Анатолій Дутчак

Аналіз почнемо з постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року

по справі № 910/10011/19 (надалі — Постанова від 06 квітня 2021 року) [1].  Зміст справи — конфлікт при зміні канонічного підпорядкування релігійної організації “Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української   Православної Церкви”

Перше, що виділимо в цьому рішенні. Велика Палата Верховного Суду, яка є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду, до складу якого входить двадцять один суддя Верховного Суду, згідно статті 45 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” з метою забезпечення однакового застосування судами норм права здійснила перегляд судових рішень у касаційному порядку по справі № 910/10011/19 і прийняла Постанову. А оскільки згідно вже статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”  висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, висновки викладені в постанові в першу чергу є обов’язковими для суб’єктів владних повноважень, які проводять реєстрацію релігійної організації і застосовують при цьому відповідні положення  Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі — Закон № 987-ХІІ). Саме застосування процедури цієї реєстрації, яка описана в  Законі № 987-ХІІ, колегія суддів виклала по новому.

Зокрема, в Постанові зазначено наступне. Згідно ст.14 Закону № 987-ХІІ для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим — до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством Української РСР.

Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень). Також  відповідно до статті 15 Закону № 987-ХІІ в редакції від 23 квітня 1991 року рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством Української РСР. Далі колегія суддів відзначає, що на момент прийняття цього закону не існувало господарських чи арбітражних судів, не було прийнято Господарського процесуального кодексу.(надалі — ГПК) Натомість на час прийняття Закону № 987-ХІІ ЦПК містив главу 31-А, в порядку якої розглядались спори громадян і юридичних осіб із суб’єктами владних повноважень щодо оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності в адміністративних правовідносинах.

Так, відповідно до статті 248-1 ЦПК (в редакції 1963 року) громадянин має право звернутися в суд із скаргою, якщо вважає, що діями службової особи ущемлені його права. У суд може бути оскаржено дії, одноособово здійснені службовими особами від свого імені або від імені органу, який вони представляють. Отже, на час прийняття Закону існувало інше процесуальне законодавство, якому положення Закону № 987-ХІІ в редакції 1991 року кореспондували. У подальшому Верховною Радою України було прийнято ГПК, який згодом, зазнавши змін, був викладений у редакції від 16 серпня 2020 року. Відповідними нормами цього процесуального закону було визначено юрисдикцію спорів між юридичною особою та її учасником (засновником, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

У той же час відповідні зміни до Закону № 987-ХІІ внесені не були. Тобто, колегія суддів відзначає неузгодженість між чинними нормативно-правовими актами,  їхнє протиріччя  з  одного й того самого предмета регулювання, в теорії права відоме як колізія норм права. Колізія норм    права    вирішується   шляхом   вибору   того нормативного акта,  який  має  бути  застосований  до  конкретного випадку (юридичного факту). Існує і декілька  способів,  за  якими   можливо   визначити нормативно-правовий акт, яким слід керуватися. Перелік цих способів можна знайти, наприклад,  у листі Міністерства юстиції № 758-0-2-08-19 від 26.12.2008.[2]  Зокрема, одним із способів є визначення який нормативно-правовий акт є загальним а який спеціальним і при розбіжності    між загальним    і спеціальним нормативно-правовим  актом  перевага надається спеціальному.  Колегія суддів Великої Палати в п.46 Постанови визначає, що ГПК є спеціальним нормативним актом, до предмета регулювання якого входить, у тому числі, визначення юрисдикції та підсудності судових спорів. Водночас визначення юрисдикції і підсудності спорів не є і не може бути предметом регулювання Закону № 987-ХІІ а тому положення Закону № 987-ХІІ є застарілими та не відповідають чинному процесуальному законодавству.

Що стосується суті цього спору, то фактично підставою позову є незгода релігійної організації з рішенням загальних зборів членів релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленим протоколом від 23 лютого 2019 року № 1. Із цього вбачається, що у позивача наявний спір не з державним реєстратором, а порушення своїх прав він убачає в ухваленні відповідного рішення загальними зборами членів релігійної організації про зміну канонічної підлеглості та у прийнятті нової редакції статуту. Положеннями пункту 3 частини першої статті 20 ГПК визначено, що до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи. Зазначено, що у своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово визначала критерії розмежування справ між цивільною та господарською юрисдикціями, визнавши юрисдикцію господарського суду у справах про спори між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи. Отже, спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства.

А далі трохи складніше. Колегія суддів визначає, що в цьому випадку спір може бути тільки тоді, коли порушена правова визначеність. Тобто, порушена правова визначеність виникає тоді, коли є два статути — попередній, з яким організацію ввели в Єдиний державний реєстр (надалі — ЄДР) і зареєстрований статут, який на думку позивача, прийнятий з порушенням попереднього. Складність в розумінні цього місця в Постанові виникає через те, що колегія суддів не вживає поширене в українських державно-церковних відносинах таке визначення, як “подвійна реєстрація”. Віддамо їм належне — суддівська етика мабуть просто не дозволяє їм використовувати чи згадувати в своїх текстах цей неякісний законодавчий продукт, який до того ж існує на рівні якогось непрофесійного сленгу. Колегія суддів виходить з простого визначення Цивільного кодексу — ті корпоративні, майнові відносини, права і обов’язки  учасників юридичної особи(засновників, акціонерів, членів), у тому числі учасника, який вибув, чи зміни в цих відносинах, які потім можуть оспорюватись чи захищатись в суді, виникають тільки після внесення відомостей в ЄДР. В пункті 95 Постанови зазначається, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 25 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань” державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі. Отже, судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах.

Далі, в пункті 97 Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до частини третьої статті 8 Закону № 987-ХІІ держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту вичерпує свою дію з моменту внесення таких змін або доповнень до статуту (прийняття статуту в новій редакції). Тобто, після внесення змін в ЄДР.

Виходить на те, що ті всі багаторічні баталії, критика, пропозиції, законодавчі проекти відносно цієї української законодавчої аномалії можна рахувати вичерпаними. Абсурдність цієї процедури, в якій намагалися об’єднати такі різні правові процедури як “реєстрація” і “експертиза” відчувалась завжди і про цілі її збереження я вже писав. Що тепер можуть робити з цією, існуючою ще в тексті закону, процедурою. Очевидно, якщо залишиться бажання її використовувати, результати цієї “реєстрації” чи “експертизи” може тільки враховувати або не враховувати той орган виконавчої влади, який уповноважений вести ЄДР. Але зрозуміло одне — грамотно застосовуючи норми матеріального права, норми цивільного права, колегія суддів “нейтралізувала” ст.14 Закону № 987-ХІІ.

