Василь Зеньківський за походженням українець, оскільки його коріння залишились тут, запам’ятався як філософ і священник.

Народився влітку у 1891 році у рідному місті Проскурів, що на Хмельниччини (Поділля) у сім’ї православного священика. Батько з матір’ю бажали аби син вибився в люди  і приніс користь  українському суспільству. Василь навчається при Київському університеті історико-філологічного факультету, в якому здобуває вищу освіту. Його вчителем на той час був Г. Челпанов.

Спочатку став доцентом, закінчив стажування за межами України, збігом обставин для молодого науковця стає Перша світова війна. У 1915 році він захищає докторську дисертацію і призначається  професором на кафедрі філософії в Київському університеті.  Займається викладацькою роботою, зосереджує увагу молодих студентів під час читання лекцій з таких дисциплін як психологія та логіка.

У 1918 року при гетьмані Павлу Скоропадському, а точніше його уряді призначається міністром віросповідання. Продовження викладацької діяльності проходило у 1919 році в Югославії. Його було запрошено до університету в місті Бєлград. У 1926 році сконцентровує свою діяльність у Богословському православному інституті міста Парижу, де очолює посаду професора філософії в ньому.

У 1942 році приймає хіротонію і офіційно стає священиком. За період свого життя написав чимало праць філософсько-релігієзнавчого змісту. У сімдесяти однорічному віці літом у 1962 році помер. Похований у Сент-Женев’єв –де-Буа (Франція). Після себе залишив чимало праць, які вплинули на суспільство та молодь.

До числа праць Зеньківського належать: «Сучасний стан психофізичної проблеми», «Проблема психічної причинності», «Психологія дитинства», «Проблема виховання у світлі християнської антропології», «Російські мислителі та Європа», «Історія російської філософії», «Основи християнської філософії».  Варто зазначити і той факт, що в педагогічній та науковій діяльності мислитель виступає як послідовник і репрезентатор Челпанова, котрим підтримувалося неокантіанство.

Василієм Зеньківським були сприйняті ідеї психології Зигмунда Фрейда та логіки Гуссерля, з допомогою котрих ним читалися курси цих дисциплін по поверненні в Україну. Центральною проблемою у науковому інтересі Зеньковського стояла природа та своєрідністю людської психіки, точніше кажучи душі, яку інтерпретував здебільшого з теологічної позиції, з обстоюванням безсмертності душі, яку створив Бог.

Проблематику детермінації психічних актів Зеньківський намагається розв’язати через неокантіанство та гуссерлівську феноменологію.  Таємниця причинності у нього пов’язувалася з часом та становленням, визнаючи апріорність та ірраціональність, вказуючи на відсутність в ідеальній сфері становлення та часу. Якщо логічні зв’язки є позачасовими, то не необхідності в часі їм не потрібно для появи  наслідку. Оскільки проявлення останнього відбувається при незворотному часі, будучи ірраціональним, час може увібрати в себе або вбиратися цими зв’язками.

Остання межа так би мовити нашого пізнання проходить саме тут, так як феноменологічне подвоєне буття, наявність ідеального начала та реального часу в ньому не може бути зведеним. У розкритті причинності, Зеньківський робить висновок: причинність  нічого у собі не може вміщувати, лише іманентний чинник можливості; оскільки  сенс причинності полягає у породженні чогось нового; а для цього мають бути пошуки змісту у творенні, в якому перша ознака причинності – момент, коли причина творить свою дію.

Момент необхідності незалежний від досвіду і гносеологічний за походженням має віднайти межу у досвіді аби застосувати його в причинності. Органічного зв’язку з сутнісною причиною як такого не має; тоді  апріорна необхідність мислення причинного зв’язку відсутня, з іншої сторони, питання необхідності зводиться як психологічна, а не гносеологічна проблема. Із застосуванням категорії причинності  твориться досвід, постулюючи загальну причинність що є релігійною свідомістю в самій причині, реальність котрої містить релігійний досвід.

Зеньківський негативно відноситься до матеріалізму, заперечує об’єктивність закономірності світу, стверджує, що визнання вічності матерії та сили не є підставою виявлення закономірностей, які панують у природі. Ідеальним логічним началом, на думку Зеньківського породжується матеріальне буття. В разі натягування реальним потоком буття на «скелет» живої плоті матерії воно зводиться до Логосу, адже підпорядкування реального буття без Вищої реальності не можливе.   Застосовувати механічну причинність до органічного світу не потрібно, оскільки в органічному світі є наявність амеханічного чиннику – психіки. У механічній причинності до того ж сліпий характер  прояву, адже органічний світ пов’язує доцільність, в котрій міститься дія кінцевої причини.

Але і в першому, і в другому повинні бачити теологічний чинник, котрий у механічному світ набуває трансцендентного характеру,  а в життєвому процесі доцільність є іманентною організму. Професор Зеньківський приходить до висновку: психічна причинність суб’єктивна і свої ідеальним змістом набуває структурний характер, призводячи до багатоманітності феноменології.

Отож, як вже з’ясувалося причинність – це не зовнішній наслідок буття, котрою пояснюється змінний факт, не вміщуючи нічого іншого, лише іманентний чинник змінення, істинний же сенс поняття причинності знаходимо тільки у творенні та переході сили. Психічне буття не виникає зі інших форм буття, по суті завжди лишається індивідуальним. Останнє є незгасимим проявом Абсолюту, причинність може виникати із так названої «causa sui» — божества у такій мірі як свободи людського вибору, котра лежить у ньому.

Еміграційний період Зеньківського позначився на історії філософії, котрій приділяв багато уваги, насамперед російській філософській думці, зокрема філософським поглядам Володимира Соловйова, Миколи Гоголя, Льва Толстого, під їхнім впливом здійснюючи формування себе як історика філософії.

Український філософ і церковний діяч зміг залишити добрий слід в історії для майбутнього морального і духовного виховання молодого покоління, нації, всього українського суспільства в цілому. Не зрозуміло чому інші  намагають присвоїти ім’я цієї видатної особистості, котра самоіндентифікувала себе з українським, а не російським народом, діяльність якої відбувається в період кінця ХІХ  і триває до другої половини ХХ століття (Російська імперія і тоталітарний режим СРСР).

Напевно це вже увійшло в тенденцію називати українського діяча «рускім філософом», хоч він далеко не російський, в чому власне і допускається велика помилка.

Пегас

Поделитесь эмоциями

Супер статья
0
Я доволен
0
Любовь
0
Так себе
0
Глупо
0

Интересно почитать:

Індуїзм

Крішнаїзм

Крішнаїзм— течія в індуїзмі. Вважається відгалуженням вішнувізму, так як Крішна виступає головним богом в крішнаїзмі, ...
Історія релігій

Бхагават-гіта

Бхагават- гіта є пам’яткою ведичної релігійно-філософської думки. Написана на стародавній індійській мові  санскрит. Через Бхагават-гіту ...

Написать комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *