Євген Маланюк – культурний діяч ХІХ століття, літератор, поет, філософ, щирий відданий український патріот.

Народився на початку лютого 1897 року в Архангороді (селище, яке на той час входило до складу Херсонської губернії, а на даний час це місто Новоархангельськ,  Кіровоградська область), де протікає річка Синюха. Батько Євгена Филимон– вчитель,  повірений містечкового суду, займався не тільки просвітництвом, а пробував себе в ролі режисера аматорського театру, був членом церковного хору, його статті були опубліковані в друкованих часописах, в якості ініціатора  мав привілей відкрити гімназію.  Матір Євгена Маланюка  Глікерія – походила з роду Стоянових, оскільки її батько був військовим, чорногорцем земель Нової Сербії, заснованих ще при російській  імператриці Катерині ІІ.

Свою освіту Євген здобув в початковій школі Архангорода. Він мав блискучі знання, нічим не відрізнявся від братів – Онисима та Сергія. Потім Євген вступає на навчання в земське реальне училище міста Єлисаветград. Мав відмінні результати у навчанні, будучи звільнений від оплати, тим самим полегшив працю своїх батьків, так як сім’я Маланюків була малозабезпеченою. Євген добився кращого результату, ставши стипендіатом  земства якому навчається. Вісім років перебував у навчальному закладі , мав тісні зв’язки з Євгеном Чикаленком, Панасом Саксаганським, Миколою Садовським, Юрієм Яновським, Гнатом Юрою, що в кінцевому результаті  дало можливість розширити  його світогляд  і вплинути на пробудження у майбутньому діячу  креативну здібність в літературі, живописі і театрі. Тринадцятирічний Євген починає займатися написанням віршів.

У 1914 році – вступає у Петербурзький політехнічний інститут, проте на заваді стала Перша світова війна.  У січні 1916 року– закінчив Київську військову школу, ставши курсантом цього навчального закладу. Дослужився до чину прапорщика тридцять дев’ятого піхотного запасного батальйону , а в серпні – молодшого офіцера  четвертої роти другого Туркестанського стрілецького  полку південно-західного фронту, а невдовзі опиняється у другій кулеметній роті.

У 1917 році – Маланюк пережив потрясіння і втрати, спочатку Першу світову  війну, Лютневу революцію і несподівану смерть матері, а потім батька, демобілізація з одного війська в інше і допомога при створенні  УНР,  призначення старшиною Генерального Штабу України.  Євген забезпечив собі кар’єрний ріст  від старшини генштабу до ад’ютанта  генерала Тютюника – командувача Наддніпрянської армії УНР. Сам генерал Василь Тютюник  страждав невиліковною хворобою- тифом, від якої помер, лежачи в руках ад’ютанта  Маланюка.  З великим болем спостерігав  Євген за поступовим падінням української народної республіки. У жовтні 1920 року – з інтернованими захисниками потрапляє у табір військовополонених в Стшелкові, Шпиріоні, а потім  польському Каліші. З 1922-1923 років у гектографічний спосіб разом з Дараганом, Чирським, Гривою видає журнал «Веселка», де публікує  свої творчі здобутки. Інтернованими вояками засновуються: аматорська театральна постановка,  чоловічі хори, курси з балету, проводяться  акції культурно-освітнього спрямування.

Мистецький і громадський спосіб життя  не зменшував, а збільшував їхню тугу за Батьківщиною. Маланюк прагнув зрозуміти, що стало причиною поразки УНР.  Свої роздуми викладав на папері  поетичними рядками,  щемливими, гіркими, іноді жорстокими.  У 1923 році – у Чехословаччині вступив в Українську господарську академію в місті Подєбради, увійшов в організацію ЛУН (Ліга українських націоналістів),  де працював  в журналі «Державна нація».

Молодше покоління діаспори побачило   в Маланюку  дух борця; він підтримує державну та визвольну  атрибутику   в  поетичному вигляді  «заліза наших когорт»  або ж «свяченого ножа», які слугують високими ідеалами.   В Подєбраді, після зустрічі з студенткою медичного училища полтавчанкою Зоєю одружується. 5 липня заручився з нею, а 12 серпня – був повінчаний у церкві святого Миколая міста Праги. Протеподружнє життя тривало недовго і 1929 року Євген із Зоєю розлучилися. Після закінчення Празької академії, Маланюк змушений був їхати у Варшаву працювати.