Визначаючи критерії розмежування справ між цивільною та господарською юрисдикціями, Велика Палата Верховного Суду наводить різні приклади з судової практики і серед них для нас цікавими є ті, де виникають суперечки під час діяльності громадських організацій. В п.58 цитується висновок Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 120/248/19-а, в якому суд зазначив, що, незважаючи на те, що оскаржуються реєстраційні дії, стосовно яких існує невирішений корпоративний спір, у межах якого повинні бути розв’язані й питання, пов`язані з реєстрацією зміни інформації про юридичну особу, з підстав позову вбачається, що предметом оскарження у цій справі є рішення відповідача про проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, прийняте на підставі протоколу позачергових зборів уповноважених громадської організації. Саме скликання цих зборів і ухвалені ними рішення спричинили виникнення спірних правовідносин між позивачем та громадською організацією. Тобто звернення позивача до суду із цим позовом викликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а пов’язане з наявністю спору між членами громадської організації щодо обрання керівника, членів правління та ревізійної комісії. Отже, позовні вимоги про скасування рішення реєстратора є похідними від вимог щодо відновлення порушених корпоративних прав, а тому цей спір не пов’язаний безпосередньо із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що унеможливлює його розгляд у порядку адміністративного судочинства, а підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Цей спір починався 24.01.2019 зверненням голови правління громадської організації Товариство садоводів “Малинівка”  в суд з адміністративним позовом до Державного реєстратора Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області  про визнання протиправним та скасування рішення яким, на основі протоколу позачергових зборів уповноважених Громадської організації Товариство садоводів “Малинівка” від 30 листопада 2018 року, проведено державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань — Товариство садоводів “Малинівка”, а саме: зміна керівника. Раніше цього провадження 12.10.2017 голова правління розпочав судовий спір в  Вінницькому міському суді Вінницької області з цивільним позовом до Громадської організації товариства садоводів “Малинівка” з вимогами про визнання недійсними та скасування рішення, оформлених протоколом проведення позачергових загальних зборів Громадської організації товариства садоводів “Малинівка” (справа № 127/21764/17). Саме цей судовий марафон завершився постановою Великої Палати Верховного Суду від 12.01.2021 (надалі — Постанова від 12.01.2021) [3], якою Велика Палата Верховного Суду закриває провадження у справі та роз’яснює позивачу, що за його заявою може бути постановлена в порядку письмового провадження ухвала про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, тобто до суду господарської юрисдикції. І от для нашого аналізу ця постанова цікава тим, що вперше Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на такі речі, як  внутрішні настанови організацій. Постанова наводить рішення Конституційного Суду  від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п`ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) та за конституційними зверненнями громадян ОСОБА_6 і ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України). Нагадаю, що на той час діюча редакція ЦПК України в абзаці п’ятому статті 248-3 містила   положення згідно якого судам не  підвідомчі  скарги  “на  акти  і  дії  об’єднань громадян,  які відповідно до закону,  статуту (положення) належать до   їх   внутріорганізаційної   діяльності  або   їх   виключної компетенції”.

Згідно з пунктом 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду відповідно до положення частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Аналіз цього положення у взаємозв’язку з положеннями частин першої, другої статті 55 Конституції України дає підстави дійти висновку, що судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод. Тому суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушено чи порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, або має місце інше ущемлення прав і свобод. За таких умов у контексті статті 3 Конституції України саме на державу в демократичному суспільстві покладається обов’язок забезпечення доступу громадян до ефективних способів захисту їх прав та свобод, зокрема до судового захисту.

У пункті 4.3 вказаного Рішення вказано, що відповідно до пункту 11 частини першої статті 92 Конституції України законами України визначаються, зокрема, засади утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян. Частиною другою статті 8 Закону № 4572-VI визначено, що втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднань громадян не допускається, крім випадків, передбачених цим Законом. Заборона втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків, крім випадків, передбачених зазначеним Законом, міститься також у нормативних приписах частини третьої статті 4 Закону України “Про політичні партії в Україні”. Об’єднання громадян діє на основі закону, статуту, положення (стаття 13 Закону № 4572-VI). Тобто, визначаються питання, які належать до їх внутрішньої діяльності або виключної компетенції і підлягають самостійному вирішенню. Отже, втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об’єднань громадян не допускається. У разі виникнення спору щодо порушення об’єднаннями громадян, їх посадовими і службовими особами прав і свобод громадянина останній має право на підставі статті 55 Конституції України звернутись за їх захистом до суду. Визначення належності питань до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об’єднання громадян у кожному конкретному випадку вирішує суд у разі оскарження громадянином актів і дій таких об’єднань.

І от в Постанові від 12.01.2021, виходячи зі змісту статті 3 Закону України “Про громадські об’єднання”, судді намагаються зробити повний перелік випадків питань що відносяться до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об’єднання громадян.  З урахуванням вимог цього Закону судді роблять висновок, що “юрисдикція суду не поширюється на правовідносини щодо створення громадського об’єднання чи громадської організації, визначення напряму її діяльності, здійснення управління діяльністю (окрім звільнення керівника), порядку та підстав набуття та припинення членства у громадській організації (громадському об’єднанні), участі у роботі громадської організації; делегування своїх представників на загальні збори громадської організації, у керівні органи, участі у розробці рішень та їх реалізації, можливості вносити пропозиції, рекомендації та проекти документів на розгляд органів громадської організації; користування послугами громадської організації, а також усіма видами методичної, консультативної та іншої допомоги, яку може надати громадська організація, на умовах, затверджених правлінням; обговорення питання роботи громадської організації та виборних органів, внесення пропозиції про вдосконалення їх діяльності; вимоги розгляду на засіданнях правління будь-яких питань, що стосуються діяльності громадської організації; отримання інформацію про роботу органів громадської організації, участі у заходах, які проводяться громадською організацією або організовані за її участю; користування підтримкою громадської організації для вдосконалення, розширення та підвищення ефективності своєї роботи, вільно обговорювати питання роботи громадської організації та виборних органів, внесення пропозиції про вдосконалення їх діяльності; установлення і розвитку через громадську організацію двосторонніх та багатосторонніх зв`язків з іншими членами громадської організації; отримання інформаційних, методичних та інших матеріалів, практичної допомоги у створенні професійних творчих центрів, майстерень, лабораторій та інше”

Підсумовувальний висновок суддів зазначає, що “внутрішньостатутною діяльністю громадського об’єднання (громадської організації) є питання її створення, визначення напряму діяльності, реалізація прав її членів на участь у такій діяльності у правовідносинах, що не є за своїм змістом цивільно-правовими та не впливають на повноваження громадської організації як учасника цивільних чи трудових правовідносин, які урегульовані нормами цивільного, господарського чи трудового права та стосуються цивільних прав та інтересів третіх осіб. Тому набуття та втрата членства у громадській організації є реалізацією громадською організацією своїх повноважень у внутрішній статутній діяльності, тоді як звільнення з роботи керівника громадської організації чи найманих працівників є реалізацією повноважень громадської організації як учасника цивільних чи трудових правовідносин, на які поширюється юрисдикція суду”

Якщо порівнювати  “громадську” Постанову від 12.01.2021 з “релігійною” Постановою від 06 квітня 2021 року то, в принципі, можемо дійти до висновку, що  Постанова від 06 квітня 2021 року теж в п.88 і п.89 виділяє тільки ті рішення релігійної громади, які впливають на повноваження релігійної організації як учасника цивільних чи трудових правовідносин. Зокрема зазначено, що “Ухвалене 23 лютого 2019 року рішення загальних парафіяльних зборів членів релігійної громади с. Сутківці, що стало підставою для вчинення відповідачем спірної державної реєстрації, стосується прав та інтересів релігійної громади с. Сутківці та її членів. Адже в результаті його ухвалення було змінено канонічне підпорядкування Релігійної організації (позивача), обрано її нового керівника (настоятеля парафії) та затверджено нову редакцію статуту. Тобто ухвалене рішення стосується, у тому числі, порядку організації та управління Релігійною організацією як юридичною особою”.

