гудзенко