У 1932 році – співпрацює з журналом «Вісник». У Варшаві   створюється гурт літераторів «Танк», який очолює Маланюк. Сюди увійшли: Юрій Липа, Олена Теліга, Зайцев, Коломиєць та інші.  Після трансформування цього гурту і утворення іншого «Ми» – при виданні їхнього журналу  сталася гостра  полеміка з літературним критиком «Науково-літературного вісника» Дмитром Донцовим, в результаті якої були розірвані зв’язки Маланюка з утворенням «Ми» і поновлено співпрацю з журналом «Вісник».

Варшавський період характерний появою поетичних книг Маланюка, які видаються за кордоном  так і на західноукраїнських землях. У 1930 році в Парижі було надруковано «Землю й залізо», 1934- го у Львові «Земну мадонну»,  1939 –го «Перстень Полікрата», 1943 у спільному видавництві Львів – Краків «Вибрані поезії». Популяризує публіцистичну і наукову діяльність, зокрема в десятках статтей, нарисів, та ессе подається осмислення вітчизняна та світська культура, зокрема Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Щоголев, Микола Бажан, тощо.  Здійснюється публікація перекладу зарубіжної літератури: Шарля Бодлера, Йозефа Махара, Миколи Гумільова.

У варшаві відбувається знайомство з Тувімом, Івашкевичем, Лехонем, Подгорським, Околувом, Стемповським, Лободовським. Навіть у несприятливих поліфтичних умовах Маланюк будує діалогічний міст між митцями Польщі та України. Твори  Маланюка дуже високо цінувалася поляками, тому й не дивно що вони займалися  їхнім перекладом. У варшаві він познайомився з Богумілою, яка працювала в чешському посольстві. Вона стає другою дружиною Маланюка. У 1933 році у них народжується син, якого назвали Богданом.

Уся сімейна ідилія була перекреслена Другою світовою війною.  Богуміла не могла так часто навідуватися в Прагу, у якій проживала її рідня. Євгнеу доводиться важко працювати для утримання сім’ї: вчителюванням у православній семінарії міста Варшава, перекладанням кінохронічних текстів, вдаватися до голодування. У 1939 році – захищає Польщу від нападу німецьких військ, а зі вступом до столиці радянських військ – змушений був емігрувати, щоб уникнути переслідування НКВС. Відомо, що ними було знищено його друга  Юрія Липу. Дружина Маланюка Богуміла не бажала таких перспектив, а тому подала на розірвання шлюбу.  На Євгена чекали нові випробування: працює ліфтером, викладачем математики німецького міста Регенсбурга, серед біженців у таборі.

На початку березня 1947 року – у студії драми Гірняка міста Регенсбург  було проведено свято, приурочене 50 – річчю Маланюка. 1949 року – переїздить у США, важко працює, влаштовується  в проектне  бюро, де працював аж до пенсії.  З 1958 року – почесний голова  об’єднання українських письменників «Слово».  Одна за одною виходить поетична збірка: «Влада», «Остання весна»,  поема «П’ята Симфонія», присвячена борцям за українську державність генералу Тютюнику та іншим. Маланюк працює в публіцистиці та літературознавстві. В США з’являються публікації, монографії, статті та нариси Маланюка. Так у 1959 році  виходить твір під назвою «Малоросійство»; 1960 – «Ілюстрісімус Домінус Мазепа – тло і постать»,  тоді ж як 1962 і 1966 роках формується двотомник «Книга спостережень».

Піддаючи себе великому ризику, 1962 року в соціалістичній Польщі зустрічає свою колишню дружину Богумілу, яка зраділа побаченню. Востаннє відвідав Варшаву.

Останні роки життя поет Євген Маланюк провів  у місті Нью-Йорк в США, де й помер в лютому 1968 року.  Поховання відбулося в штаті Нью-Джерсі на міському кладовищі Саут-Баунд-Брук.  Мюнхенське видавництво сучасність після смерті Маланюка, у 1972 році видало впорядковану збірку поезій «Перстень і посох».

Богдан Пегас