Як заміна керівника  громадської організації чи настоятеля парафії вплине на повноваження організації як учасника цивільних правовідносин тут зрозуміти важко. Адже відповідно до ст. 92 ЦК України громадське об’єднання як юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які створюються та діють відповідно до установчих документів та закону. В нашому випадку посади чи органи не змінились, прийшла тільки інша особа яка набуті вже  цивільні права та обов’язки не міняє.

І от далі в  Постанові від 12.01.2021 зазначається: “Цей позов подано на захист права позивача на участь у діяльності органу управління громадського об’єднання товариства садоводів, тобто в управлінні товариством, порядку скликання загальних зборів членів ГО ТС «Малинівка» та правомочності їх рішення. Вказане рішення зборів зачіпає як права позивача щодо здійснення діяльності з управління юридичною особою як членом та керівником такої юридичної особи, так і процедуру прийняття такого рішення, що не можна вважати внутрішньостатутною діяльністю товариства”. Це є дослівна цитата статті 167 ГК, де дано визначення корпоративних прав: “Корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами”. Тобто, рішення зборів, які міняли керівника чи настоятеля, порушили їх корпоративні права на участь в управлінні організацією. Тут звернемо увагу на дискусію, яка велась вітчизняними науковцями і суть якої зводилась до питання — чи можуть існувати корпоративні права в учасника господарської організації, який не має частки в статутному фонді (майні) організації. Джерелом дискусії стали положення Цивільного кодексу України, які крім прав учасників товариств, окремо регулюють право участі у товаристві (ст. 100) як особисте немайнове право і внаслідок чого постає питання про їх співвідношення. Всебічно проаналізувавши зв’язок такого твердження з поняттям корпоративного права і з’ясувавши його дійсну юридичну природу, автори монографії “Корпоративне право” дійшли до висновку, що зіставлення особистих немайнових прав з правом участі, яке може мати будь-яка особа і яке по своїй сутності є знеособленим, доводить, що воно не є особистим немайновим правом, а застосовуваний у ст. 100 ЦК прийом слід розцінювати як невдалий. Найбільш прийнятним видається бачення Г. Шершеневича, який висловився, що в матеріальному значенні акція і є правом на участь [4, с.193]. Головне місце посідає майнове право, якому підкоряється (за яким слідує) право на участь у товаристві.

І тоді зрозуміло, що в нашому випадку, у випадку організації, в якій учасники не мають жодних майнових прав, відсутні корпоративні відносини в повному розумінні ГК — як майнові так і немайнові. Ніяких корпоративних прав не існує у керівника організації чи  настоятеля громади. Можуть бути тільки трудові у випадку існування трудового договору, який в більшості релігійних організацій не укладається і, іноді, навіть заборонений по канонах.

Врешті, тут суддям, при прийнятті обох постанов, бракує логіки. Якщо  позовні вимоги про скасування рішення реєстратора є похідними від вимог щодо відновлення порушених корпоративних прав, то це означає що ті корпоративні права вже існували до рішення реєстратора. В нашому ж випадку до рішення реєстратора існували тільки внутрішні настанови організації і любі рішення зборів, які скликаються і приймаються на основі внутрішніх настанов організацій, не роблять ці внутрішні настанови тими корпоративними і не створюють нові корпоративні відносини, які мають існувати до рішення реєстратора. Правовий механізм виникнення корпоративних відносин зовсім інший. Загалом не викликає сумніву, що  діяльність суб’єктів корпоративних  правовідносин має комерційний характер   так і той факт, що мета їх створення полягає в отриманні прибутку. Корпоративні правовідносини залежно від встановлення моменту їх виникнення розглядаються як такі, що: а) виникають з моменту державної реєстрації  корпорації; б) виникають до моменту державної реєстрації корпорації та продовжують своє існування після утворення нового суб’єкта права [5, с.9].  Справді, щоб зареєструвати юридичну особу необхідно вчинити для цього ряд послідовних дій (наприклад, розробити статут чи засновницький договір, зробити внесок у статутний капітал, тощо.) Вчиняються дії, в яких проявляється воля вільних суб’єктів – фізичних і юридичних осіб. В основі господарського права і корпоративних правовідносин лежить головний фундамент – автономія волі учасників приватноправових відносин, тобто їхній вільний розсуд щодо того, чи вступати їм у майновий оборот, з яким саме контрагентом і на яких умовах. Такі рішення учасники ухвалюють вільно, зі своєї ініціативи, на свій ризик і під власну майнову відповідальність. Вони також самі вирішують, чи здійснювати приналежні їм права. Ці дії називаються юридичними фактами і з цими фактами, як фактами реальної дійсності, чинні закони й інші правові акти зв’язують виникнення, зміну або припинення корпоративних прав і обов’язків, тобто правовідносин. Причому особистості цих громадян перераховані і існують як легальний і доступний для використання і верифікації список. Так от, в нашому випадку, дієздатні віруючі громадяни, що об’єдналися в релігійну чи громадську організацію, не ставили мету створити юридичну особу приватного права. Вони не ставили метою створити організацію, яка буде представляти й захищати їхні інтереси, надавати послуги або сприяти спільному сповіданню й поширенню віри. Більше того, у більшості випадків релігійних організацій, по глибокому переконанню віруючих, не вони її створювали й називати їх «засновниками» це принаймні святотатство. Об’єднавши майно, вони не ставили мети створити нову приватну власність і не переймаються існуванням легального списку, який доказує виникнення у них якихось прав і обов’язків. І от, за таких обставин, всупереч реальному волевиявленню громадян, законодавець, а за ним і суди, намагаються назвати корпоративними правовідносинами відносини, у яких немає юридичних фактів, з якими господарське право зв’язує виникнення самих корпоративних правовідносин.

Втім залишиться проблема, яку цією реєстрацією згідно ст.14 Закону № 987-ХІІ намагались вирішити — необхідність вказувати і, очевидно, необхідність доказувати чи перевіряти зазначене в статуті релігійної громади місце громади в організаційній структурі релігійного об’єднання. Це є загальна проблема відсутніх в Цивільному кодексі так званих ієрархічних структур, коли статус юридичної особи громадське утворення набуває тільки при входженні в цю структуру-юридичну особу. Схожі проблеми є в законодавстві про громадські об’єднання, в профспілковому законодавстві де існують галузеві профспілки. Первинні організації профспілок переважно утворюються по галузевому принципу і існують в якості юридичних осіб тільки тоді, коли входять в структуру галузевої профспілки і використовують один, загальний, статут галузевої профспілки на всіх. Громадські об’єднання зі статусом юридичної особи можуть мати відокремлені підрозділи, які утворюються за рішенням відповідного керівного органу громадського об’єднання згідно із статутом. Відокремлені підрозділи громадського об’єднання зі статусом юридичної особи можуть мати своє положення, якщо це передбачено статутом громадського об’єднання. Положення про відокремлений підрозділ громадського об’єднання не може суперечити законам та статуту громадського об’єднання. При такому порядку утворення правоздатність цих підрозділів реально стає частково залежною від волі всієї організації, стає обмеженою. В Цивільному кодексі такої правоздатності не існує, такі юридичні особи не описані і при намаганнях творити такі ієрархічні структури виникає необхідність враховувати так звані внутрішні настанови структури і творити гібриди правових норм з внутрішніми нормами організацій. Надалі виникають проблеми з існуванням цих гібридів, вони стають нежиттєвими. Тобто, маючи на папері, по Цивільному кодексі повну правоздатність, яка дає їм можливість брати участь  у будь-яких цивільних правовідносинах, такі гібриди з реально обмеженою правоздатністю в  правовому житті створюють проблеми як для себе так і для інших учасників відносин. В  житті буває так, що ту реально існуючу обмежену правоздатність своїх підрозділів громадське  об’єднання з необхідністю буде намагатись використати. Наприклад, поведінка підрозділу почне суперечити статуту  об’єднання і при вичерпанні всіх статутних можливостей вплинути,  об’єднання постане перед необхідністю виключити підрозділ зі своєї структури. Після такого виключення підрозділ повинен позбутися статусу юридичної особи, ліквідуватися. В галузевих профспілках це взагалі може вчинятися простою дією. Організація просто знімає з обліку первинну організацію, яка вчиняє якісь серйозні проступки і це означає, що та первинна позбавляється права користуватися статутом, стає юридичною особою без статуту. Але ні в Цивільному кодексі ні в Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» механізмів ліквідації таких юридичних осіб не існує.

Звернемо увагу на цікаву і корисну іншу постанову, Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 761/25084/20-ц за позовом Святійшого Патріарха Київської і всієї Руси-України Філарета про визнання недійсними рішень та скасування реєстраційних дій. Звертаючись до суду із цим позовом, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет просив визнати недійсними рішення Помісного Собору УПЦ КП від 15 грудня 2018 року а також всіх рішень, похідних від цього рішення (надалі — Постанова від 19.05.2021). [6]

Верховний Суд дійшов висновку що, враховуючи те, що такі вимоги за своїм змістом підлягають розгляду в судах, але у цій справі є похідними від вимог про визнання недійсними рішень Помісного Собору, Священного Синоду, тобто фактичними підставами цих вимог є також недійсність, на думку позивача, рішень Помісного Собору та Священного Синоду, тому Верховний Суд дійшов висновку, що такі вимоги не можуть бути предметом самостійного розгляду в національних судах з підстав, визначених у позові. Рішення, що прийняті статутними органами релігійного об’єднання у межах своїх повноважень, є виключно внутрішньою діяльністю релігійної організації. Втручання органів державної влади у здійснювану в межах закону діяльність релігійної організації чи релігійного об’єднання, не допускається. Отже, держава, у тому числі і судова влада, не має права втручатись у діяльність церкви, зокрема переглядати (ревізувати, скасовувати) рішення найвищого органу влади в галузях віровчення, церковного управління і церковного суду, тобто законодавчої, виконавчої, судової влади УПЦ. Верховний Суд вказує на те, що поняття «справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» необхідно тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Все це вірно але цінність цієї Постанови девальвується розлогими абзацами в яких судді констатують що  на “підставі рішень Помісного Собору УПЦ КП від 15 грудня 2018 року релігійне об’єднання УПЦ КП припинило свою діяльність, а релігійна організація «Київська Патріархія УПЦ КП», яка була релігійним адміністративним центром та центральним виконавчо-розпорядчим органом УПЦ КП, після створення та реєстрації статуту релігійної організації «Київська Митрополія УПЦ(ПЦУ)» увійшла до складу релігійного об`єднання УПЦ (ПЦУ)”, “релігійне об’єднання УПЦ КП припинило свою діяльність шляхом об`єднання й приєднання до УПЦ (ПЦУ), всі функції статутних органів колишнього УПЦ КП перейшли до компетенції відповідних керівних органів УПЦ (ПЦУ), які отримали всі повноваження й юридичні підстави для прийняття відповідних рішень щодо майбутнього тих релігійних організацій, які перебували у складі колишнього релігійного об`єднання УПЦ КП”, “Священний Синод УПЦ (ПЦУ) як керівний орган цього релігійного об`єднання на своєму засіданні 27 липня 2019 року (Журнал № 43) ухвалив рішення про припинення діяльності релігійної організації «Київська Патріархія УПЦ КП» шляхом приєднання до релігійної організації «Київська Митрополія УПЦ(ПЦУ)”, “УПЦ КП припинила свою діяльність шляхом об’єднання та приєднання до ПЦУ, всі функції статутних органів цього релігійного об’єднання перейшли до компетенції відповідних органів ПЦУ.  Вся повнота УПЦ КП увійшла до складу новоствореної помісної автокефальної церкви — ПЦУ, а релігійним центром, що представляє ПЦУ, створену шляхом об’єднавчого процесу, є релігійна організація «Київська Митрополія УПЦ(ПЦУ)”.

Все це подається судом як  фактичні обставини, як встановлені юридичні факти на основі яких суд робить висновки. Тобто суд показує це як певне коло фактів, з якими закон пов’язує правові наслідки. Але як ліквідація релігійної організація так і утворення нової, до складу якої увійшла ліквідована, все це є здійснювана в межах закону діяльність релігійних організацій чи релігійних об’єднань і ці факти не є юридичними фактами. Доповнимо те, що вже вище було сказано про юридичні факти.  Юридичні факти в цивільному праві України відіграють службову роль – вони наповнюють модель правової поведінки, реальним змістом, що призводить цивільні правовідносини до руху. Юридичні факти є тим правовим засобом, який опосередковує дію норм цивільного права. Правові норми не можуть реалізовуватися без юридичних фактів, а тому і правовідносини не можуть виникати чи припинятися без юридичних фактів. Без юридичних фактів не можливо розглядати й структуру механізму правового регулювання, адже останні виступають його елементом і відіграють вагому роль у його «роботі» в цілому. Скористуємось дослідженням А. В. Коструби [7], який зазначає, що  термін «юридичний факт» поєднує в собі два нерозривно пов’язаних аспекти: фактичний і юридичний. За своїм змістом, юридичний факт це реальне життєве явище дійсності – подія або дія. З іншого боку, цей реальний факт, будучи передбаченим нормою права, породжує певні наслідки, відповідно виступає як факт юридичний. Саме тому, правова роль юридичних фактів істотно відрізняється від функціональної ролі «звичайних» фактів, оскільки юридичні факти є не тільки засобом, а й метою, кінцевим результатом правового регулювання. [7] Там же дослідник виділяє ознаки, які присутні юридичним фактам. Серед них конкретність —  юридичні факти є об’єктивними обставинами дійсності, не є такими думки, події внутрішнього, духовного життя, індивідуальність —  вони проявляються в діях конкретних суб’єктів цивільних правовідносин,  нормативна формалізованність — юридичні факти прямо або опосередковано передбачені нормами права, інформативність — юридичні факти несуть в собі інформацію про стан суспільних відносин, які входять до предмета правового регулювання. Те, що ці всі ознаки відсутні в подіях утворення і подальшого існування релігійних громад чи в подіях, які описані в преамбулі Постанови від 19.05.2021, стає зрозумілим навіть з простого зіставлення релігійних громад зазначених в послідньому реченні ст.8 Закону № 987-ХІІ і громад, які проходять державну реєстрацію. Положення ст.8 , в якому зазначено , що “Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим” могло стати основним стержнем як самого релігійного закону так і державно-церковних відносин. Не станемо ж ми доказувати, що в нас є два сорти релігійних громад, в яких один і той же набір подій один раз показується як події внутрішнього, духовного життя і другий раз як об’єктивні обставини дійсності, як юридичні факти. Те положення ст.8 релігійного закону можна сказати є єдиним позитивним моментом нашого, дуже неякісного, релігійного закону і його необхідно було розвивати. Положення зазначає, що в результаті процесу соціальної самоорганізації вільно утворюється асоціація громадян, релігійна громада, керована самодіяльним статутом, норми якого не є нормами права. Утворюється на основі Конституції України і власних традицій та внутрішніх настанов релігійної організації, тобто поза межами цивільного права. Саме в полі дій цих внутрішніх настанов відбулись події, які описані в преамбулі Постанови від 19.05.2021. І от  далі це положення ст.8 треба було розвивати в логіці дійсно існуючої в реальності релігійної організації. Організація, яка забажала набути статусу юридичної особи, не міняє статут і відносини всередині організації а просто розширює свою, вже існуючу, правоздатність. Єдине, що в них спільне з юридичними особами, утвореними в полі цивільного права — організаційна єдність. І тут треба бачити відмінність цієї єдності в цивільному праві і в самодіяльних громадах.

В цивільному праві організація, організаційна єдність – це є єдине ціле зі своєю внутрішньою структурою, яке забезпечується цивільним правом при відносинах засновників чи учасників організації, трудовим правом при відносинах з робітниками організації, адміністративним правом при контролі держави за діяльністю організації. Формальним виявом організаційної єдності є установчі документи – статут чи засновницький договір. По своїй суті статут  — це локальний нормативно-правовий акт, що визначає правовий статус юридичної особи на підставі якого вона діє; засновницький (установчий) договір – консенсуальний цивільно-правовий договір що регулює відносини між засновниками у процесі створення та діяльності юридичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності. Обидва акти є локальними джерелами цивільного права, на основі яких виникають цивільні права та обов’язки. Ці права та обов’язки забезпечуються примусовою силою держави, мають обов’язковий характер як для засновників і уповноважених ними органів, так і для працівників підприємства.

На відміну від цього члени громади об’єднані навколо правомірного інтересу, нематеріальної, ідеальної мети.  Ця нематеріальність, ідеальність мети неділима, робить неділимою і громаду що виключає такі процеси як злиття, приєднання, поділ, перетворення. Це процеси і терміни цивільного права, які в першу чергу регулюють майнові інтереси учасників юридичних осіб.  Норми статутів громадських організацій приймаються на загальних зборах і базуються на Конституції України і мають додатково базуватись на якісних спеціальних законах, по яких ці організації створюються. Ці норми відрізняються від нормативних актів, прийнятих державою чи суб’єктом господарської діяльності тим, що приймаються добровільно, виконуються добровільно, виконання гарантовано тільки взаємною згодою і переконанням один одного і за порушення цих норм передбачена тільки статутна відповідальність. Статут, певну правосуб’єктність може мати і громадська організація, яка пройшла тільки легалізацію шляхом повідомлення і в якій відсутній статус юридичної особи. При державній реєстрації суть цього статуту не міняється, він не перетворюється в цивільно-правову норму, весь процес реєстрації такої організації виглядає як просте надання ярлика “юридична особа” організації, утвореній поза межами цивільного права і цивільна правоздатність таких юридичних осіб обмежена.  Сам статут, а також інші норми внутрішньо статутного життя таких організацій, іноді можуть набирати доволі складних форм, створювати розгалужену структуру з численними обов’язками для різних, обраних чи призначених членів громади. Ці обов’язки, крім самого статуту, можуть регламентуватися іншими положеннями і внутрішньо статутними нормами прийнятими громадою і мають зміст тільки для членів громади і тільки всередині громади. Прикладом такого складного існування і діяльності є релігійні громади, для яких внутрішньостатутне життя, крім самого статуту, регулюється церковними канонами, актами, виданими вищою владою помісних Церков.

Якщо використовувати наведений в Постанові від 12.01.2021 перелік і поділ правовідносин, на яких  поширюється і не поширюється юрисдикція суду, куди ми віднесемо ті відносини і суперечки, які виникають при переходах парафій? Релігійний закон називає такі переходи зміною підлеглості і проголошує, що держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням), вільну зміну цієї підлеглості і останніми змінами до закону намагається регулювати ці переходи. Якщо пробувати аналізувати ті місця закону, що регулюють переходи то, зрозуміло, що у нас є тільки дві позиції — або це правовідносин корпоративні, врегульовані цивільним або господарським правом або внутрішні відносини, врегульовані канонічним або церковним правом. Є ще третя позиція, яка до нашої теми відношення не має. Це будуть вже згадані релігійні організації, зазначені в послідньому реченні ст.8 Закону № 987-ХІІ, повідомлення державних органів про утворення яких не є обов’язковим. Зрозуміло, що право на зміну підлеглості  таких організації порушити неможливо як і захистити його і всі баталії при зміні підпорядкування виникають тільки на майні. Які були тут наміри в законодавця — важко сказати. Під час прийняття змін автори стверджували, що ці зміни приймаються на виконання рішення ЄСПЛ по справі “Свято-Михайлівська Парафія проти України” від 14 червня 2007 року і саме цими змінами в релігійному законодавстві України буде досягнуто виконання міжнародного принципу автономії громад. І там, в цьому рішенні, дійсно була заувага що вирішення таких проблем для юридичних осіб передбачає членство для таких організацій. Цивілізоване вирішення цього питання повинно передбачати легальний список всіх членів громади і, згідно Цивільного кодексу, облік майна, яке вніс кожен член громади. Що допоможе потім цивілізовано вирішити долю майна. Тобто, повинні існувати ті корпоративні відносини,  врегульовані цивільним або господарським правом. Очевидно законодавець щось таке і мав на меті і  змінами в релігійному законі, прийнятими Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи” від 17.01.2019р. було внесене наступне: “Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням)”. Але таке членство, без обліку майнової участі, є тільки імітацією корпоративних відносин. Допустимо, що законодавець намагається самостійно внести вимоги до внутрішніх відносин громади, до внутрішніх настанов організації. Закон вимагає ці питання врегулювати статутом який і є внутрішньою настановою, канонічним документом. І дійсно статутами передбачено вирішення багатьох питань загальними зборами членів громади, вирішення голосуванням і прийняття рішення більшістю. З тексту змін важко зрозуміти чи це категорична вимога до статутів всіх релігійних організацій чи тільки тих, які мають намір переходити. Але по любому це повинно розцінюватись як законодавче втручання у внутрішні відносини організації. При тому, що в законі зазначається, що “Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади”. Тобто, ця підлеглість є канонічною і значить регулюється внутрішніми настановами організації і не можуть ці відносини, як і переходи, регулюватись світським правом. Напередодні переходу в статут, який є канонічним документом, вносяться зміни. Далі, у випадку з  ієрархічними релігійними організаціями, необхідно визнати, що структурні ланки організації, парафії власного статуту не мають. Навіть якщо цей статут приймається на загальних зборах віруючих, розроблений він структурною організацією і надалі він цілком чи зміни до нього затверджуються вищестоящою ланкою. І якщо релігійна організація, яка є ланкою ієрархії, захоче реалізувати своє право на зміну підпорядкування і буде це робити по закону шляхом внесення відповідних змін або доповнень до статуту, ці зміни чи доповнення повинні затверджуватися вищестоящою ланкою в ієрархії, яку ланка хоче покидати. І що, потім той статут з затвердженими змінами затверджує вже нова ієрархія? Зрозуміло що все це дурниці, навіть по здоровому глузду. Джерелом тих дурниць є відсутність розуміння, що статут парафії є якби інтелектуальною власністю всієї церкви і його, без згоди церкви, неможливо перетягнути в нову церкву. Простіше кажучи парафія, яка покидає структуру, повинна позбавлятися статусу юридичної особи і отримувати його наново, з новим статутом  в новій церкві. Врешті християнські церкви мають свої правила, які регулюють переходи з церкви в церкву. Правда ці правила стосуються індивідуальних переходів віруючих. Але є і таке, як ця стаття в Парафіяльному правильнику УГКЦ: “Арт. 155. У разі виходу всієї спільноти з-під юрисдикції Української Греко-Католицької Церкви законне парафіяльне майно залишається власністю правонаступника, а саме єпархії як юридичної особи”.[8]

Що ми отримали в результаті аналізу? Ми вийшли на якусь позицію, яка не є ні корпоративними, врегульованими цивільним або господарським правом, ні внутрішніми відносинами, врегульованими канонічним або церковним правом. Цю позицію знову можна ще назвати гібридною, позицією в якій законодавець намагається замісити світське право з канонічним. Вже вказувалось про нежиттєвість таких гібридів. Це і виявилось в реальному житті. В реальному житті громади віруючих не виконують ті законодавчі положення про переходи, не дотримуються власних канонів і просто використовують ту утворену позицію, яка, знову ж таки в реальному житті, виявилась поза всіма правовими полями, як світського права так і церковного. Простіше кажучи, використовуючи арифметичну силу більшості і стан війни, громади віруючих грабують одна одну, мародерствують.

В Постанові від 19.05.2021 звернемо увагу ще на те місце, де судді  посилаються на висновки Верховного Суду, сформульовані у постанові колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 липня 2018 року у справі № 909/1012/17, де зазначено, що “ спір, який виник між двома релігійними організаціями, тобто всередині Церкви, відносини між якими регулюються Кодексом Канонів Східних Церков, а не актами цивільного чи господарського законодавства, є внутрішньоцерковним спором, має вирішуватися церковним судом і не підлягає розгляду в національних судах жодної юрисдикції”.[9] Далі Постанова від 19.05.2021 зазначає, що держава, у тому числі і судова влада, не має права втручатись в “рішення найвищого органу влади в галузях віровчення, церковного управління і церковного суду, тобто законодавчої, виконавчої, судової влади УПЦ….. Церковний суд — орган здійснення правосуддя у справах, що належать до відання церкви (релігійної організації), а також процесуальна діяльність такого органу. Таким чином, саме на церковний суд покладається розгляд спорів, що стосуються внутрішньоорганізаційної діяльності церкви і релігійної організації….суд апеляційної інстанції помилково ототожнив поняття “релігійної громади” та “релігійної організації. У справі, що переглядається, позивач оспорює рішення, прийняті статутними органами релігійної організації, а отже, вирішення цього спору має відбуватися церковним судом, оскільки протилежне є втручанням у внутрішню діяльність церкви”. Яке значення придається цій згадці про церковний суд? Адже висновку про те, що втручання органів державної влади у здійснювану в межах закону діяльність релігійної організації чи релігійного об’єднання не допускається і такі спори не взагалі не підлягають судовому розгляду, більш чим достатньо для відмови в позові. Тут, очевидно, необхідно зауважити що суди, цитуючи другу частину ст.35 Конституції України чи похідні від неї ті місця в законодавстві, де йдеться про невтручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, розуміють це як законодавчу заборону.  Тоді як основним змістом другої частини ст.35 Конституції України є констатація і інформування суспільства про існування на території держави утворення, реальності абсолютно іншої природи і призначення чим сама держава. Утворення, в яке входять громадяни держави і яке ними, по їхньому глибокому переконанню, не засноване. В цій частині ст.35 головне не невтручання, а визнання уже, до утворення держави, існування факту автономності цієї реальності. Втручання неможливе оскільки внутрішні настанови організацій не є нормами права і тому взагалі не підлягають використанню в судовому розгляді. І от коли судді з метою придати вагу рішенням, які застосовують цю заборону, намагаються мовою права описати чи сказати щось про ту реальність — обов’язково виходять дурниці. Адже судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Тут же, в тій реальності, утвореній  згідно канонів і внутрішніх настанов релігійної організації, такі церковні суди і церковні судові процеси теж  утворюються і проходять згідно канонів. При цьому використовуються терміни і мова, які походять від цих внутрішніх настанов релігійної організації і відрізняються від мови світського права, яка застосовується суддями. Простіше кажучи, церкви самі себе описують як реальність і цей опис відрізняється від того, що ми намагаємось про них сказати. Наприклад, в Постанові від 19.05.2021 зазначено, що держава, у тому числі і судова влада, не має права втручатись у діяльність церкви, зокрема переглядати (ревізувати, скасовувати) рішення найвищого органу влади в галузях віровчення, церковного управління і церковного суду, тобто законодавчої, виконавчої, судової влади УПЦ. Але в християнських церквах церковний суд, як окремий орган відсутній. Судові функції, як і адміністративні, прив’язані до ієрархії і вищестояща ланка виступає адміністративним і судовим органом до нижчестоящої.  На відміну від сучасної держави у церкві відсутній поділ влади і, як зазначає італійський викладач-каноніст Ліберо Джероза, в ній “modus procedendi всіх керівних органів визначається не за природою виконуваних функцій а за природою об’єкта”. [10, с.124] Не відповідає канонічному праву і визначення Постановою від 19.05.2021 церковного суду як органу здійснення правосуддя у справах, що належать до відання церкви (релігійної організації). В державі правосуддю відводиться головне місце у здійсненні правоохоронної діяльності, що пов’язано з завданнями  гарантії ефективності реалізації прав людини.  В тій же праці з канонічного права зазначено, що “У державному процесуальному праві суддя, на відміну від єпископа, здійснює свою діяльність лише за умови, що він діє як формальний орган права і втрачає рації існування за межами, передбаченими законами. Така ідентифікація влади з виконанням функції, в даному випадку ведення судового процесу, неможлива в Церкві внаслідок особливої природи і неподільної sacra potestas (священної влади). Навіть якщо вона реалізується на рівні  iurisdictio, вона все-таки не ідентифікується ані з органом, який її здійснює, а тим більше зі modus procedendi (способом дії, процедурою)”[ 10, с.124 ]. У кожній правовій системі судове рішення( вирок) — кінцева точка всього процесу і як таке, воно відображає найсуттєвіші властивості даної системи. Канонічне судове рішення також є найкращим віддзеркаленням церковної правової системи, цілком інакшої — в тому числі і на рівні процесуального права — від правової системи держави. Сам церковний судовий процес, як і кінцеве рішення мають “на меті насамперед не гарантувати суб’єктивні права віруючих, а на конституційному рівні забезпечувати цілістність і автентичність спасаючого значення слова і таїнства. Забезпечення substantia verbi (суті слова) і substantia sacramenti (суті таїнства) є кінцевою метою  sacra potestas (священної влади) навіть тоді, коли йдеться про  potestas iudiciaria (судову владу). Саме тому канонічне судове рішення, прийняте в ході  типових для Церкви процесів, має виразно стверджувальний (декларативний) характер. Канонічним судовим рішенням церковна влада визнає юридично-зобов’язуючі факти і в такий спосіб гарантує об’єктивну реалізацію досвіду Церкви, який ґрунтується на автентичності слова, на дієвості таїнств і на всіх інших елементах, які стосуються загального покликання — жити у вірі і в церковному communio, яке завжди є communio cum Deo (сопричастям з Богом) і  communio fidelium (сопричастя з вірними)”.[10, с.124]

Очевидно це місце в Постанові від 19.05.2021 з “церковним судом” спричинено положенням з статті 186 ЦПК України, де в п.5 зазначено, що відмовляючи у відкритті провадження з підстави встановленої як “заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинствачастини”, суд повинен роз’яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. До цього можна віднестися як до своєрідного суддівського жарту. В сучасному українському законодавстві, як і в церковному праві, відсутні норми, які б могли бути розглянуті як хоча б найменші передумови для визнання церковного суду елементом судової системи, судом спеціальної юрисдикції, визнаною державою в силу делегованої такому суду компетенції. Більш того, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається Конституцією України (ст. 124).

Повернемось тепер до теперішнього стану самої  релігійної громади Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви після прийняття  Постанови від 06 квітня 2021 року. Згідно тексту Постанови судової колегії рішення громади про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту громади свою дію не вичерпало, тобто до кінця не доведено. Це підтверджує і запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань. Згідно запису громада на сьогоднішній день існує як РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА СВЯТО-ПОКРОВСЬКОЇ ПАРАФІЇ СЕЛА СУТКІВЦІ ЯРМОЛИНЕЦЬКОГО РАЙОНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ,  керівником юридичної особи є СТЕПАНИШИН ВОЛОДИМИР ОЛЕГОВИЧ. Можна здогадатись що це і є той настоятель парафії Степанишин В. О., який звернувся з первинним позовом до Господарського суду міста Києва про визнання розпорядження ОДА від 27 березня 2019 року № 213/2019-р протиправним та його скасування. Звернемо увагу, що від дати цього розпорядження громада функціонує уже два роки і якщо в цей час коштами громади розпоряджаються нові люди, які допущені до майна громади згідно змін до статуту і цього розпорядження то в них і в керівництва банку, якщо банк згідно змін до статуту уже вніс зміни до рахунку громади, можуть бути неприємності.

Щоб завершити зміну підпорядкування, громада повинна внести зміни до ЄДР і тільки тоді цей конфлікт, якщо інша сторона не примириться, може мати судове вирішення. Але тепер, після прийняття цієї Постанови, ландшафт державно-церковних відносин мав би змінитися і зробити це можна тільки у відповідності до нової редакції Закону № 987-ХІІ від 17.01.2019. Зміна  канонічного підпорядкування, яка здійснюється шляхом внесення відповідних змін до статуту може здійснитись тільки як зміна особистих майнових і немайнових прав членів релігійної громади.  Повернемося знову до запису в ЄДР. Згідно запису в переліку засновників (учасників) юридичної особи зазначено — ЧЛЕНИ РЕЛІГІЙНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ. І все. Тобто з самого початку процедура реєстрації юридичної особи не завершена, корпоративні відносин між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами) не встановлені, майнових і немайнових прав члени релігійної громади не набули. Як можна внести зміни у відносини коли вони взагалі не встановлені? Мається на увазі відносини і права конкретних громадян, які повинні бути зазначені в ЄДР. І нова редакція Закону № 987-ХІІ так і зазначає. Громада перед(!) переходом повинна мати вже в статуті чи внести змінами в статут порядок  чи правила прийому і виключення членів організації. Потім згідно цього порядку створити поіменний, легальний  список членів організації і цей список повинен бути введений в ЄДР. Законність проведених зборів і прийнятих змін до статуту можна перевірити тільки на основі цього списку. І цю перевірку робить чи реєстратор чи надавач послуг чи врешті суд. Це і повинна зробити релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району. Але анекдотичність нашої ситуації в тому, що і ці зміни, які необхідні робити перед переходом, теж повинні робити поіменовані члени громади. Тобто, виходить на те, що згідно положень Цивільного кодексу України юридична особа приватного права не утворена і ніякі зміни в статуті неіснуючої юридичної особи провести неможливо.

Окремо звернемо увагу на те, яка роль в таких судових процесах департаментів інформаційної діяльності, культури, національностей та релігій, управлінь у справах національностей та релігій облдержадміністрації. Часто після відміни їх розпоряджень по реєстрації статутів, ці підрозділи ОДА самостійно надалі подають апеляційні, касаційні скарги на відміну рішення першої інстанції. Чиї права чи інтереси в таких позовах відстоюють ці підрозділи? Можна доказати існування в цих підрозділах представництва держави але як ці релігійні розколи порушують права держави? Також неможливо вивести права для цих підрозділів представляти одну з сторін розколу. Згідно процесуального права повинен бути нормативний акт, в якому прямо вказується право на таке представництво. Візьмемо, наприклад,  положення про Департамент інформаційної діяльності, культури, національностей та релігій Хмельницької обласної державної адміністрації.[11] В цьому судовому процесі ОДА сама виступає в ролі подальшого позивача. Згідно цього положення Департамент, ну і сама ОДА, сприяє зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань, налагодженню взаєморозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань та конфесій, вирішенню спірних міжцерковних питань, прове­денню богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій, паломництву віруючих. З такого “сприяння” неможливо вивести формулу участі в якості позивача в таких судових суперечках ні ОДА ні її підрозділів. Візьмемо інший підрозділ, управління у справах національностей та релігій Вінницької обласної державної адміністрації, яке виступає позивачем в судових процесах по справі № 139/656/19, зміна підпорядкування релігійної громади Храму Успіння Пресвятої Богородиці с.Жван Мурованокуриловецького району Могилів-Подільської єпархії Української Православної церкви. В положенні про управління у справах національностей та релігій Вінницької облдержадміністрації вже міститься більше положень про його можливості.[12] Втім самими першими є записані завдання управління, якими є  забезпечення прав громадян на свободу світогляду і віросповідання; контроль за дотриманням законодавства щодо прав національних меншин, свободи світогляду і віросповідання та про релігійні організації, узагальнення практики його застосування; сприяння, у межах компетенції, реалізації гарантованого громадянами права на свободу совісті. Як ці завдання можна сумістити в таких судових процесах? Адже в дійсності в громаді відбувся релігійний розкол, кожна сторона віруючих рахує що порушені саме її права. І от в цій ситуації ОДА чи її підрозділ приймає безглузде рішення — арбітрує і вирішує захищати права саме тієї сторони, де більшість громадян-віруючих.

Врешті можливий ще такий варіант, в якому ОДА чи її підрозділ може виступати позивачем. Здійснюючи цю “експертизу-реєстрацію” статуту релігійної громади, ОДА чи її підрозділ в подальшому, при судовій відміні результатів цієї процедури, як юридичні особи можуть прийти до висновку про надання шкоди їх діловій репутації такою відміною і судом будуть намагатися її відновити. Але це вже інше судочинство.

Що можна ще передбачити наслідками прийняття цих постанов? Надії, що ці складні рішення можуть радикально поміняти ландшафт українських державно-церковних відносин, можливо і перебільшені. Той стан тих відносин на такому рівні, що ні поміняти їх чи просто переварити ці постанови в цьому стані важко, майже неможливо.

Більше того. Серіал переходів і боротьби за майно почався з перших років утворення держави. Ці події, вкупі з похапцем прийнятим релігійним законом, знищують організаційні форми існування християнських церков. І якщо Блаженніший Святослав звертається до влади з закликом повної реабілітації УГКЦ та реституції незаконно відчуженого майна, надання юридичного статусу Церкві — необхідно визнати що це вже зробити майже неможливо. 30 років всі церкви разом з державою користувались законом, згідно якого громада визнається самостійною та незалежною юридичною особою, власником майна.  Признаймося — це було вигідно церквам. Всім, в тім числі і УГКЦ. Вигідно зайняти сторонню позицію поки люди дерлися на майні і “мандрували” з тим майном від церкви до церкви. А зараз будемо майно громади “перевизнавати” майном Церкви-юридичної особи? Звернення Блаженнішого адресовані в пустоту, яка не може на них реагувати. Очевидно це так і залишиться. Потенціал переходів вичерпується. Ті що перейшли тихо-мирно, в цьому гібридному статусі до пори до часу так і будуть існувати. Ті конфлікти, що ще існують, так існувати і будуть поки не потомляться всі учасники. Можливо комусь вдасться  попасти в Страсбург. Ну і що? Чи перший раз, вже звикли.

Втім є ще один шанс, шанс використати ці постанови як початок реанімації державно-церковних відносин в Україні, як ультиматум всім християнським церквам, що існують в Україні. Ну якщо не ультиматум то початок діалогу з церквами. І от на початках давайте запитаймо їх — чи вам дійсно потрібні ці переходи і те, щоб держава захищала і регулювали ці переходи? Якщо потрібні, якщо ви згідні про цьому поступитися своїми традиціями та внутрішніми настановами, канонічним правом то завершіть утворення юридичних осіб-парафій, приведіть статути своїх парафій у відповідність до Цивільного кодексу, до цивільного права. Для захисту і регулювання цих переходів у держави немає і не може бути іншого права. Якщо ні — то давайте почнемо діалог з пропозиції повністю відмінити Закон України “Про свободу совісті і релігійні організації”, який був прийнятий рівно 30 років тому. Існування цього закону завдає шкоди не тільки церковному праву а і завдає не меншої шкоди світському, державному праву. Та пустота, до якої звертається Блаженніший Святослав, не зовсім пустота. Зразу, після прийняття незалежності, та пустота миттєво почала заповнюватися різними кон’юнктурними проектами, які захаращували всю територію державно-церковних відносин. І розвиток тих відносин необхідно почати(!) з сумісної, з участю церков, розчистки тієї території. В першу чергу від релігієзнавства, яке разом з законодавцем генерує проекти “відродження” християнства і ролі церкви, намагається позиціювати себе посередником, прокладкою між церквами і державою.

Якщо пробувати завершувати цей аналіз постанов Верховного Суду України то перше, що спадає на думку — чи не спостерігаємо ми тут у нас якісь кволі зачатки утворення прецедентного права. Якщо висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права то, добавляючи сюди ще й те, що Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом — чи не зможе в нас такий процес стати генератором тієї розчистки в державно-церковних відносинах? Адже ті постанови Верховного Суду творять своє, неписане право (unwritten law), яке відрізняється від  писаного права (written law), тобто законів. Батьківщиною прецедентного права є Англія і там  воно має власну, довгу історію становлення і формування. Кожен закон при застосуванні його судами обростає величезною кількістю прецедентів тлумачення, що встановлюють порядок застосування двозначних чи просто неякісних положень і таким чином саме судова практика визначає реальний вплив законодавчих актів на суспільні відносини і визначає, по суті, їхній зміст. В нас же такого часу немає і було б кориснішим просто змінити, відмінити неякісні, такі що не відповідають суспільним відносинам, законодавчі акти.

Так от, аналізовані постанови Верховного Суду України:

— “нейтралізували” процедуру подвійної реєстрації, описану в ст.14 Закону № 987-ХІІ;

— допускають існування юридичних осіб, утворених на основі інших реальних фактів життя, чим описані в Цивільному кодексі України, юридичних осіб без внутрішніх корпоративних відносин;

— допускають існування ієрархічних структур з юридичними особами, утворення, існування і ліквідація яких регулюється тільки  внутрішніми настановами ієрархії; в цьому випадку зразковою є постанова Касаційного господарського суду від 17 липня 2018 року у справі № 909/1012/17, де йшлося про те, як в ієрархічній структурі УГКЦ вищестояща ланка Івано-Франківське Архієпархіальне управління УГКЦ самостійно ліквідувало нижчестоящу ланку юридичну особу Посічанський Монастир Матері Божої Знамення. [9]

  1. https://reyestr.court.gov.ua/Review/96695006
  2. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0758323-08#Text
  3. https://reyestr.court.gov.ua/Review/95242274
  4. Корпоративне управління: Монографія / І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко,

В. Борисова; За ред. проф. І. Спасибо-Фатєєвої. – Х.: Право, 2007. – 500 с.

  1. С. В. Батрин. Корпоративні правовідносини у господарському праві : автореф. дис… канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право та цивільний процес сімейне право міжнародне приватне право» / Батрин С. В. – К., 2012. – 20 c
  2. https://reyestr.court.gov.ua/Review/97352424
  3. Коструба А. В. Поняття юридичних фактів та їх ознаки в цивільному праві України / А. В. Коструба // Часопис Київського університету права. — 2011. — № 1. — С. 168-172. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chkup_2011_1_44

8.http://ugcc.ua/official/official-documents/instruktsiya/paraf%D1%96yalniy_pravilnik_75352.html

  1. https://reyestr.court.gov.ua/Review/75368706
  2. Джероза Л. Церковне право/ Ліберо Джероза. Пер з нім. Н. Щиглевської. Львів: Свічадо, 2001 — 332 с.
  3. https://www.adm-km.gov.ua/?page_id=77826
  4. http://www.vin.gov.ua/upravlinnia-u-spravakh-natsionalnostei-ta-relihii/polozhennia

Поделитесь эмоциями

Супер статья
1
Я доволен
0
Любовь
0
Так себе
0
Глупо
0

Интересно почитать:

Релігія

Історія релігій

Історія релігій є галуззю релігієзнавства, займається вивченням процесів розвитку та змін релігії, соціально-культурного зв’язку. Релігієзнавство ...

Написать комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.